Ключ - Шкляр Василь - Страница 11

— Ви з ним дружили? — спитав я.

— Ні‚ — похитав головою Чоломбитько. — Це не можна назва ти дружбою. В Олеся взагалі не було друзів. Просто так сталося‚ що його майстерня у мене над головою‚ — він показав пальцем у стелю. — Вона йому правила і за житло. Ну‚ холостякові ще можна‚ є кімната‚ кухонька‚ а взагалі — то це не життя. Так‚ я теж тут днюю й ночую‚ але знаю‚ що будь коли можу все покинути й піти додому. Це багато важить. Це дуже багато важить‚ — повторив Чоломбитько.

Мене пробирало хвилювання — погляд мимоволі блукав по стелі. Чоломбитько завважив це і хотів було щось сказати‚ але завагався. Він передумав. І перейшов на інше. Він розповів нам про жінку‚ яка приходила до Остапчука в майстерню‚ Чоломбитько бачив її раз чи двічі на темних східцях‚ він її зовсім не розгледів‚ але‚ мабуть‚ то була дуже вродлива жінка‚ це відчувалося навіть з її кроків‚ коли вона проходила повз Чоломбитькові двері і підіймалася на горішній поверх‚ це відчувалося з того‚ як зітхають дерев’яні східці під її ногами‚ саме так — не риплять‚ а зітхають. Чоломбитька хвилювала ця хода і та нероздивлена постать‚ як хвилює усе‚ що огорнуте сутінною вуаллю.

Так тривало днів скільки‚ а потім кроки затихли‚ і їх стало не вистачати навіть Чоломбитькові‚ та він ще дужче занепокоївся‚ коли перестав чути й Остапчука — ні там‚ нагорі‚ ні на східцях‚ й одного разу не витримав‚ піднявся на горішній поверх. Він постукав у двері‚ та вони виявилися не на замку‚ Чоломбитько зайшов у майстерню й побачив‚ що Остапчук сидить на підлозі‚ прихилившись до стіни («Це‚ я вам скажу‚ був фраґмент із «Пієти»)‚ сидить‚ ніби його щойно зняли із хреста‚ але не було жінки‚ яка б підтримувала його за плечі‚ то прихилився до стіни — худющий‚ щоки запали ще глибше‚ і блідий блідий‚ а в руці — шприц.

— Він що — коловся?

— Ні‚ — Чоломбитько здивовано подивився на мене. — Хіба ти не знаєш? Олесь малює шприцом. Звідси ж і така техніка в нього‚ манера‚ я вам скажу‚ неповторна. Набирає у шприц рідку фарбу і витискає на полотно.

Так от‚ коли Чоломбитько зайшов до майстерні‚ Остапчук звів на нього невидющі очі‚ вони на мить ожили і знову погасли — погасли разом з іскоркою надії‚ бо він сподівався побачити не Чоломбитька. Потім Остапчук усе таки знову звів погляд і тихо спитав: «Петре‚ у тебе немає цикути?» — «Немає‚ — сказав Чоломбитько і навіть спробував пожартувати: — Ти цей шприц хочеш зарядити цикутою? О‚ то вийшла б цікава річ». — «Ні‚ Петре‚ — відказав Остапчук. — Я хочу накласти на себе руки. Я зробив уже все, що міг. Зробив і спізнав».

Чоломбитько наївно‚ по баб’ячому став його умовляти‚ що все це тимчасове‚ що таке буває із кожним‚ воно минеться‚ але Остапчук його перебив: «Петре‚ ніхто не має права відібрати в людини життя‚ і так само ніхто не має права примусити її жити‚ якщо вона цього не хоче».

Але він ще любив дві речі‚ казав Чоломбитько‚ — малярство і зимову риболовлю‚ ні‚ він ще‚ мабуть‚ до божевілля любив оту жінку‚ тільки вона пішла від нього назавжди‚ а ці дві речі залишалися з ним‚ і вони врятували його. Остапчук знову почав працювати‚ як скажений‚ — ви не знаєте‚ як він працює? — тиждень підпирає стіну або сидить на Дніпрі чи десь на Десні на морозі‚ а потім за годину дві витискає зі своїх шприців шедевр і злягає хворий. Шедевр — тут не красне слівце‚ казав Чоломбитько‚ я дуже обережний в оцінках‚ але ж недарма Олеся нанюхали іноземці‚ ну ці‚ що іноді забрідають на Андріївський узвіз‚ і потихеньку почали розтягувати Олесів доробок‚ як йому здавалося‚ за фантастичні гроші‚ але скажіть мені‚ хіба сто двісті доларів — це нормальна ціна за Остапчукові роботи?

Чоломбитько притих‚ наче спіткнувся об якусь думку‚ і на його обличчі знову з’явилося оте вагання. Зрештою, він одважився.

— Якщо вже на те пішло… Якщо вже так сталося… то я можу вам дещо показати‚ — невпевнено мовив він. — Бачте‚ ми іноді даємо ключі один одному. Якщо десь від’їжджаємо на довший час абощо. Так‚ про всяк випадок. Це після того‚ як Олесь мене затопив.

Води не було‚ а кран він залишив відкручений. От і вийшла халепа. — Чоломбитько показав на стелю‚ де я вже давно запримітив руді пасмуги. Потім понишпорив рукою за шафочкою і дістав ключ.

Мені теж хотілося взяти того ключа в руки‚ проте я і так помітив‚ що він на мого не схожий. Та й чого раптом?

