Я знаю, що ти знаєш, що я знаю - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 24

собi в декольте i йому довелося виловлювати грошi з цiєї глибокої западини. Грошi прилипли до тiла. I

вiн, як iстиний джентльмен, мусив залишити їх там.

Наступного дня вона просто написала йому адресу i час, коли вiн може завiтати на обiд. Час його

влаштовував. Вагався недовго. По-перше, одноманiтнiсть життя в цiй впорядкованiй країнi почала

трохи набридати, по-друге, це могло вiдволiкти вiд ускладнень стосункiв iз Сонею, до якої йому було

все важче пiдступитися – вона надто занурювалась в себе, копирсалась в минулому i боялась

майбутнього. А це втомлювало. А по-третє, це набагато спрощувало його стосунки зi свiтом. Для

нього вiн має бути простим i зрозумiлим, усе має бути чiтко, як з Лаурою.

Певно, вiн був у Лаури не один, але це його не обходило! От якби дiзнався щось подiбне про

Соню... вбив би, адже Соня належала до iншого свiту, перед яким вiн пiдсвiдомо схилявся – свiту, де

iснують правила. А точнiше – заповiдi. I перед яким, не зважаючи на показову суворiсть, вiн трепетав.

Вiн навiть виписав найскладнiшi з них у свiй нотатник, аби при нагодi влучно цитувати: «Не роби

собi рiзьби i всякої подоби з того, що на небi вгорi, i що на землi долi, i що у водi пiд землею. Не

вклоняйся їм i не служи їм, бо Я Господь, Бог твiй, Бог заздрiсний, що карає за провину батькiв на

синах, на третiх i на четвертих поколiннях тих, хто ненавидить Мене, i що чинить милiсть тисячам

поколiнь тих, хто любить Мене, i хто держиться Моїх заповiдей», «Не жадай дому ближнього свого,

не жадай жiнки ближнього свого, анi раба його, анi невiльницi його, анi вола його, анi осла його, анi

всього, що ближнього твого!».

Про «не вбий», «не вкради» – це не потребувало довгого завчання, а «не перелюбодiй»... Ну, це вже

залежить вiд тої, що поруч. I краще нехай стосується її! Його справа – приносити в дiм грошi i

закривати очi на жiночi примхи. На всi, крiм однiєї, – мати вiд нього секрети. Цього вiн не стерпить. I

тому завжди волiє контролювати ситуацiю.

Скажiмо, час вiд часу перевiряти Сонину електронну скриньку. Одна рiч – вiн, але «дружина

Цезаря має бути поза пiдозрами!»

У «скриньцi» були звичайнi теревенi з нечисленними подругами i родичами, якi Соня нiколи не

могла «вичистити» самостiйно. Власне, через це вiн контролював листування цiлком легально, адже

Соня часом сама просила його почистити пошту чи зробити iншi налаштування. Так вiн i набрiв на той

лист у папцi «видаленi» – вiд Михайла. I порадiв, що дурна Соня, вiдправивши листа в папку, не

пiдтвердила його остаточного видалення. Чи зробила це навмисно, щоб вiн ошпарився?! А вiн

ошпарився-таки, ледве на стiну не полiз, хоча в листi не було нiчого забороненого. Але цей лист був

для нього незрозумiлий. Якби вiн був написаний на паперi, Саня, як розвiдник, точно потримав би

його над вогнем, щоб між звичайними словами побачити iншi. А вони там мали бути – це вiн вiдчував

шкiрою. Але – не було!

«У Львовi дощ... Шостий рiк вiн iде, не зупиняючись. Рiвень води досягає шпилiв i бань соборiв i

храмiв. Тепер я точно знаю те, про що ти завжди питала: який вираз мають очi Iсуса Христа, що

сидить на верхiвцi каплицi Боїмiв. Тепер мiй човен стоїть навпроти i я можу заглянути в Його

обличчя в будь-яку хвилину. Все тече. Все спливає крiзь пальцi. Менi кажуть: «Дiрявi руки!». Я

дивлюсь в Його очi i Вiн посмiхається: «Нiчого, старий, нехай говорять – поглянь на мої...».

Мабуть, вiн збожеволiв, цей «ботанiк». Шiсть рокiв дощу, тобто з того часу, як вони поїхали з

країни, з мiста. Саня навiть вiдкрив сайт «Погода в Українi», знайшов Львiв, аби упевнитись, що

Михайло бреше. Звiсно, брехав – погода була рiзною, особливо влiтку. Але цей лист неприємно

вразив. Гнiтило й те, що Соня нiчого не сказала йому про це послання. Отже, вона почала брехати? I

це лише першi паростки. А чого тодi чекати в майбутньому?

