Я знаю, що ти знаєш, що я знаю - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 7

малоймовiрним) до двадцяти п'яти.

Вiн нiколи не бачив таких дiвчаток! Хiба що в порнофiльмах, якi колись дивився з друзями,

дiлячись враженнями про те, звiдки такi беруться. Або за вiтринами магазинiв порцелянових виробів,

де продавалися колекцiйнi статуетки оголених нiмф.

Колись таку статуетку привезли його батьки саме з Нiмеччини. Тодi йому було рокiв десять i вiн

потайки розглядав ту порцелянову нiмфу, крутив її в руках, вдивлявся у намальоване обличчя,

проводив пальцями по вигинах тiла, доки не розбив. Зараз вiн так само дивився на цей живий

прототип порцелянової ляльки i радiв, що такi дiйсно бувають. Дивувався, як досконало вона злiплена

– без жодної зайвої складочки. Кожна деталь, що поєднувалася з iншою, фiлiгранно виточена i

iдеально припасована, нiби її робив майстер.

Роман ловив себе на думцi, що йому нестерпно дивитися на неї бiльше однiєї хвилини, iнакше вiн

згорить вiд бажання розбити вiкно машини, вихопити її звiдти, обплести довкола себе, мов лозину,

задушити, з'їсти. Або, роздерши собi груди, сховати її туди, всередину себе.

Вiн соромився цих думок, гнав їх, напускав зосереджений суворий вигляд i... малював її в уявi

оголеною. В цiй уявi не було еротики, головним чином вiн дивувався тому, як складене її тiло.

Дiвчина була така доладна, що якби вона сiла чи навiть скрючилася б у незручнiй позi – на її тiлi

все одно не з'явилося б жодної складки – все лишилося б гладеньким, як у тiєї порцелянової статуетки.

На повний зрiст вiн бачив її лише раз, коли вона вийшла з авто i щось шукала в багажнику. Тодi його

вразило, що її довгi i стрункi нiжки нiби нiчим не закiнчуються вгорi: пiд коротенькою, сантиметрiв зо

двадцять, джинсовою спiдничкою вони просто з'єднувалися, не утворюючи нiякої округлостi.

Уся вона була видовжена, вiдполiрована, витончена. Довгi руки, ноги, пальцi, шия, полотно

гладкого бiлявого волосся, довга спинка без жодного натяку на ключицi – все рiвно, все iдеально

вирiзьблено. Вiн мрiяв, аби вона вийшла з авто хоча б ще раз. Наприклад, купити пляшку води чи

шоколадний батончик. Дiвчатка ж люблять шоколаднi батончики! Але вона завжди розплачувалась

через вiконце. I зникала. До наступного тижня.

...«Вона точно подивилася на мене! Я не можу помилятися. Поглянула i посмiхнулась! У її поглядi

було щось таке, чому не можу дiбрати слiв – щось нелюдське, те, що свiтиться в очах тих

порцелянових статуеток – зваблива байдужiсть, штучна i вiдшлiфована, спрямована до кожного i нi до

кого зокрема. Вiдсторонена посмiшка божевiльної Джоконди. А ще... Щось таке...».

Про це «щось таке» вiн навiть i думати не смiв, бо якщо б подумав, дiйшов би висновку, що це було

щось на зразок... невинного блуду. Так би вiн сказав. Такi погляди бувають у зовсiм маленьких гарних

дiвчаток, котрi вже усвiдомили свою неперевершенiсть перед iншими i почали нею майстерно

користуватися для того, щоб отримати найбiльший кусень пирога. Або у досвiдчених повiй, що

одягають зворушливу шкiльну форму. Хай там що, але, розплачуючись з ним через вiконце,

Порцелянова Дiвчинка поглянула на нього i ледь помiтно поворухнула вустами.

Роман повертався додому у якомусь хлоп'ячому пiднесеннi. Вiн нiколи не мiг уявити, що погляд

незнайомої дiвчини може так вплинути на його внутрiшню, загартовану роками рiвновагу. Йому було

нiяково i соромно думати про таке: все, що стосується романтичних почуттiв, вiдiйшло в минуле.

I це було цiлком природно! Адже проблем вистачало i без них. Щотижня вiн навiдувався в

унiверситет до свого колишнього приятеля, який, власне, i пообiцяв йому мiсце на кафедрi. Тепер,

ховаючи очi, той мiг лише покривати його брехню перед родиною: робив липовi довiдки чи часом

надзвонював з повiдомленням про перенесення лекцiй. Але час вичерпався i для брехнi: зарплата

робiтника автомийки була втричi менша за викладацьку i дружина вже почала цiкавитись їхнiми

спiльними прибутками, дивуючись, що вони досi не можуть вiдкладати на будинок чи хоча б авто.

