Зів'ялі квіти викидають - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 3

ПЕРШИЙ з них, і Леда подумала, що це – кінець.

Відтоді вони приходили часто. І Леда звикла. І навіть раділа, що відтепер вона не сама. Зараз, лежачи в ліжку, спокійно розглядала дівчинку. Дівчинка була в білій сукні, в білих панчішках. Вона обережно переставляла фігурки й пляшечки, як це могла робити будь- яка інша дитина. Вона не оберталася. А Леді дуже хотілося побачити її обличчя! Леда вже знала, що воно може виявитись не таким, якими бувають людські обличчя. О, це могло бути ТАКЕ обличчя! Пташине. Котяче. Жіноче. Чоловіче... Байдуже! Леда вже звикла до метаморфоз. Але тепер їй до нестями кортіло, щоби обличчя було справжнім, дитячим. Леда давно не бачила дітей. Забула, якими вони бувають, як від них пахне – сном і молоком. Леда напружилася, зосередилася на сяючій спинці й кучерях, що спадали дівчинці на плечі. Нехай це буде дівчинка! Господи, зроби так, аби це була дитина. Мала пересмикнула плечем, схилила голову й повільно почала обертатися до Леди... Господи, зроби так... Леда затремтіла й натягнула ковдру до самого підборіддя. Дівчинка нарешті обернулася, і Леда зітхнула з полегшенням: янголя посміхалося до неї. Великі блакитні очі, пухкенькі щічки і привітна, лагідна, трохи сором’язлива посмішка. “Ти – хто?” – запитала Леда. Дівчинка, не змінюючи виразу ясного обличчя, притулила пальчика до своїх уст. Вона мала рацію: Леда не повинна говорити вголос. Це єдина ЇХНЯ умова. Якщо Леда розмовлятиме з НИМИ вголос – Леду заберуть звідси, Леду перевезуть до іншого місця. Гіршого, страшнішого. Мовчи, Ледо, мовчи. ВОНИ тебе чують! Леда милувалася дівчинкою, її ус мішкою, її запахом – сну й молока. Як їй кортіло потримати цю дівчи нку на колінах. •• Дати льодяник. Обцілувати. Загорнути в простирадло. Заколисати. А коли вона засне – зануритися в її білі кучері й дихати ними. Чути смішне сопіння. Берегти п сон... ...Я більше не боюся. Це правда. Адже я ще можу аналізувати те, що відбувається. І нехай золоті хвилі накочуються все частіше – я поки що не втратила здорового глузду. Я радію тому, що здатна бачити їх. Хто”сь боїться галюцинацій, ковтає пігулки, ходитгь до медпункту. Тільки не я! А все почалося з собачки. Він за(3іг до моєї кімнати і весело закрутив хвостиксом. Тоді я подумала – звідки тут песик, чий івін, може, його привела одна з нянечок? Собаччка кумедно ставав на задні лапки, виробляв ьнеймовірні “па”, ганявся за власним хвостом, висолоплював червоного язичка й дивився на м<ене майже людськими очима. Я так сміялася! Я ще ніколи тут так не сміялася. "Чий собачка? "> – гукнула я в коридор. И отямилася: була щіч. Темрява. Тиша. Порожнеча. Коли я лягла в ліжко – песик зник. Відтоді я з нетерпінням чекаю, коли хтось з’явиться. Погано лише тоді, коли приходять потвори. А вони таки приходять. Я не можу прогнати їх, тому що не можу кричати. Просто дивлюся, вхопившись за хрестик, що висить у мене на шиї, доки вони не розчиняться у повітрі. Одного разу в кутку кімнати побачила Білу Даму, що нерухомо сиділа, низько схиливши голову, вся закутана в довгу хвилясту туніку... ...Леда встає, дівчинка тане. Леда йде до трельяжа, перебирає дрібнички, що лежать на ньому. Серед них – величезна стара мушля. Якщо подумати, молена згадати, звідки вона взялася. Леда згадає. Обов’язково згадає. А поки вона щільно притискає мушлю до вуха й усміхається. І слухає, слухає. З мушлі линуть гучні й тривалі оплески. Кажуть, що мушлі зберігають шурхотіння морських хвиль. Це неправда. – Ледо, ти чуєш? – каже чоловік, що з’являється у неї за спиною. – Ледо, візьми цю хмушлю. Прислухайся: хіба це море? Це ж овації! Вони завжди будуть із тобою. Вони ніколи не згаснуть, Ледо. Вони – твої назавжди. І я – твій... – Леда не обертається до нього, вона й без гого знає, хто це. Леда відчуває, як він тихо й ніжно дмухає їй у потилицю. Він знає, що робить! Він знає, чим підкорити Леду. Ось такими ніжними невагомими дотиками. Адже Леда така сама ніжна й невагома. Леда може знепритомніти від одного дотику. – Ледо, йди до мене, – дмухає в потилицю чоловік, – я втомився. Я надто довго був сам. Ти така гарна! Ти моя єдина. Мені ніхто не потрібен, крім тебе. Поруч із тобою я божеволію. Ти не розумієш... Леда не розуміє. Вона не розуміє, про що він говорить, чого хоче від неї. Вона відчуває лише легке подмухування. А ще вона знає, що цей подих – солодкий і отруйний. У ньому – темна брехня. Така темна і така солодка, що аж не віриться, що брехня може бути такою привабливою. Набагато привабливішою, ніж правда. Набагато небезпечнішою, ніж просто смерть... ...