Я знаю, що ти знаєш, що я знаю - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 16

перламутру, смарагда, черепахової кiстки та дiамантiв у виглядi метеликiв, жаб, змiй, птахiв та iншої

живностi – вiдчула, як раптом спалахнули пучки її пальцiв так, нiби вiдчули дотик до цих

коштовностей, що лежали перед її очима на оксамитових подушечках. Брошки i кольє Рене Лалiка

копiювали природу в тому виглядi, в якому вона бачила її в саду чи лiсi. А це поколювання в пучках

пальцiв дало зрозумiти дивну рiч: їй самiй закортiло створити щось подiбне. Ба бiльше – звiдкись

прийшла думка, що вона знає, як це робиться! Це було осяяння. Звiсно, вона не зможе

використовувати золото, дiаманти чи платину – нiяких Сашкових заробiткiв на це не вистачить.

Просто спробує зробити щось подiбне з того, що є у продажу чи навiть валяється пiд ногами!

Бiографiя самого мсьє Лалiка також надихала на це. Вiн народився в глухiй провiнцiї, у

французькому мiстечку Ай. Єдиною розрадою хлопчика був сад, де вiн спостерiгав, як росте трава i як

у травi нишпорять комахи. Коли навчився тримати в руках олiвець, почав робити замальовки.

Найбiльше любив чiтко вимальовувати переплетiння судинок на крильцях метеликiв чи на листку

винограду. I досяг у цьому ретельному вимальовуваннi такої досконалостi, що згодом змiг вiдтворити

цi вiзерунки в каменi. Це було новим словом у тодiшньому декоративному мистецтвi. Свiтська публiка

обвiшувалась громiздкими коштовностями, що здушували шиї i зап'ястя панянок, i на цьому тлi

ефемернi метелики, тварини i рослини Лалiка викликали культурний шок.

Соня подiбну красу бачила хiба що в природi. Того ж дня, повернувшись з виставки, вона через

Iнтернет замовила собi купу книжок з прикладного мистецтва. А коли Сашко запитав, що подарувати

їй на день народження, попросила дивнi речi – iнструменти для роботи з камiнням, деревом i металом.

Згодом до цього її багатства додалося приладдя для роботи з бiсером, пластмасою i купа

«пiдсобного матерiалу» – вiд намистинок, якi вона скуповувала в спецiалiзованих крамницях, до

металевих пластин, якi вона вирiзьблювала зi старих смiттєвих бакiв. Потiм вона купила зварювальний

апарат, довго вчилася працювати з ним, робила рiзнi дослiди з пайки металу, самостiйно, «методом

тику», пробувала синтезувати рiзнi припої для срiбла, латунi чи мiдi. Порозплавляла всi свої срiбнi i

золотi прикраси, монети та ложки з виделками – подарунок на весiлля вiд тiтоньки...

Сашко милувався її комбiнезоном, в якому вона ходила по майстернi, зробленiй з горища їхнього

тодiшнього помешкання, пiдсмiювався над зачiскою – двома кiсками, що стирчали з-пiд хустки, i

нiжно коментував гостям захоплення дружини: «Нехай бавиться!..».

Коли ж настав час переїжджати до Нiмеччини, вони страшенно посварилися через те, що Соня

зiбрала в дорогу чималий ящик з усiм своїм причандаллям. Ящик був великий i важкий. Сашко сказав,

що бiльше не хоче пiдтримувати її забаганок. Але Соня змусила-таки його забрати ящик з умовою:

«Щоб вiн не траплявся менi на очi!».

Соня вiддавалася своєму захопленню лише вдень, а увечерi, до часу повернення чоловiка з роботи,

складала iнструменти назад, в ящик i накривала його рядниною.

Нинiшнє помешкання було меншим, нiж те, яке їм надали в Празi, i ящик стояв у спальнi. Уночi

Соня часто ловила себе на думцi, що не може вiдвести вiд нього погляду, вiдчуваючи те саме

поколювання в пучках пальцiв, яке зiйшло на неї на виставцi у Празi. Це означало, що саме зараз, за

iнших обставин, їй варто було б скинути ряднину, увiмкнути свiтло i зробити на своїй черговiй

«забавцi» ту необхiдну закарлючку, яка надасть їй дихання. Але вона знала, що зможе це зробити

лише пiсля того, як випроводить Сашка на роботу, впорається зi своєю маленькою садовою дiлянкою i

виконає ще купу необхiдних господарських робiт.