Звiсно, про його плани щодо письменницької дiяльностi i майбутнього успiху книги «Остання любов

Йогана» вона не знала.

Роман iшов вiд електрички в своєму охайному костюмi, час вiд часу машинально нюхаючи долонi

– чи не пахнуть бензином, i думав про те, що ця дiвчина потрапила в поле його зору не випадково i що

вона має для нього значення лише як приклад емоцiйного стану, в котрому мiг перебувати закоханий

Гете: сором старого чоловiка перед пристрастю до юної особи. А така пристрасть робить з усiх –

навiть з великих! – дурнiв. Але Роман не такий. А цей погляд...

Вiн знову згадав його i розплавлений свинець полився в горло, наповнив шлунок i гострою хвилею

спустився донизу. Чорт забирай! Невже вона дiйсно ТАК поглянула на нього?!

Якби вiн мiг хоч з кимось поговорити, порадитись про це! З кимось чужим i байдужим. Скажiмо, з

фрау Шульце, котра завжди стирчить на порозi, коли вiн повертається додому, i пильно приглядається

до виразу його обличчя. А може, стара нишпорка принюхується до запаху бензину, що, певно, в'ївся в

його долонi чи волосся, а швидше за все – у пiдсвiдомiсть. Адже нещодавно стара панi сказала йому

якусь дивну фразу про те, що «життя одне i воно варте того, щоб у ньому робити те, що хочеш, адже

потiм буде пiзно...» – i почала жваво переказувати колiзiю книги, яку щойно прочитала саме на цю

тему. I йому здалося, що вона надто допитливо дивиться в його очi, а її старечий загострений носик

лiзе просто в ту частину його мозку, де на пасторальнiй галявинi посеред лiсу в очiкуваннi його

розкинулася Порцелянова Дiвчинка...

Удома на нього чекала вечеря. Стiл був накритий iншою скатертиною, призначеною саме для

вечерi. Вiра накрила на двох.

– Випогоджується, – сказав Роман Iванович, жуючи м'ясо. – У повiтрi вже пахне справжньою

весною. (e2–e4).

– Жорстке? – турботливо запитала дружина. (Зустрiчний хiд: e7–e5).

– Чудове, як все, що ти робиш, (f2–f4. Королiвський гамбiт), – сказав вiн i додав: – Треба

подивитись новини, там щось знову з нашим парламентом...

– Чай зелений чи чорний? (e5:f4. Гамбiт прийнято).

– Зелений на нiч дає безсоння. Не корисно. Чорний. Не мiцний. (Сf1–c4. Варiант слона).

– Непокоюсь за Марину. Вона живе зовсiм окремо. I весь час мовчить. Ми її втрачаємо. (Кg8–f6.

Напад на пiшака).

– Це нормально. Звикай. Скоро у неї буде своє життя. Ось донька фрау Шульце взагалi живе в

Америцi. Це у нас прийнято доглядати за дiтьми до скону. (Кb1–c3. Пiшак пiд захистом).

– Так. Але це якось сумно. (c7–c6. Старий, але перевiрений хiд).

– Це – нормально! (Слово ферзя. Все – в традицiйних рамках гамбiту).

Ендшпiль.

Усе було нормально: вечеря, телевiзор.

Колись, у першi днi перебування тут, вони ходили гуляти до лiсу, який мало схожий на лiс –

швидше, великий доглянутий сквер з охайно прибраними дорiжками, на яких майже нiколи не лежить

жодного листочка...

Вона посмiхнулася до нього! Це точно! Можна дати руку на вiдсiч – поглянула i ворухнула

вустами! Роман голосно зiтхнув i навмисно закашляв, щоб приховати емоцiї. Одна лише згадка про

неї, мов склянка дорогого вина, що стоїть на дальньому краю столу. Тобто не ковток вина, а саме

склянка або краще – вишуканий кришталевий келих, що лишається недоторканним.

Випитою склянкою є iнша – Вiра, власна дружина – знайома на смак, трохи прiсна, але загалом

звична. Вона ходить перед ним, брязкає посудом, шурхотить простирадлами, пахне знайомими

парфумами i промовляє тi ж самi слова, що вчора i позавчора.

Але спостерiгаючи за всiм цим, вiдтепер вiн знав, що десь там, на iншому кутку бездоганно