Я знаю, що ти знаєш, що я знаю - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 21

шостий рiк. I спочатку все складалося майже так, як у Марини: мрiя про вступ до художньої академiї,

суворi батьки, пихатiсть оточення, нудотнi вечори, що вже о десятiй вечора перетворюються на глуху

нiч. Тепер все було iнакше. Власна квартира, власне авто. Мрiя залишилась, але набула змiн – Реґiна

збиралася до Голландiї. Але треба було ще пiдзаробити.

У той пам'ятний вечiр, а точнiше нiч, коли Реґiна залишила її ночувати у себе, вони проговорили до

ранку. Марина досi подумки молилася на цю доленосну зустрiч, адже лише тепер зрозумiла, що якби

не нова подруга, вона б просто збожеволiла. Багато в чому Реґiна прочистила їй мiзки, дала новий

напрямок думкам i надiю на майбутнє. А головне – добряче розвiяла тi мiфи, в тенетах яких була i

вона, i її батьки.

Такої ночi – задушевної, хмiльної, сповненої розкутостi – у Марини не було нiколи. Вони пили

«Бейлiс», курили сигарету за сигаретою i розмовляли при свiтлi кiлькох товстелезних свiчок, котрi

Реґiна запалила по всiх кутках спальнi.

– Нормально iнтегруватися в цю країну неможливо, – казала Реґiна. – Особливо таким, як я. Менi

треба все i негайно! Я це зрозумiла одразу, дивлячись, як мої предки старанно виконують тутешнi

правила, мов заведенi зайцi! Бiгають на аудiєнцiї з чиновниками в бюро з працевлаштування,

висиджують на курсах, занотовують у зошитах правила поведiнки, аби стати повноцiнними

громадянами. I нi фiга! Перший заробiток мого татуся становив один євро на годину. Я не могла

купити собi навiть трусiв! Нашi емiки якiсь ненормальнi – сподiваються тут влаштуватись, стати

заможними...

– Як ти сказала – «емiки»? Тобто емiгранти? – зареготала Марина.

– Ага, це мiй лiнгвiстичний винахiд! – кивнула Реґiна. – Так от, емiки на перших порах ще

сподiваються вхопити бога за бороду. Ха! I це в той час, коли самi нiмцi, тi, що мають добрий фах i

спецiальнiсть, тiкають звiдси. Така ж плиннiсть мiзкiв, як i у нас. Проте ти ж бачила скiльки тут туркiв,

афроамериканцiв, албанцiв? Навiть циган! Це вони, нiмцi, так омолоджують свою застарiлу кров! А

турки i негри – найкращi коханцi для нiмок. Скоро на вулицях не лишиться жодного чистокровного

арiйця! Турки ще так-сяк, тримають кав'ярнi або будують, албанцi i цигани не працювали тут, напевно,

жодного дня – суцiльний кримiнал. Але, чесно кажучи, мене це тiшить, хоч якась розвага. З мiсцевих

сенсу нiякого.

Марина слухала i рванi клаптi її вражень перетворювались на бiльш-менш цiлiсне полотно. Уклад,

який вона не сприймала, який дивував i викликав спротив, ставав зрозумiлiшим. Але все одно

малоприйнятним.

– Ми нiколи не станемо тут своїми. Вiдтепер – нi тут, i нi деiнде. Треба з цим змиритися i

прийняти, як належне. Забудь усе – i все почни спочатку. А головне – сподiвайся лише на себе. Тут

взагалi кожен за себе. Якби я знала це вiдразу, нiзащо б сюди не приїхала. Нудьга... Ну як можна

змиритися з цим розкладом: о десятiй вечора вони вже сплять, мов бабаки, i не дай Бог грюкнути

дверима чи ввiмкнути душ – одразу ж викличуть полiцiю. I при тому вранцi приязно посмiхатимуться

тобi в обличчя i питатимуть, як справи. Встають о шостiй – i тут вже, хоч-не-хоч, теж мусиш

прокидатися вiд їхнього галасу. А як вони ходять в гостi! Ви ходили коли-небудь у гостi?

Марина згадала, як пiвроку тому приятель батька запросив їх на чай, навiть приїхав за всiєю

родиною на своєму авто. Тодi мати напакувала господарям купу сувенiрiв, якi привезли з України.

Звiсно, як годиться, не пообiдали, сподiваючись на гостини. Але на невеличкому журнальному

столику був лише чай. На жартiвливу пропозицiю матерi зробити вареники з вишнями (вишень в садку

було вдосталь), хазяйка вiдповiла здивованим поглядом.

