Сніговий гість - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 3

— Бо, думаю, ви все брешете, — глухо відповів чоловік.

— Думайте, що хочете! — відмахнулася Діана. — Я сказала правду. Почекаю, поки перевірите, але це — даремне витрачання часу. Тому перейдемо відразу до угоди. До речі, це буде друга угода в моєму житті.

— Яка ж перша?

— Одруження. Мені здавалося — вдале. Сьогодні я так не думаю, останній тиждень — так точно. Тепер я хочу стати вдовою. Дуже хочу. І ви мені допоможете. Присядемо?

Діана знову сіла на розібране ліжко.

Страху зовсім не було, випарувався. Лишився азарт від можливості вирішити свою проблему, а заодно — помститися. Вірніше, інший порядок: помста спочатку, вирішення проблеми — потім. Молода жінка похлопала рукою поруч із собою, і озброєний чоловік слухняно сів поруч. Від нього пахло талим снігом.

— Слухайте уважно. Мій чоловік рано чи пізно повернеться додому. Мило бесідувати з вами, ось так, як я, він не буде. Стріляйте відразу, і постарайтеся, аби було так, як у ресторані. Тоді в ментів голови заболять: спочатку застрелили багатого відвідувача ресторану, потім — самого власника ресторану в його заміському будинку. Він приїде на машині — ось вам і ключі. При собі в нього завжди трохи готівки, менше тисячі баксів, якщо перевести в гривні, та вам вистачить. Мене ви зв’яжете, але так, аби за пару годин я звільнилася. З чоловікового мобільника викличу міліцію. Далі кожен робитиме свою справу: ви — тікати, поки машину не оголосили в розшук, міліція — шукати вас, юристи мого чоловіка — думати, як вирішити проблему зі спадщиною вдови відомого бізнесмена. І якщо вас не спіймають, за півроку можете шукати мене: отримаєте невеличку фінансову подяку. Годиться?

Тепер озброєна рука гостя звисала донизу.

— Щось не так? — поцікавилася Діана.

— Мені… — чоловік ніби заковтнув велетенський ком. — Мені треба все обдумати.

— Ви не сказали «ні». Вже обнадіює, — рука Діани лягла на обтягнуте джинсами коліно незнайомця. — Давайте спустимося вниз, на кухню. Там поруч ванна кімната, в ній — аптечка. Рану треба промити і перев’язати, навіть якщо вона не серйозна. Заодно познайомимося. Я ж навіть не знаю, як звуть мого рятівника…

— Прямо в голову. Наповал.

Рудий оперативник в турецькій куртці брудно-зеленого кольору підвівся з колін, зробив крок убік від трупа. — Він навіть не зрозумів, що сталося.

— Що там із жінкою? — діловито запитав вусань середніх років у міліцейській формі з погонами полковника.

— Істерика, — зітхнув рудий. — В спальні, нагорі. Там зараз лікарі і наш Колян. Цей, — він кивнув на чоловічий труп із простреленною головою, — поки почекає. Йому медицина вже не допоможе.

— А цей Робін Гуд, влучний стрілець — де?

— Теж там, — опер кивнув нагору, — тільки в іншій кімнаті. В наручниках, як положено…

— Зовсім же подуріли! — гаркнув полковник і кинувся нагору, стрибаючи через дві сходинки дерев’яної крученої драбини. Метушня лікарів у спальні його не цікавила — пішов відразу в кімнату для гостей. Оперативники в цивільному, побачивши його, підхопилися, та полковник лиш махнув рукою: — Антоне Даниловичу, заради Бога, вибачте! Зняти негайно!

Зап’ястки Антона Сальського миттю позбавили від кайданок. Ресторатор без особливого ентузіазму потиснув полковнику руку.

— О’кей, нема проблем. Я, все ж таки, убивця…

— Необхідна самооборона. Можете навіть не напружуватися, все видно неозброєним оком. Одна деталь… гм… Дозвіл на носіння зброї в порядку?

— Перевіряйте. Все перевіряйте, — Сальський зробив широкий жест. — Взагалі-то пістолет завжди лежить у мене в офісі, в сейфі. Але після того, що сталося в моєму ресторані сьогодні, ну, розумієте, після стрілянини, я вирішив прихопити зброю з собою. Нічого такого, лише дивні передчуття, — Сальський скреготнув зубами. — Заходжу в будинок, і замість дружини на порозі бачу наставлене на мене дуло. Реакція в мене завжди була гарною, в Афгані не раз рятувала життя.

— Та знаю, знаю, про вас писали…

— Бачите, скільки років минуло, а навички бійцівські збереглися. Кидаю, значить, різко кейс у бік. Злочинець голову машинально повертає, я ствол з кобури — бабах! Навіть не цілився. Потім — в спальню. Дружина на підлозі, зомліла. Мабуть, ударив її чи що… Вона в стані говорити?

— Поки ні.

— Взагалі — вона хоч у нормальному стані? Бо, крім неї, у мене, пане полковнику, свідків і нема…

— Поки що, пане Сальський, все на вашу користь. Ви прийшли, застали вдома вбивцю, якого розшукує міліція, він кинув машину при дорозі, бо бензин закінчився, забрався в перший-ліпший будинок, де світилося вікно, вимагав грршей чи хотів взяти заручника — але це деталі. В нашій роботі, Антоне Даниловичу, і не такі збіги трапляються.

— Всі ж таки адвокат мені потрібен, — зітхнув Сальський. — Гаразд, ви мене майже заспокоїли. Треба ще дружину все ж таки послухати. Як вона, до речі? Порядок?

Відсторонивши полковника, бізнесмен пройшов у спальню, став у дверях. Істерика вже припинилася, Діана дивилася на чоловіка відсутнім поглядом.

— Нічого, — промовив Антон. — Вже все позаду, сонце. Ти багато пережила, але я з тобою.

Від цих слів Діана Сальська знову голосно розридалася, затремтіла всім тілом, і лікар потягнувся за черговим шприцем.

2008 р.