Соло для Соломії - Лис Володимир Савович - Страница 73

Соломія сиділа довго з листом у руках. Хотіла перечитати ще раз, та не було сили. Згадала, як переживали, як чекали — якщо не сам з’явиться, то, може, подасть якусь вісточку брат. Потім і ждати перестали. І от тепер вісточка з’явилася.

Терпла душа Соломіїна. І брата хотілося побачити, і щось таке домішувалося, що й словами не передати.

Те висловив Василь, коли з письмом до нього прийшла.

— Чого ж він хоть словечка ни написав. Хоть би два слова — я живий.

Чого — вони дізнаються через три роки. При незалежній Україні то буде. До Києва поїдуть стрічати Тараса і Дженні Василь з Олегом.

І побачить Соломія гарно вдягнутого, досить моложавого пана у дорогім костюмі. І подумала — невже то Тарас? А пані,

що з ним приїде, у костюмі якомусь і простому, і дорогому водночас, вибачатиметься, що майже не знає вона української мови. Та й Тарас говоритиме, наче чужі слова вимовляє. Пояснить, що то акцент називається. Що так сталося — женився на канадійці англійського походження. Того не часто з українцями, котрих у їхній місцевості чимало, спілкувався. Пані його була худа, якась геть уся виструнчена, ніби палку ковтнула. Через пару днів дізнається Соломія, що вона донька колишнього Тарасового майстра. Що батько помагав бізнес налагоджувати.

Ще багато чого дізнається Соломія. І чого не писав Тарас. Як у полон попав, то довелося і в поліції послужити. Нє, нікого не вбивав, склади якісь охороняли. Та казали, що на таких, як вони, совєти полюють. їм боявся зробити зле, та, чого там гріха таїти, й собі. Ну пробач, пробач, Соломинко, що так усе вийшло. Шкода, що тата з мамою нема.

— Маму з татом ни вернути, — сказала Соломія. — Якби діждалися.

— Знаю, що винен. Що ждали.

«Як же ж ти боявся, братику, — подумала Соломія. — Як боявся. Гірше за нас.»

Щось просилося до згадки, стукало в неїну памнять. І тут згадала — той їхній вечір, похід селом перед тим, як мав до війська піти. І маленьку засохлу квітку, з далекого степу, прислану в пісьмі.

— Памнятаєш, квітку ти зі служби прислав?

— Квітку, яку квітку? Коли?

— Тогді, з-пуд китайської граници.

— Не пам’ятаю. Я багато чого забув. так багато, що давнє життє сном здається.. Наче не моє.

Згадала тут Соломія мамині слова за день перед смертю, за півроку до його письма з Канади:

— Так і не побачила Тараса. А віриться — живий. Я колись сон бачила. Наче стукає у вікно, впустити проситься.

РОЗДІЛ ХІУ

ГОСПОДИНЯ ВЕЛИКОГО ДОМУ

1

А цей чоловік вийшов з великої чорної машини, ще більшої й, видно, потужнішої, ніж та, якою приїжджав колись Реваз. Машина спинилася коло воріт, з машини вибрався високий солідний чоловік, і Соломія побачила крізь вікно, як він іде до старої хати. Хати, до якої згодом вернуться неїні Маруся і Юрко. Тоді ж вона жила у хаті сама. А чоловік одчинив сінешні, потім хатні двері.

— Доброго дня. Ви дозволите?

Щось у його голосі змусило здригнутися Соломію. Дрібно- дрібно затрусилися руки, сіпнулася нижня губа.

— Доброго дня, — сказала вона, підводячись з лавки, на яку було присіла. — Ви-те до мене?

— Ви-те. Сто років не чув цього слова, — сказав прийшлий. — І звучить майже так само, як колись. Ну, здрастуйте, Соломіє Антонівно. Не впізнаєте?.. Не впізнаєш?..

Тут Соломія зойкнула й захиталася, Він, певно, помітивши її стан, підхопив за руку. Соломія впізнала старого сивого чоловіка з великою лисиною, у добротному світло-сірому костюмі, при галстуку. Перед нею, поруч з нею стояв Вадим. Вадим Короб- ченко, уполномочений, її велике кохання, одмучене колись і забуте. Батько Марії. Марусі. Яка вважала, що його й шукати не тре’. А він сам приїхав. Нащо?

— Тепер впізнаю, — сказала. — Скілько літ, килько зим. Яким вітром занесло?

— Попутнім. Можна, я присяду?

— Сідай. те, — вимовила Соломія майже байдуже.

