Соло для Соломії - Лис Володимир Савович - Страница 70

Пройшла мимо, привіталася. Гордій відповів, а за ним і діти. Як попрямувала далі, відчувала — дивляться їй у спину, проводжають поглядами. Всі, гуртом. Подумала раптом — тож Танька десь років на десять за неї молодша була, як умерла, то всього тридцять літ і прожила тико, а, бач, четверо народила. Не думала, звісно, що так обернеться, що чоловік сам з дітьми зостанеться.

Йшла і йшла, поки не завважила, що на другім краю могилок вже, що треба вертатися і йти гиншою стежкою, щоб з Гордієвою сім’єю не стрітися.

2

Соломія розписалася з Гордієм у вересні, якраз напередодні свого сорокадворіччя. Хоча до того приходила не раз до Родюків, по-вуличному Мацарапків, й, на диво, була добре прийнята й сприйнята. Тільки Віталик, який ішов за Світланою, випустив на волю кілька йоржистих слів. Тоді, першого свого приходу, Соломія вирішила взяти бика за роги й сказала, що зараз приготує їм дерунів, хай Світлана поможе чистити бульбу.

У хаті справді було чисто.

Соломія сказала, що маму вона їм не замінить, маму свою вони повинні пам’ятати.

За Віталиком, якому було вісім з половиною, йшов п’ятирічний Микола, Коля, Колюня, як називала його Світлана, а найменшу звали Олюньою. Гордій признався, що він наполягав, щоб назвати, як маму, Тетянкою, та Тетяна-старша заперечила, вона чогось вважала, що як буде дві Тетяни, то одна має померти, а в те, що виживе, сама вірила до останку.

Маруся, яка перейшла до останнього, десятого класу, сказала, що лишиться з дідусем і бабусею. Помагатиме по хазяйству, нічого їй там у чужій хаті робити. Соломійка спершу вирішила, що теж зостанеться з сестричкою, та потім передумала й сказала, що мусить піти в нову сім’ю (так і сказала — нову сім’ю), бо треба ж маму захищати од того орависька. До того ж, вона знає того поганючого Віталька Родюка, свого однокласника.

Через рік, у неповні сорок три, Соломія народила свого першого сина. Всім її дітям випало бути літніми — син з’явився на світ одразу після Спаса. На спільній сімейній нараді його вирішили назвати Олегом, хоч Соломія й була проти, бо згадала Руфининого Олега. Та всі, крім неї, проголосували за Олега. Хлопчисько був світлооким і крикливим, ще крикливішим за Марусю.

«Нивже потім буде таким же мовчуном, як накричиться?» — якось подумала Соломія.

3

Оскільки наша розповідь про Соломію добігає до кінця, настала пора розказати, як склалася доля її родини і всіх близьких їй людей. Отож, по порядку. Або по порєдку, як досі кажуть в Загорянах.

Антін прожив на світі вісімдесят і один рік. Може, прожив би й більше, якби раз не потрюхикав за чужими гусьми, що залізли в город. На бігу перечепився об колоду і вдарився об неї головою. Лікар констатував крововилив у мозок. Антін очуняв, та говорив погано, заїкався, не міг згадати слів, од чого сердився. І через рік після другого інсульту віддав Богу душу.

Соломія ж, лишившись сама (звісно, навідувалася й Соломія- молодша, й Василь, а Маруся взагалі так і жила з бабусею), через рік по чоловіковій смерті мала тоже несподіваного гостя. Степана. П' ять літ тому він похоронив свою Віталію, діти вже були дорослі, троє роз’їхалися по світах, а двоє жили окремо в селі, мали свої сім’ї. Отож, сказав Степан, що нарешті прийшла пора Соломці перебратися до нього.

Соломія-старша вагалася півроку, та зрештою здалася, бо ж дід Степан приходив як ни щодень, то через день.

— Ухажор з кульбакою, — незлобиво казала про нього Соломія.

На той час ішов їй сімдесят дев’ятий рік, а Степанові — вісімдесят

третій. Разом вони прожили ще сім літ. Взагалі ж Бог відвів Соломії- старшій без одного року дев’яносто. Останні роки вона доживала в своїй старій хаті, яка стояла порожньою після від’їзду Марусі.

