Я знаю, що ти знаєш, що я знаю - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 31

боявся отримати ще один удар – саме з того свiту...

Кiлька рокiв я просто ховала цю записку, не наважуючись поглянути, що в нiй. Боялася побачити

почерк, адже почерк людини – то її сутнiсть. Ще кiлька довгих рокiв менi здавалося, що Альфред

спостерiгає за мною щойно я торкалася старої скриньки. I я робила вигляд, що перебираю свої

«священнi дрiбнички», а потiм взагалi припинила це робити.

Змогла пiдчепити нiгтем той оксамит лише рокiв через десять, коли звикла жити так, як жила. Ось

тодi я й дiстала з-пiд обшивки той клаптик цупкого паперу. Минуло ще багато днiв, коли нарештi

змогла милуватися чимось iншим, крiм рiвного калiграфiчного почерку – незнайомими лiтерами i

вiдстанями мiж словами, якi говорили менi бiльше, нiж цi незнайомi лiтери.

Згодом, коли Альфред став зовсiм немiчним, я наважилася на спробу «розшифрувати» фiлiгранне

мереживо лiтер i наштовхнулася на те, що то була нiкому не знайома мова! Звiсно, я нiкому не

показала той папiрець – просто скопiювала текст на Ундервудi – так, щоб лiтери були схожi на

оригiнальнi, i вiднесла до свого знайомого антиквара, котрому сказала, що це уривок тексту з книги –

родинної релiквiї, яка розсипається в руках, i що менi необхiдно перекласти кiлька абзацiв для

дипломної роботи Марiї, котра пише трактат про лiтературу народiв свiту. Словом, наплела три купи

гречаної вовни...

Гер Фрiш довго вдивлявся в текст i нарештi глибокодумно пробурмотiв:

– Ну, якщо ваша родина походить вiд гуситiв, швидше за все, цей текст слов'янського походження.

Але точно – не росiйського i не чеського...

Вiн живо зацiкавився «книгою» i почав умовляти мене продати її за будь-яку цiну. Я обiцяла

подумати i вискочила з крамницi, мов ошпарена. Зрозумiла, що то була мова ЙОГО країни i що менi

навряд чи вдасться знайти тлумача, котрому могла б довiритись...

Усi наступнi роки, аж до сьогоднi, я нiяк не могла пiдступитися до цiєї теми – нiколи i нiде не

зустрiчала українцiв! Тепер вони прийшли до мене самi. Я навiть не сподiвалася на такий дивний збiг

обставин наприкiнцi життя, коли той клаптик перетворився на дещо iрреальне. Але сприйняла це за

знак долi. I за свiй борг перед тим, хто подарував менi моє єдине дитя. Адже це було його останнє

слово. Яким воно було?..

Тому я i спостерiгаю за своїми постояльцями. I вирiшую, до кого могла б звернутися з такою

незвичною для старої жiнки справою. I поки що нiчого не вирiшила. Можливо, просто боюся здатися

смiшною. З вiком я стала надто боязка i недовiрлива. Я навiть не впевнена в тому, чи дiйсно хочу

прочитати те послання – тепер уже до вiчностi...

...Мої постояльцi, напевно, гадають, що я дурна: у мене немає нагальної потреби тримати у себе цю

купу людей. Менi всього вистачає. Швейцарський банк працює безвiдмовно. Вироби з фiрмовим

клеймом марки «Альфред Шульце» кочують по свiту, їх купують на аукцiонах, виставляють в музеях.

Тiльки для кого це все?..

Вони, цi люди, навiть не здогадуються, що я знаю про них набагато бiльше, нiж вони можуть

уявити. Так буває: зацiкавлений стороннiй спостерiгач за мить уловлює тi нюанси, якi якраз хочеться

приховати. I чим бiльше хочеться приховати, тим яскравiше вони кидаються в очi сторонньому. Такий

от парадокс. Але як обрати з-помiж них того, хто був би гiдний моєї таємницi?

Якби мене запитали, хто вони, цi квартиранти, я б сказала – вони невдахи, котрi старанно вдають iз

себе успiшних i щасливих людей, що нарештi вирвалися на волю. I менi їх шкода. Усiх. Без винятку! Є

люди, якi проживають не своє життя. Це розумiєш одразу, варто лише поглянути на їхнi обличчя.