Часом розрив мiж дiйсним бажанням i необхiднiстю робити щось iнше ставав нестерпним. У такi

митi Соня не боялася мiста, а навпаки, виходила за межi охайного подвiр'я фрау Шульце i бродила по

мiсту, уявляючи, що за рогом котроїсь зi штрассе перед нею вiдкриється краєвид на її колишнiй старий

дворик у Львовi на розi Вiрменської вулицi...

...Цього ранку Соня поралася в садку бiля стежки, посипаної дрiбним гравiєм, коли повз неї

швидкою ходою, нахиливши голову i натягнувши капюшон спортивної куртки, пробiг молодий турок.

Соня посмiхнулася: натягнув каптур по самiсiнькi очi i гадає, що його нiхто не бачить i не знає, що вiн

пiдночовує в цiєї бiдолашної наймички Оксани. Уже краще б вiтався, нiж вдавати з себе чоловiка-

невидимку! Соня занурила пальцi в ямку, куди щойно поклала цибулину гладiолуса i, обережно

огортаючи її землею, почала думати про те, що вона, попри сьогоднiшню вранiшню розгубленiсть, усе

ж таки щаслива людина. Їй не треба гарувати на кiлькох роботах, як Оксанi, не треба шукати втiхи в

чужинцiв, не треба пiдтверджувати свою квалiфiкацiю (адже її в неї взагалi немає!), а головне – не

треба пiклуватися про майбутнє: воно ясне i прозоре, мов небо в травнi.

Можна думати лише про те, що цiкаво, що навiює iдеї для тiєї роботи, якою займеться через кiлька

годин – улюбленої роботи, яку робить лише для себе, а не для якогось гнобителя-господаря. Слава

Богу, вона може собi це дозволити. I... слава Санi, що дозволяє їй бути настiльки вiльною, що можна

думати про все, що завгодно, а не про здобування хлiба насущного.

Соня почала думати про... Жанну Д'Арк.

I думала так: на судi i допитах Жанна вiдповiдала так, як вiдповiдав сам Iсус Христос. Жодного

зайвого слова – все просто i мудро. Нiби ВIН сам шептав їй на вухо розумнi i чистi вiдповiдi на хитро

Сплетенi словеснi пастки, якi розставляли перед нею iнквiзитори. Взагалi, думала Соня, риючи в землi

маленькi охайнi ямки i кидаючи туди цибулини, немає бiльшої мудростi i сили, як на несправедливiсть

i образу вiдповiдати коротко або взагалi не вiдповiдати. Або вiдповiсти ось так просто, як Iсус вiдповiв

Понтiю Пилату на усi звинувачення: «Це ти сказав!» – i бiльше нiчого не говорити. Тодi зло

залишиться з кривдником i така гiдна вiдповiдь розгубить його бiльше, нiж тисячi багатослiвних

виправдань. I якщо хоч хтось ще раз скаже їй, що вона безтурботна дурепа, як це позавчора зауважила

Тетяна, то вона вiдповiсть: «Це ти сказала...», i нехай потiм гадає, що вона мала на увазi. I якщо Саня

каже, що вона займається дурницями, нехай вважає так. Вона нiчого на те не скаже, лише сховає на

якийсь час рiжки-антенки, як це роблять равлики.

Соня пiдвела очi до Тетяниного вiкна якраз у ту мить, коли спiвачка визирнула з нього iз маскою на

обличчi, i Соня злякалася: справжнiй Фантомас! Соня побоювалась Тетяни: такi скрiзь почуваються,

як вдома, впевненi в своїй красi i неперевершеностi. Тетяна була з розряду тих жiнок, хто навiть у

незнайомiй компанiї чи в чужому будинку «вмощуються на диван з ногами» – i в прямому, i в

переносному сенсi. Колись Тетяна завiтала до них в якiйсь мiзернiй справi i Саня запросив її попити

чаю, так ця особа просто одразу всiлася на диван, пiдiбгавши пiд себе одну ногу i зiгнувши в колiнi

другу. Це Сонi не сподобалося. Було в цiй позi щось непристойне, щось багатозначне. Звiсно, не для

неї, Сонi, а для Сашка, котрий одразу почав розважати їх анекдотами, чого ранiше нiколи не робив,

адже вважав переповiдання анекдотiв плебейською справою...

Соня кивнула Тетянi i знову занурилася в роботу, i в свої такi рiзнобарвнi думки. I думала: якщо б

їй, Сонi, довелося звести рахунки з життям так, як це нещодавно зробив якийсь нещасний, про якого

писали в газетi, – викинувся з десятого поверху, – чи було б їй байдуже, що станеться з її тiлом уже

пiсля того, як вона буде мертва. З одного боку, думала Соня, вона вже нiчого не вiдчуватиме i не