Я знаю, що ти знаєш, що я знаю - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 26

будинку: син НКВСника, донька професора медицини та iспанський хлопчик, котрого єврейська

родина взяла на виховання пiд час вiйни в Iспанiї. Захопившись цими образами, Макс чув у собi їхнi

голоси, ретельно вибудовував психологiю стосункiв мiж пiдлiтками, котрi мають прожити на екранi

кiлька складних десятирiч, вставляв кумеднi ситуацiї, про якi колись чув вiд дiда i батька. Текст ожив,

загомонiв i зарухався ще на паперi. Особливого колориту додав йому образ слiпого бандуриста,

вцiлiлого вiд розстрiлу пiд час пiдступно органiзованого НКВС з'їзду кобзарiв у Харковi тисяча

дев'ятсот тридцять четвертого року. Щоб надати образу реалiстичностi, Макс вивчив «лiбейську

мову», якою з п'ятнадцятого сторiччя спiлкувалися цеховики-бандуристи.

I дiалог юного «iспанця» зi старим слiпцем набув особливого звучання, а до того ж – прихованої,

але не дидактичної, iнформативностi, якої, на думку Макса, не вистачало сучасному кiно.

Вiн був прихильником i запеклим прибiчником деталей, вважав, що навiть кiнчики нiгтiв чи

вiдбиток тiнi на асфальтi можуть сказати про людину бiльше, нiж розлогий i пустопорожнiй дiалог.

Збирав спогади i залишав на паперi лише тi, що здавалися йому бiльш душевними i менш пафосними.

Так з'явилась iсторiя Надiї Кирилiвни – на екранi вона мала тривати кiлька хвилин, як деталь i

свiдчення часу.

– У п'ять рокiв я прожила один день обiцяного комунiзму – це сталося в перiод, коли з Києва вже

вийшли радянськi вiйська, а нiмецькi ще не зайшли. Ми жили на околицi. Спостерiгаючи за вiдступом,

ми, дiти, висiли на парканi i, нiчого не розумiючи, просто весело спостерiгали, як торохкотять по

брукiвцi колеса гармат. Один вiйськовий тодi сказав: «Що дивитесь?! Бiжiть до крамницi i забирайте

звiдти все, що можете. За пару годин тут буде нiмець!». Дорослi кинулися до продовольчих магазинiв,

а ми, дiти, звiсно, до iграшкових. Тодi у мене не було жодної ляльки – шили їх з клаптiв або наряджали

в них якiсь струганi палички. На магазинних ляльок завжди дивилася, як на диво, але навiть мрiяти

про них не смiла! А тут – на тобi! – бiжи i бери! Але я була надто мала, щоб змагатися iз старшими.

Коли добiгла до магазину, полицi вже були порожнi. Лише на однiй стояла дивна лялька, яку нiхто не

взяв. Вона була чорна! Тодi ми анi сном анi духом не знали про iснування людей з чорною шкiрою.

Мабуть ту ляльку зробили з iнтернацiональних мiркувань. Вона вся була вкрита пилом, адже її нiхто

не купував i, звiсно, нiхто не взяв навiть «за безкоштовно». Але менi було байдуже, я вхопила свою

здобич i притисла до себе, одразу ж вiдчуваючи, що на мене сходить абсолютне, несподiване, казкове

щастя. «Чорта принесла!» – сказала сусiдка по комуналцi i перехрестилася. Через кiлька днiв, коли я

бавилась зi своїм негриком на загальнiй кухнi, вона, та сусiдка, збрехала, що мене кличе мама. Я

залишила ляльку на кухнi, а коли повернулася – голова моєї ляльки палала. Сусiдка сказала, що вогонь

перекинувся з плити. А потiм вхопила ляльку i кинула її в пiч. Досi пам'ятаю запах смоли, чорний дим

i своє безмежне горе... Усi наступнi роки, аж до сьогоднi, шукаю подiбну ляльку по всiх крамницях,

пам'ятаю її обличчя i охоплену вогнем голову. Але такої нiде не бачила. Нiде i нiколи...

Особливо нестандартною здалася йому iсторiя, яку почув вiд сусiдки баби Клави (адже чiплявся з

розпитуваннями до будь-якої людини похилого вiку, намагаючись витягнути якомога бiльше деталей).

Вона розповiдала, як ще до вiйни її однокласниця познайомилась на Хрещатику з нiмцем, котрий

попросив показати йому Успенський собор. Нiмець до безтями закохався в красуню Марусю i навiть

хотiв одружитися з нею. Перелякана дiвчина змушена була виїхати в село до бабусi. Нiмець поїхав на

свою батькiвщину нi з чим, лишивши бабi Клавi листа для коханої, в якому писав, що вона, Маруся,

єдина жiнка в його життi.