– Еге ж! – пiдтвердила Реґiна. – Я теж довго звикала до того, що, йдучи до будь-кого навiть на день

народження, треба добряче набити пузо. Щоб не бурчало. «На чай» – це на чай. «На чай з пирогом» –

означає, що буде пирiг i не бiльше. «На обiд» – теж усе чiтко. Це у нас можна прийти «на чай» – i

обжертись, обпитись i лишитися до ранку. Тож, сестричко, вибiр у тебе один – або звикнути, або

заробити грошенят i – ноги в руки!

...Пiсля цiєї ночi Марина чiтко вирiшила: «ноги в руки» – за будь-яку цiну! Тим бiльше, що нове

життя вiдкрило їй i новий погляд на свою родину. Все в нiй видавалося їй фальшивим – сiмейнi

снiданки, жарти, розмови, спiльнi походи до мiсцевого гаю, де кожен вiдмiрював свої кроки на

вiдстанi вiд iнших, поглинутий своїми думками.

Спостережлива Реґiнка, побувавши у неї в гостях, поставила точний дiагноз: перiод розпаду, як у

ядернiй фiзицi, сказала вона i додала: «Чорнобиль...». Марина не хотiла жити в «чорнобилi» – тому в

усьому поклалася на Реґiну.

Те, що Реґiна займається чимось забороненим, завдяки чому i має таке помешкання, авто, гарнi

ганчiрки i нiколи не шкодує грошей на добру їжу, Маринi було зрозумiло одразу. Але коли питання

постало руба – або-або, варто було прояснити все до кiнця. I Марина прояснила: Реґiна працює в

салонi Уго Тишлiвця i оскiльки вже має там певну репутацiю i купу постiйних клiєнтiв, займається i

деякими адмiнiстративними обов'язками. Про них Реґiна сказала Маринi прямо, без лукавства: вона

час вiд часу постачає до салону «свiжак».

– Ти думаєш, чого я зупинилась тодi на трасi? – сказала Реґiна. – Через свою доброту до бiдної

дiвчинки, що шкутильгала в тiсних босонiжках? Просто побачила в тобi потенцiал. Кажу про це

прямо, щоб не виглядати падлюкою. Обирати тобi. Не хочеш – не треба. Я ж казала: або-або. Але це

друге «або» – реальна можливiсть вирватись звiдси, ну, i жити по-людськи. Грошi зароблятимеш

непоганi, зможеш вiдкладати. Якщо будуть постiйнi клiєнти – житимеш, мов у бога за пазухою. А

клiєнти в тебе будуть – не сумнiвайся! Тутешнi жiночки ледачi в сексi, в основному вони зайнятi

своєю кар'єрою та й до своїх чоловiкiв ставляться досить прохолодно. Отже, через кiлька рокiв

переїдеш до мене в Амстердам. Потiм, якщо схочеш, доберешся i до Парижа. Там буде тобi i Сорбона,

i iкра з мармеладом. Батькам скажемо, що ти влаштувалась на роботу, наприклад у банк, ходиш на

курси i взагалi маєш купу серйозних справ. Приїжджатимеш до них на пару днiв перепочити. Графiк у

нас досить вiльний. Решта їх не обходить. По руках?

...На диво, її нова робота виявилася не такою неприємною, як вона про те чула чи читала в

книжках. Маринi навiть здалося, що саме тепер вона вiдчуває деяку гармонiю мiж внутрiшнiм i

зовнiшнiм свiтом – i всерединi, i ззовнi все було лайно. Як казала Реґiнка: життя – лайно! Штучнiсть i

неправда, яку вона вiдчувала, перебуваючи за благопристойним родинним столом, були гiршими, нiж

штучнiсть тимчасових стосункiв. Адже тi стосунки виникали на певний час, уривалися, забувались i

були їй байдужi, а родиннi тривали, як собача пiсня. Проблема полягала в iншому: Маринi набридло

брехати. Ба бiльше, вона мрiяла коли-небудь вийти до снiданку з милою посмiшкою на обличчi i пiсля

ковтка чудової кави, яку зазвичай варить матуся, проголосити промову.

Наприклад, таку: «Шановнi батьки! Ви завжди вчили мене говорити правду, чесно працювати, не

покладаючи рук, допомагати ближньому i робити добро. I купу iншої маячнi. А попри це, завезли мене

туди, куди я вас не просила. I кинули напризволяще. Але тепер я все роблю саме так, як ви мене вчили

– негласно, власним прикладом, а саме – без любовi. Адже їсти i пити разом, спати пiд одним дахом i

проводити вихiднi в зоопарку – не завжди є еквiвалентом цього почуття...».

А потiм вона пiдвелася б i пiшла. Назавжди.

Але сказати довелося iнше. I не сказати, а просто взяти папiр i ручку.

«Шановнi батьки! – вивела вона нерiвними лiтерами, якi вже почала забувати i тому вони