Я знаю, що ти знаєш, що я знаю - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 34

певно, вона i мешкала. На стiнi висiв портрет – юна жiнка з квiткою. Вона чимось невловимо була

схожа на тебе.

I я розслабилась. Хоча зовсiм не уявляла, що маю робити далi... Знаєш, що менi сподобалось? Вона,

фрау Шульце, не лiзла менi в душу i не вимагала називати бабусею з першого ж дня. Тiльки запитала,

чи зможу я залишитись на все лiто, адже збиралася померти в кiнцi серпня, i не прийняла вiд мене

нiяких ввiчливих заперечень. Ми навiть посмiялися над цiєю темою.

Ну, тепер про будинок, як ти i просила. Можливо, вiн теж став для тебе маленьким якорем,

початком вiдлiку твого нового життя. Фрау Шульце сказала, що я можу обрати будь-яку з кiмнат

нагорi. Я обрала «твою» – сама i навмання, лише побачила з вiкна густi заростi бузку i щось схоже на

квiтковi клумби. «Цим займалася одна з моїх постоялиць» – пояснила фрау.

– Соня? – сказала я.

I вона посвiтлiшала. Почала розпитувати про тебе. I ти, саме ти, стала нашою спiльною темою,

через яку втратилась напруженiсть i нiяковiсть, яку взаємно вiдчували.

Я розповiла все, що знала. Про те, що її протекцiя мiстеру Рiду зiграла свою роль не тiльки в твоїй

творчостi, але i в особистому життi. Про те, яка простора у тебе майстерня зi скляними стiнами, через

якi видно твiй сад, як на тебе дивиться мiстер Рiд...

– Я знала, що так має бути, – сказала бабуся. – Фрау Соня – надзвичайна жiнка, а Гаррi не лише

генiальний промоутер, але з тих шалених вар'ятiв, котрi ще здатнi цiнувати справжнє – i мистецтво, i...

почуття.

Потiм ми поговорили про iнших, тих, кого я знала лише за твоїми розповiдями. Певно, тобi це буде

цiкаво.

Пiсля смертi прибиральницi Оксани i твоєї втечi до Америки (О! Бабуся розповiла, як збирала тебе

i майже силомiць виштовхнула в iнший свiт. «Як при пологах» – сказала вона! ), все тут посипалось,

розвалилось по шматках. Нiби, за її ж словами, прорвало дамбу.

Спочатку фрау Шульце вiдмовила в квартируваннi твоєму колишньому – вона його нiколи не

визнавала. Виявляється, тримала вас лише через тебе. Дуже кумедно розповiдала, яку iстерику вiн їй

влаштував, мовляв, що вона стара плiткарка i нишпорка, ледь не побив. Довелося Максу вгамовувати

його чоловiчими методами.

Та спiвачка, що винаймала кiмнату поруч iз вашою, Тетяна, поїхала ранiше. Здається, повернулась

на батькiвщину, хоча збиралася до Бельгiї.

Марина, донька квартирантiв, що жили лiворуч вiд тебе, майже одночасно з нею вирушила в

«невiдомому напрямку». Пару днiв, доки батьки не отримали вiд неї листа, вони страшенно сварилися

– з ранку до ночi, звинувачуючи одне одного в усiх грiхах. I це теж було схоже на прорвану запруду,

адже родина була зразкова.

З'ясувалося, що у фрау Вiри роман з якимось нiмцем, а вiд'їзд доньки став каталiзатором для того,

щоб сказати правду. Закiнчилось тим, що вона також пiшла. Фрау Вiру я бачила на власнi очi – на

похоронi. Вона приїхала з новим чоловiком. Красива, елегантна. Пiдiйшла до мене на хвилину,

потисла руку, сказала кiлька слiв спiвчуття.

Макса потрiпала по щоцi i вимовила щось на кшталт:

– Ну, ти нарештi навчився мити пiсля себе посуд?

Хоча я не зрозумiла, про що йдеться. Потiм вони разом розсмiялися. Поговорили про Марину.

Фрау Вiра гордовито сказала, що донька працює в Нiдерландах, вступила до тамтешнього

унiверситету, вдало вийшла замiж. Потiм махнула рукою i розплакалась.

Макс...

Нi, спочатку ще про одного – Романа Iвановича, чоловiка фрау Вiри. Його я теж побачила. Бабуся

говорила, що вiн працює на автозаправцi. Ми з Максом поїхали туди. Гер Роман працює на тiй же

заправцi мийником автомобiлiв, знiмає маленький номер у мотелi навпроти, i, здається, цiлком цим

задоволений. Сказав, що пише роман i невдовзi отримає за нього великий гонорар, але червонi очi i

розпухлий нiс свiдчать про те, що гер Роман щовечора проводить досить серйозну «творчу

розминку»...