Як чоловiк з лицем вiчно слухняного вiдмiнника стає успiшною респектабельною людиною, котра

з виглядом знавця може судити про все на свiтi? Копни глибше i зрозумiєш, що стартував вiн завдяки

сприянням заможного татуся або якого-небудь впливового товариша, котрий потягнув його за собою,

мов голка нитку. Спадок i мiсце народження вирiшують його долю, яка загалом мала б бути досить

пересiчною, судячи з виразу обличчя i... реплiк, якi вiн подає за столом: «Коли я стрiляв крокодилiв у

Пiвнiчнiй Австралiї...» або «Португалiя не має нiчого спiльного з Новою Зеландiєю!».

Кажучи так, я маю на увазi свого першого «пiддослiдного» (нехай вже Господь менi пробачить за

таке нечемне визначення!) – про чоловiка фрау Сонi. Вiн перший лише тому, що приїхав сюди ранiше

за iнших. Можна сказати, вiн та його дружина – старожили мого будинку, хоча всi мешкають тут не

бiльше двох рокiв. Отже, цей чоловiк увiйшов першим i одразу менi не сподобався. Я достатньо знаю

людей, щоб довiряти своєму першому враженню.

На перший погляд вiн виглядав респектабельним, упевненим у собi i досить перебiрливим. Я

провела його до кiмнат, якi вiн хотiв винайняти, i побачила в його очах зверхнiсть i незадоволенiсть,

яку зазвичай виказують iноземцi з пострадянських країн, що вперше потрапляють у будь-яке нове

мiсце. Вони скрiзь шукають пiдступу i омани. Вiн принюхався до повiтря i попросив винести вазони з

квiтами, адже, як зауважив, мав алергiю. Провiв пальцем по столу, виявляючи пил, якого там не було.

Ще раз перепитав цiну. Знизав плечима i зморщився. Хоча я бачила, що кiмнати йому сподобались. Це

теж легко було визначити якраз через те саме незадоволення: чим бiльше вони його демонструють,

тим зрозумiлiше, що побачене подобається. Такий от парадокс. Потiм була пауза, пiд час якої я

вирiшила вiдмовити у квартируваннi. Але не встигла нiчого сказати, як вiн покликав дружину, котра

сидiла в авто.

Увiйшла фрау Соня... I я не вiдмовила. Вона була в чомусь сiро-рожевому – моє улюблене

поєднання кольорiв. Сiрою була шифонова сукня, рожевим – атласний пасок на талiї. Бiляве невагоме

розкуйовджене вiтром волосся окреслювало блiде загострене личко з великими прозоро-акварельними

очима. Вуста – без штриху помади – були соковитими, мов у дитини.

Я так точно змальовую її тому, що її вигляд i деяка зворушлива старомоднiсть нагадали мене...

мене саму в її роки. Нiби побачила себе такою, якою вже важко уявити. Але, вiдверто кажучи,

привернула мою увагу не лише її схожiсть зi мною. Я помiтила на її шиї тонкий ланцюжок

фiлiгранного i незвичного плетiння. На ньому висiло мiзерне срiбне яблучко, воно було, мов справжнє,

нiби зiрване в райському саду...

Дивно, але з вiком я почала краще бачити! Якби у мене були рiднi i близькi, я б, напевно,

жартувала з ними про те, що скоро помру, адже зiр i слух загострюються у старих перед останнiм

сплеском молодостi, яка переходить в юнiсть, а потiм – в дитинство. Тобто старечий маразм.

Так от. Цей ланцюжок я оцiнила досвiдченим оком в п'ять тисяч, не менше! Адже його плетiння, як

я вже сказала, було незвичним: вiн був таким тоненьким, мов шовкова ниточка, а попри це кожна його

ланка була якимось дивом вивернута в протилежний бiк вiд iншої i це створювало iлюзiю невагомого

свiтiння. Нiби ланцюжок було намальовано на шиї тонким пензлем, вмоченим в люмiнесцентну фарбу.

Це остаточно пiдкорило мене. Я навiть трохи поступилася цiною, коли чоловiк перепитав її вчетверте.

Так вони з'явилися в моєму будинку.

А згодом усi кiмнати заповнились iншими мешканцями. Усi вони проходили крiзь мiй погляд, як

крiзь променi рентгенiвського апарата. Таке теж буває в моєму вiцi. Старiсть i самотнiсть роблять з

людини високочуттєвий прилад.

...Тетяна. Високi вилицi, погляд з поволокою, очi завжди трохи примруженi, нiби вона дивиться на

яскраве сонце, вуста складенi рурочкою. Коли йде, тримається надто прямо i похитує стегнами, нiби

несе на головi важку книгу. Так учать ходити панянок iз заможних родин. Кожен жест – мов змах

крила. Говорить хриплуватим тихим голосом, трохи розтягуючи слова.