Ми піднялися крутими дерев’яними східцями поверхом вище‚ і я чомусь подумав про ту жінку‚ яка приходила до художника‚ — навіть почув легенький шелест її сукні і вловив гіркаво солодкий запах парфумів‚ хоча услід за мною чалапав прокурений моїми сигаретами Сергій Приходько.

Майстерня Остапчука за плануванням була точнісінько така‚ як і в Чоломбитька‚ але це була зовсім інша майстерня. І не тому‚ що тут більше світла (горішній поверх)‚ а через те‚ що це був інший світ‚ — цей світ дивився на нас зі стін сумно й пронизливо‚ дивився всохлими деревами‚ вижухлою травою‚ порожніми пташиними гніздами‚ сухими маківками. На одному полотні я побачив виловлених смугастих окунів на кризі й згадав другу Остапчукову пристрасть‚ і здригнувся‚ коли угледів на столику шприц‚ на повнений кров’ю‚ не разовий‚ а чималий ветеринарний шприц — таким колись смердючий гевал витягував останню кров із моєї вени. Я здогадався‚ що у шприцу була всього на всього червона фарба‚ до того ж уже висхла‚ і все таки бачив у ньому якийсь лихий знак.

— Чи немає часом тут його автопортрета? — спитав я в Чоломбитька‚ показуючи на картини‚ що стояли рядком під стіною зіперті одна на одну. — Може‚ я згадаю його‚ авжеж‚ згадаю‚ якщо то був він.

Чоломбитько подивився на мене‚ як на дурника.

— Є‚ — сказав він. — Тут має бути його автопортрет‚ Олесь мені показував.

— Пошукай‚ будь ласка.

Він став відхиляти одну за одною ті картини‚ зазираючи‚ що там намальовано‚ і нарешті раденько видобув те‚ що шукав.

— Ось він‚ його автопортрет.

Я отетерів. На зеленому мертвому піску сидів рак з однією клешнею‚ і його вирячені очі‚ здавалося‚ випиналися далеко за межі полотна.

— Я не жартую‚ — сказав Чоломбитько. — Олесь справді називав цю роботу автопортретом.

— Рак самітник‚ — винувато озвався Приходько‚ ніби то він одірвав ракові другу клешню.

— Тут немає його фотографії? — спитав я.

— Навряд. Та й не буду я ритися в чужих речах‚ — сказав Чоломбитько. — Ми й без того багато собі дозволили. Вдерлися‚ може‚ у найбагатшу оселю в Києві. Ходімо до мене.

Ми рушили дерев’яними східцями вниз: ось її ґраційна ніжка ступає на одну сходинку‚ другу‚ шелестить тонка сукня‚ сколихуючи гіркаво солодкий запах парфумів‚ цього разу ґраційна ніжка‚ обтягнута чорним шовком‚ ступає не вгору‚ а вниз — куди ж ти йдеш‚ повернися‚ — але вона невблаганна‚ вона спускається все нижче і нижче‚ а там‚ угорі‚ багряніє висохлою кров’ю шприц. — Іноземці платили йому мізер порівняно з тим‚ що мали б платити‚ — вів далі Чоломбитько. — Та все’дно для Олеся то були грубі гроші‚ цей аскет не знав‚ що з ними робити‚ і десь тоді похвалився‚ що хоче зняти в центрі міста квартиру‚ приноровитись до неї‚ а згодом‚ може‚ й купити. Він радився зі мною‚ бо мало тямив у цьому ділі‚ мені здається‚ що Олесь просто намагався щось змінити у своєму житті‚ ніби хотів утекти від чогось. І от надумав таке з тією квартирою‚ серйозно надумав‚ бо збирався заплатити за рік наперед‚ поки є гроші.

— Цікаво‚ — сказав Сергій Приходько. — Дуже цікаво.

— То він таки найняв собі хату? — спитав я.

— У тому то й річ‚ що я не знаю‚ — відказав Чоломбитько. — Бачиш‚ десь на початку зими на Олеся знов напосіла депресія.

Він уже не питав про цикуту‚ але знову тихо сидів у себе‚ як рак у норі. Я подумав було‚ чи не перебрався він на квартиру‚ та ні‚ знов застав його на підлозі в отому заціпенінні. «Мене зрадила найбільша любов»‚ — видихнув він‚ і я спершу не допетрав‚ про що мова‚ а тоді зрозумів. «Не те ми‚ Петре‚ малюємо‚ — сказав Олесь. — Ми всі пішли не тим шляхом‚ ми втекли від досконалості‚ бо нам так легше. Ми розучилися малювати людські обличчя й живу природу. Ми мазюкаємо лише свої сни‚ сни‚ сни!» — закричав він і вдарив обома кулаками об підлогу. Потім притих‚ змучено всміхнувся: «Не бійся‚ я ще поживу‚ у мене ще лишилася зимова риболовля». А невдовзі по тому‚ якось надвечір‚ заніс мені запасний ключ від своєї майстерні‚ сказав‚ що має цікаву поїздку‚ а зараз… зараз ми підемо до найкращого ресторану. «Я продав свою вошиву «Стерню» за стільки‚ що ми можемо напоїти весь Київ»‚ — похвалився він. Мене здивували його запросини‚ бо Олесь ніколи не ходив по ресторанах‚ він взагалі обминав велелюддя‚ а пивнички тим більше. Та якщо вже на те пішло‚ то навіщо поїти весь Київ і невідомо кого‚ — сказав я‚ — ліпше підемо до «Трьох поросят»‚ там свої хлопці.