Я стою боса в розрідженому світлі ранку, що починається за вікном. На мені лише сорочка. Мені холодно. Як я опинилася перед люстром? Я притискаю до скроні велику мушлю – єдине, що залишилося мені від минулого. Кидаю швидкий погляд у дзеркало і жахаюсь: бридка й беззуба стара всміхається до мене напівдитячою посмішкою. Сорочка окреслює її зів’яле тіло. Невдовзі має прийти нянечка. Почне возити смердючою ганчіркою по підлозі. Часом здається, що воду в склянку – щоб запивати пігулки – вона наливає прямо з цього відра. Вода так само страшенно смердить. Мені треба скоріше сховатися під ковдру, накритися з головою, аби вона подумала, що я сплю. Але я знаю: вона обов’язково підійде, стане наді мною і почне прислухатися, чи долинає з-під ковдри дихання. Так, мабуть, вона стоїть над усіма. Це її обов’язок. Вона ретельно його виконує. їй хочеться, щоб нас стало менше. Тоді їй доведеться менше працювати. Вона нерухомо стоїть над нами, як сама смерть. Прислухається. А я з-під ковдри прислухаюся до неї. Яка вона? Не дівчина, ні, а те, що вона нині втілює, стоячи над моїм ліжком. Можливо, у неї гарне довге волосся й очі завжди заплющені, можливо, вона тримає в руках букетик лілей – білих, із запаморочливим ароматом, від якого в мене завжди боліла голова... ...Леда ненавидить лілеї! Але щовечора Леді надсилають величезні букети цих проклятих квітів. Вона не знає, хто це робить. Вона боїться викидати їх. Леді здається, що ці лілеї – щось на зразок спокутування. Леда має дихати ними! Коли Леді набридне жити, вона купить сто таких букетів і задихнеться від них. Це буде так красиво. І не боляче. Розділ четвертий Стефка “Враніщня п’ятихвилинка”. Ненавиджу ці розлогі теревені Директора. Як завжди, розмови про хиби, хоча я намагаюся все робити так, як треба. Навіть прислухатися до дихання наших дорогеньких, на чому особливо наполягає Директор, а це не дуже приємна справа. Мені лячно. Тим більше, що вже двічі я наштовхувалася на небіжчиків. Та сьогодні мене це не обходить. Я відчула дивну річ. Настільки дивну, що в мене спочатку перехопило дихання. Так буває хіба що з якимись буддистами, йогами та відвідувачами всіляких новомодних психологічних тренінгів. Або здобувається шляхом довгого духовного тренування. Ха-ха! Для себе я обрала таку метафору: горіх вистрелив і розкрився квіткою. Не знаю, чому це сталося. Можливо, поштовхом був той танець із людиною, обличчя якої я вже не пам’ятаю. Я була щільно закоркованим бутоном – таким твердим, що він скидався на горіх, міцний горішок. Хоча я знала, що всередині є все: пелюстки, дивовижний запах, насичений колір, розмах, політ. Часом усе це невловимою аурою пробивалося назовні, але оболонка була занадто щільною, занадто твердою. І раптом вона вистрілила величезною квіткою, яка розкрилася всіма

своїми пелюстками. Я не вірю в жодні псевдо- духовні курси, ненавиджу соплі й воплі, не ходжу до церкви, але в моїй голові засяяв майже церковний лозунг: “Розкрий своє серце!”

Я стала землею. Не тією, якою завалюють могили. А іншою – готовою прийняти в себе будь-яке зерно, виростити його, огорнути теплом і віддати всі свої соки. Поки що цими зернами були ті, хто оточує мене нині. І сміх і гріх! Старий лисий Директор, колишній завгосп нашого славетного театру, Старша медсестра – огрядна самотня тьотя-мотя в окулярах, троє нянечок – мешканок цього передмістя, Завідувач культмасового сектору, Бібліотекарка і її син, наш водій. Директор роздавав вказівки. Було досить нудно. Але я бачила зовсім інше.