Маруся так і лишилася тихою і мовчазною. Думала завше про щось своє. Не вельми любила помагати в полі, на городі, та нічого ліпшого не було для неї, як напувати корову, чистити її, а коли корова мала привести телятко, для Марусі то був час великої радості й великого нетерпіння. Телятко доглядала, як маленьку дитину — напувала й молоком (чомусь вважала, що ліпше видоїти корову, а тоді годувати тилє з соски), і теплою водою, і пійлом, чистила й мила. У старших класах стала ходити на ферму й сказала, що піде туди робити після школи. На Соломіїне: «А може б, ти в технікум спробувала поступити, непогано ж вучишся?» відповіла категорично: «Не хочу». Вчилася справді хоч і не на відмінно, але мала й четвірки, іноді й п’ятірки. Правда, була одна особливість, про яку Соломії на зборах і при зустрічі казали вчителі: якщо відповідає на уроці, то варто її поправити, як далі не скаже ні слова. Або зіб’ється сама, то опустивши голову, йде від дошки за парту, а то й вибігає з класу.

Зрештою, таки єдина з класу по закінченні десятирічки не захотіла поступати навіть у профтехучилище й пішла на ферму, до телят. Ні в школі, ні після школи ні з ким з хлопців не дружила. Соломія час від часу ковтала сльози, дивлячись на старшу дочку. Десь у десятому та вперше задала питання, якого чекала й боялася Соломія:

— Мамо, а хто мій тато?

Соломія чесно розказала про Вадима. Про їхню любов, про те, що поїхав і не повернувся.

— А, то, може, вже зара великий начальник. Куди нам, — тильки й сказала Маруся.

Боялася Соломія, що так і лишиться донька старою дівою, що буде в неї доля ще гіршою, ніж у матері. Та вже коли їй минав трид- цятник, приїхав у село в чергову відпустку Вірчин Юрко. Коли після школи (поступав і не поступив до інституту) його призвали до війська, то потрапив служити на Чорноморський флот. Море так йому сподобалося, що після закінчення служби на військовому флоті переїхав до Одеси й, повчившись рік чи два в училищі, став матросом торгового флоту. Під час його відвідин Загорян сусіди й родичі роздивлялися небачені екзотичні речі — фігурки, статуетки, маски, фотографії. А ще слухали розповіді про далекі моря й країни. Раз розповідав, як чекали на завантаження в Бразилії, щось там затримувалося, то крадькома навідалися до нічного бару, де офіціантки, казав Юрко, ходять тико в трико (то такий тонкий напівпрозорий спортивний костюм), де все закрито, а відкриті цицьки й нижнє сороміцьке місце.

— І ото ходять і ни встидаються? — дивувалися.

— Нє. Можна собі на коліна посадити, а як заплатиш добре, то й помацати за те місце, — мрійливо закочував очі Юрко.

— І ти мацав?

— А що, я в Бога теля з’їв ци грошей ни маю? — казав Юрко.

— Та слухайте його, холєрника, — налітала Вірка. — У нього ж не тико на вербі груші ростуть, а й смажені галушки.

Юрко задоволено реготав. У свої тридцять п’ять лишався холостяком і казав, що в нього в кожному порту по п’ятеро наречених і троє жінок з дітьми — одне біле, а двоє в смужечку.

— У смужечку? Як то?

— А то от чорної ци жовтої дівки такі виходять, — цього разу серйозно казав Юрко.

У той приїзд, заскочивши до хати Соломії-старшої, де жила й Маруська, він побачив неї не в куфайці, не в робочій одежині, а у відкритому рожевому платтячку, бо ж збиралася до однокласниці на хрестини. Маруся хоч і не була красунею, але мала непогане лице, а до тридцяти форми виразно округлилися, й такою угледів її Юрко. Поглянув новими очима, а прийшовши наступного дня, переконався, що вона прекрасний слухач його довгих морських історій. Одним словом, через два тижні відвідин і спільних посиденьок Юрій заявив, що поїде до Одеси тільки удвох з Марусею, а якщо вона не згідна, то втопиться у їхній ковбані, а це буде небачена ганьба для цілого Чорноморського морського пароплавства.

У відповідь на несміливе Марусине: «А як же тилєта?» пообіцяв, що замість телят привезе з чергового рейсу два кити, тридцять тюленів, два десятки дельфінів, а за бажанням і штук десять акул. Чи то налякана, чи зворушена такою щедрістю Маруся згодилася вирушити у мандрівку з бувалим морським вовком. Юрко на початок повіз наречену до Луцька, де купив шикарну весільну сукню. У сільраді терміново прийняли їхню заяву, і ще через два тижні півсела гуляло на їхньому весіллі. Наречена у довгому пишному платті й жених у тільняшці — це було щось.