Через чотири роки, увiйшовши до столицi України в складi окупацiйних вiйськ, той нiмець

розшукав «жiнку своєї мрiї«. Вiн не був вiйськовим, займався експертизою картин i iсторичних

пам'яток, але попри все, мрiяв розшукати в Києвi свою дiвчину. I розшукав! Роман поновився. З тою

рiзницею, що на той час Маруся була пiдпiльницею. Вона переїхала на квартиру, де мешкав її нiмець,

жила з ним, як офiцiйна коханка, потерпаючи вiн ненавистi мешканцiв будинку, а по ночах рилася в

портфелях п'яних гостей свого коханого, збираючи вiдомостi для партизанiв. Коли її розстрiляли,

нiмець ледь не збожеволiв. Що далi з ним сталося, баба Клава не знає, але ходили чутки, що вiн

застрелився.

«I, Господи прости, вiн хоч i фашист, але любив її дуже! – зiтхала баба Клава. – Менi було шкода

цього кохання! Таке я бачила вперше. Їхнi стосунки не були схожi на тi, до яких ми звикли. Вiн

боготворив Марусю, дивився, як на iкону! I, вiдверто кажучи, я їй заздрила...»

Так, поволi чiпляючи петельку на гачок, Макс вивудив ще кiлька нестандартних iсторiй. Друга

сусiдка, баба Шура, пригадала, як пiд час святкування Нового року пiд одним дахом зiбралася дивна

компанiя: цей нiмець зi своєю коханкою Марусею, яку всi вважали «нiмецькою пiдстилкою», юна

комсомолка – донька професора медицини, сержант Червоної армiї, врятований з Дарницького гетто, i

єврейська родина, що переховувалася в квартирi баби Шури i так уникла долі своїх одноплемiнникiв у

Бабиному Яру. Це фантасмагоричне збiговисько Макс виписував з особливим щемом i навiть заздрив

акторам, котрим доведеться втiлити всi психологiчнi тонкощi i нюанси спiлкування цiєї дивної

компанiї.

...Коли переповiдав усi колiзiї сюжету друзям, бачив неабияку зацiкавленiсть i вiдчував, що на

правильному шляху. Цiкаво, як же це все реалiзувалось у фiльмi?

...Макс мiцно переплiв пальцi рук i змусив себе дивитися на екран. Титри закiнчились. Зараз має

виникнути пiдвiконня в пiд'їздi будинку i вiдбутися розмова дiтей – хлопчика i дiвчинки, котрi,

гойдаючи ногами, жують не донесену додому маленьким iспанцем французьку булку. Але замiсть

цього на повний екран виникла задоволена пика в вiйськовому картузi. «Привiт, орли!» – виголосила

пика до дiтлахiв, що оточили його на подвiр'ї. «Здравiя жєлаєм, товарiщь командiр!» – бадьоро

вiдгукнулися дiти. Ще через хвилину пика – нi сiло нi впало – дiстала з кишенi закривавлену пiлотку

свого бойового товариша i фотографiю дружини (теж закривавлену) i урочисто вручила все це однiй з

героїнь зi словами: «Це фото вiн бiля серця носив!». Героїня голосно заридала. Щось бiльш фальшиве

годi було вигадати. Усе вiдбувалося за схемою. Трохи згодом, провiвши героїв крiзь короткi

ситуативнi сюжети, невiдомий «спiвавтор» вклав в уста цiєї ж пики у вiйськовiй формi освiдчення в

коханнi головнiй героїнi, що пролунало приблизно так: «Ти моє сонце, ти моє небо... Ми будемо жити

довго i щасливо...».

Макс затулив вуха i опустив голову: в текстi не було жодного його рядка! Все «лобове», штучне.

Як казав його викладач з драматургiї в театральному – «собача пiсня!».

Макс добре запам'ятав, як драматург наводив приклад освiдчення. Тодi вони якраз писали етюд на

цю тему i, звiсно, на перших порах, усi десять студентiв це освiдчення написали саме так, «лобово» –

«Я тебе люблю» або майже так, як промовив вiйськовий до головної героїнi – «Ти моє сонце...». I

майже всi отримали цiлком заслужене «незадов».

Виявилось, освiдчитися можна по-iншому, а якщо актори добре дотягнуть написанi сценаристом

слова емоцiєю, то звичайне «Ти взяла парасольку?» або «Ти поїв?» – може пролунати не гiрше, нiж

тисячi фальшивих i прямолiнiйних слiв. Цей урок Макс затямив назавжди i вiдтодi намагався вкладати

в уста героїв живу i просту мову. Але тут її не було! Не було i сцени святкування Нового року.