Добре, що все пiд контролем, що вiн ЗНАЄ, а тому – попереджений, а тому – має iндульгенцiю i на

власну свободу дiй. I все ж таки – неприємно, образливо, нестерпно. А головне – його мучило те, що

вiн нiколи не може знати, що у неї в головi. Якби можна було залiзти туди, як у механiзм заводної

iграшки, поритися, розiбрати по гвинтиках, щоб зрозумiти, як там все влаштовано. I чому влаштовано

саме так? I чого їй не вистачає? Не працює. Цiлими днями займається собою, читає книжки, садить

квiти. Iнша б стрибала вiд щастя до стелi, а не ходила iз завжди здивованим виразом обличчя, нiби її

заслали на Мiсяць. Нiколи не знаєш, чого вiд неї чекати.

Iнша рiч Лаура. З цiєю дорiдною i безсоромною жiнкою вiн вiдчував лише тваринну хiть, яку

справляв, мов малу потребу, за кiлька хвилин, що лишалися до кiнця обiдньої перерви. Його тiшила

думка, що потiм, сiдаючи за своє робоче мiсце в офiсi, вiн справляє враження добропорядного

службовця, застiбнутого на всi ґудзики – i жоден з колег навiть не здогадується, що кiлька хвилин

тому вiн поводився, як останнiй покидьок, сопучи, гикаючи вiд випитого пива i спливаючи потом на

бiлому тiлi своєї тимчасової партнерки перiоду власного неолiту.

...Вiн повернувся вчасно. Одягнув пiджак, пiдтягнув краватку. Сiв на своє робоче мiсце. Люди

поверталися з перерви, весло перегукувались.

– Ну як, виконав прохання дружини? – запитав його Дiттер.

Саня кивнув на пакунок:

– Звiсно. Як завжди.

Дiттер посмiхнувся.

Розмову було закiнчено.

Саня обтер руки вологою серветкою i взявся до справ. Чудовий, добропорядний пан, котрий

пожертвував обiдом заради того, аби зробити дружинi приємне. На якусь мить пiд бiлою сорочкою,

десь нижче шлунку, ворухнувся спогад про гольфи Лаури. Ворухнувся, замурчав, вiдригнув пивним

паром i скрутився калачиком до наступного разу. Вiн не змiнить своїх звичок! I в цьому буде його

помста свiтовi. I Сонi. Вiн лише не знав за що.

Максим. Коридорний

Прочинивши свої дверi, Макс вичiкував, коли родина Романа Iвановича нарештi розпрощається i

звiльнить мiсце в передпокої. Побачив, як Вiра Власiвна, роздавши i отримавши поцiлунки, пiшла

нагору. Вiн не любив зустрiчатися зi спiввiтчизниками. Не любив їхнiх поглядiв, у яких свiтилася

зверхнiсть i навiть неприязнь. Але якщо добре поритися, то за цiєю зверхнiстю таїлося щось зовсiм

iнше – незадоволенiсть собою. I нетерплячiсть. I бажання зберегти своє реноме в очах iнших, мовляв,

ми тут тимчасово i скоро переїдемо до власного помешкання i гiдно увiллємось до лав щасливчикiв.

Це йому, Максовi, байдуже, де i як жити, де i ким працювати – адже свої плани вiн вибудував давно

i не збирався нi перед ким звiтувати. А його нинiшня робота – лише набуття досвiду, який вiн

обов'язково використає в майбутньому. Завтра вiн може пiти розносити пiцу, пiслязавтра – гаруватиме

на заводi чи танцюватиме в стрип-шоу. Головне – побачити i вiдчути якомога бiльше, а потiм втiлити

це в мистецтво. Але то буде пiзнiше i не тут, хоча студiя «Бабельсберг», що розташовувалася

неподалiк, спiвпрацювала з компанiями Лос-Анджелеса i на сьогоднi була одним з центрiв

європейської кiнематографiї. Макс навiть познайомився в однiй мистецькiй пивницi, де тусувалися

головним чином довколокiношнi невдахи, з одним дивним типом, старим Петером Шнiтке, котрий, за

його зухвалими спогадами, працював там оператором i знiмав саму Грету Гарбо.

У це мало вiрилось, але Макс не втрачав надiї, що старий брехун допоможе йому влаштуватися

туди будь-ким – хоча б помiчником освiтлювача. Та поки що справа не йшла далi розмов у тiй же