Скіко разів вона уявляла цюю зустріч, можливий його приїзд. У молодості — через місяць, півроку, рік. Потім, у зрілому віці, коли була з двома дочками. Потім, з Гордієм і геть забула, й не ждала. Навіть не згадувала. Більше Григорія, Гриця, бо то ніби ближче життє й гостріший, відчутніший біль був. А типерка. Нащо, що казати? Коли їй сімдесят третій скоро буде, а йому ж іще більше. Поїхав і обірвав. Не поцікавився, не поінтересувався, як вона тоді жила. Нащо вона тепер йому і він їй? Прогнати? Якось не годиться при їхнім віці.

— Я ось що.

Він затнувся, задихав тяжко — то був подих немолодого вже, доволі огрузлого чоловіка.

— Я того. Там у машині дещо привіз. Піду, візьму. Боявся нести, бо не знав, як зустрінеш. Там і їсти є дещо.

— Гадаєш, я голодна? За всі роки рішив накормити?

— Нащо ти так. Хоча розумію — винен. То я піду, візьму?

— Не треба, — сказала Соломія рішуче і підвелася. — Якщо вже посидіти хочеш, то давай на моєму посидимо, своїм нагодую. Не забув, як загорєнське сало пахне? Не погрумічаєш :?

— Погрумічаєш.

Він оживився, засовався на лавці.

— Слухай. Я ж згадав, згадав це слово. І що воно означає.

— Ну? От і добре. Піду, щось зготую.

— Я таки теж дещо принесу.

— Не тре’, кажу.

Соломія дістала в коморі шматок сала, принесла з городу огірків і жовтих помідорів, розбила четверо яєць на сковорідку, яку поставила на електроплитку. Вадим таки приніс сумку з продуктами, в якій виявилися й пляшка коньяку та вина, і ковбаса, і шинка, і сир. А ще баночка оливок. Соломія сказала, що того не тре’, обійдуться їхнім, сільським. Подумала, що ще не пізно спинитися, припинити цеє приготування, або й самій піти на двір і не вернутися, хай зрозуміє, що він не бажаний гість.

І відчула — не зможе того зробити. Бо. Бо не зможе. Бо хочеться їй посидіти й щось дізнатися про нього — пана — от біда-біданиця, таке горе.

Він дістав з целофанового пакета велику хустку-шальоху. Кольорову, з різними узорами.

— Не візьмеш, звичайно.

— Сідай ліпше до столу, — сказала Соломія. — Можеш з дороги руки помити.

Дістала з шафи блєшчину самогонки. Василь ніби спеціально, ніби знав, що буде гість, перед тим приніс.

— Ти тоді, колись, пив домашню?

— Доводилося. І тоді, часом і пізніше.

Вже як випили, закусили, спитав:

— Де зараз моя дочка?

— Дочка? — Соломія зирнула на нього, гірка усмішка лягла, наче тінь на його вуста. — Ти знаєш, що в тебе дочка, а не син?

— Знаю. Подзвонив тоді в контору. Хотів у Беза спитати, бач, не забув прізвище. Та у вас вже був інший голова. Ну, його спитав, хто в тебе. сказав, що з райкому. Він не знав, то спитав у когось.

— А мені не сказали. А мо’, й сказали, та забула.

Соломія таки повіла йому, що дочка зараз в Одесі живе, що чоловік матрос на кораблі, що в моря-окіяни ходить, що має він двоє внуків — внучка і внук. Внучка на другий рік школу закінчить, внук на три роки менший.

— Я, знаєш. Я винен, треба було хоча б гроші висилати.

І тут сказав, що дружина його Марина сказала, як довідається, що він. Вона його взагалі шантажувала. Побоявся він долю, кар’єру ламати. До того ж, сказала, що як жениться на западенці, політику пришиє. Та й за тих часів не міг розлучитися, з партії виключили б. Зараз розуміє, що те ніц не варте, що треба було одважитися.. Раз навіть вирушив на Волинь і з півдороги вернувся. Ну, а потім Марина таки народила сина. Допомогло лікування в санаторіях. Два сини є — прийомний і свій. Обоє бізнесмени, той, старший, уже пенсіонер, бо в міліції служив, підполковником закінчив, а менший комсомольську кар’єру робив, потім в науку піти спробував, а як Союз розвалився, то теж бізнесом зайнявся. Будматеріали там, вигідний бізнес, бо ж багато будуються. От і він збудувався, має будинок під Києвом. Живе сам, бо Марина десять років, як померла. Цироз печінки, хоч і не пила ніби, ну та колись гепатитом перехворіла. Спитав: «А ти була замужем?» «Була, — сказала Соломія, — дітей маю купу». «То ти щасливіша, — сказав і спитав: — А чоловік?» «Чоловік тоже помер, серце хворе у нього було, а він приховував, так хотів на тракторі робити. Не міг без трактора. Двоє їх таких було в селі, до трактора нарваних», — нащось ще додала Соломія.