Хто дiйсно «пише роман», то це Макс. Про тебе i про нього ми з фрау Шульце говорили

найбiльше...

Дорога Соню! Так чи iнак, але це всi новини «з мiсця подiй». Зараз зроблю невеличку перерву –

треба вiдiрватися вiд компа, адже ранок перейшов у вечiр. Поки що читай те, що написала.

Вiдсилаю.

Повернусь за годинку.

I, до речi, доброго тобi ранку! Забуваю про часовi пояси...

...Тепер я знову сиджу бiля вiкна, дивлюсь на сад. Пiд вечiр кущi бузку пахнуть особливо гостро,

аж плакати хочеться... Я завжди дивувалась цим «невiдомо-чим» – чи то деревам, чи то квiтам.

Суцвiття мiкроскопiчних, але таких фiлiгранно виточених квiточок... Цiкаво, скiльки їх в одному

суцвiттi? Хто порахує? Чи однакова кiлькiсть пелюсток на тих квiтках? Чи є серед них – «щасливi», як

скажiмо, на конюшинi? Я знаю, що ти це точно маєш знати! Iнакше б твої творiння зi срiбла i каменю

не були б такими досконалими.

А я таки добряче заклякла перед твоїм «Бузковим кущем» у Метрополiтенi. Так, як тепер перед

цим вiкном. I думаю, що, напевно, ти робила саме цей кущ, а тому маю вiдповiдь: кожне суцвiття i

кожна квiтка в ньому – неповторнi. Чи не так?

До чого тут бузок?..

...Я вирiшила затриматись тут ще на тиждень, хоча пiсля вiдходу бабусi мене тут нiчого не тримає.

Макс зголосився допомогти з рiзними паперовими справами. Тепер я багата спадкоємиця, а що з тим

робити – не знаю. Виявляється, що моє навчання в пансiонi сплачувала вона, а це тридцять сiм тисяч

доларiв на рiк! I цей факт мене неприємно вразив, адже мати нiколи менi про це не казала. Можливо,

вона сюди повернеться, все ж таки це її дiм. Я написала їй i поки що не отримала вiдповiдi.

Побачимо...

Тепер не знаю, як зробити гiдний перехiд до iншої теми. Нiколи не мала хисту гарно писати. Зараз

запитаю в Максимуса... Запитала. Смiється. Саме в цю хвилину, коли я мучусь, втупившись в екран.

Каже: в кiно завжди поважав прийом «швидке входження до сюжету: бика за роги!». Що таке

«бика за роги», менi не зрозумiло.

Вiн ще смiється, сидячи навпроти, каже: ну, пиши зараз те, що я надиктую.

Отже, вiтання тобi вiд Макса... Почекай, вiн каже, що вiн такого не казав (але все одно – вiтання

тобi вiд Макса!)...

...Слухай, я, звiсно, зараз напишу пiд диктовку, але...

Каже: нiяких «але», що за самодiяльнiсть?! Одне слово...

Каже: «I цього теж не казав, бо слiв буде бiльше!».

Добре, пишу мовчки:

«Дорога Соню! Я, як добропорядна кобiта...»

Почекай...

Що таке «кобiта» – не знаю. Сердиться, каже, щоб не вiдволiкалась.

I почала спочатку. Починаю i мовчу:

«Дорога Соню! Я, як добропорядна кобiта, шостий день тримаю видатного голлiвудського

сценариста (вiд скромностi не помре!) прикутим усiма фiбрами душi (що таке фiбри?) до одного

питання, яке вiн поставив одразу, щойно переступив порiг цього батярського (що це таке теж не

знаю) притулку для кретинiв. Питання було поставлено прямо i грубо з уживанням кiлькох

незрозумiлих слiв невiдомого походження. Але суть його я вловила, як будь-яка дiвчина, що мрiє

вдало вийти замiж (неправда!!!). Коротше, вiн запитав, чи згодилася б я переспати з ним з метою

подальшого розвитку стосункiв...»

Соню!!! Почекай... Зараз я його вижену звiдси...

Продовжую, зачинивши дверi на ключ!!! Отже, таке воно це «швидке входження до сюжету»...

Хоча менi здається, що я правильно розпочала – з твого бузку, який вже заснув, i тепер у сутiнках

нагадує якогось екзотичного звiра, що спить стоячи посеред запущеної клумби. А я вiдчуваю такий

затишок i спокiй, нiби давно живу в цьому будинку, сповненому рiзних iсторiй. Якщо добре подумати

– у мене нiколи не було такого притулку, де я могла б почуватися хазяйкою. В кампусi школи i