Соло для Соломії - Лис Володимир Савович - Страница 66

Без поглянув на жінок — у руках кожної по серпу і сапці, у Люби — коса, а у Вірки — навіть вила в руках.

— Та ви що — подуріли ци з ранку пообпивалися? — сказав голова. — То ж форменний бунт робите. Таке в Совєтськім Союзі не позволітєльно. Вражеського радіва, чи що, наслухалися? Та знаєте, що вам за те буде?

— Що би не було, — сказала Вірка. — А ми од свого не одсту- пимося. Правда, жіночки?

Усі загукали — правда. Вони не проти совєтської власті, а проти несправедливості. Соломка що — чоловіку змінила ци покинула дитей? Та такою, як вона, сам би товариш Хрущов гордився. Матір-одиночку та ще й вдову фронтовика тре’ підтримувати, а ни такого — топтати.

— Добре, — здався товариш Федось, побачивши, що з цим розпасійований жіноцтвом каші не звариш. — Я мушу з районним начальством порадитися.

— То радьтеся.

— То ви-те, той-во, вийдіте, бо важний і трудний разговор буде.

Тут спробували зайти новий агроном й Іван-бригадир, та жінки виштовхали у двері. Затим й самі вийшли, стали зі своєю трудовою зброєю коло порога.

Лишившись сам, Федось Без міркував, що йому діяти. Він би й лишив Соломію, та ж секретарша по тій, ідеології хреновій, уперлась, заладила, як пташка заморська, що в кіні бачив — аморальна поведінка, аморальна поведінка, ганьба для передової ланкової і колгоспу в цілому. Тьху, таранька засушена, мабуть, і ни знає, що таке чоловік. Та що ж йому робити? Що чинити, як діяти? Подзвонити в райком, до тої Параски Микитівни? Ни пойме, баба з норовом, упертіша за сто кульбачок. Ще накапає першому. А той на розправу скорий. Чого доброго, розприндить- ся й знов з голови попре. И так сумлівалися, чи довірити зновика колгоспом керувати. А ще раз попудять, то дідька лисого утретє в обойму попадеш, усе життя на бригадєрських харчах проскнієш, низважаючи, що заслужений червоний партизан. А ще ж чутки ходять, що головам колхозним машини будуть виділяти. Ну, хай там «бобик», брезентом обтягнутий, а все ж машина — як то буде селом проїхатися, то тобі не бричка-однокінка!

Так розмірковував і мучився Федось Без, рука тяглася до телефону й назад одсмикувалася. Навіть для хоробрості хильнув з недопитої потаємної пляшчини. І тут йому просвітліло у голові, й він прийняв майже соломонове рішення. Треба змитись, а там видно буде, мо’, до завтра перекип’ятяться, охолонуть, ну й порозумнішають, змиряться. Але як утекти? Прорватися через двері, як червоний партизан, крикнути «ура!» і в атаку? Та вони зара такі нарвані, що може котра й серпом чирканути, а галай- кувата Вірка й вилами штрикнути. Нє, він ще гинвалідом мирного времені ни хоче бути. Та потім і стиду ни оберешся, як другі голови узнають. Скажуть, з бабами воював, з бабським військом справитися не міг. Капєц на випивку і два хвостики на закуску.

І тут погляд Петровича Беза впав на вікно, й він зрозумів, що то йому сигнал і його порятунок. Підійшов тихенько, чоботи на носочки ставлячи, одчинив, і от уже їдна нога за вікном, а за нею й друга. Картуза свого білого забув на вішаку, та хрін з ним, обійдеться, ще ж літо.

Та тільки Федось Петрович спустився на землю, чітко, як заслужений парашутист колгоспу «Світанок», як тепер називався колишній колгосп імені Кагановича, як почув збоку, з лівого вуха:

— Стій! Куди? Руки вгору!

З-за вугла окаянна Вірка вигулькує з вилами й серпом у руках і репетує на штири горлянки з виглядом хуже есесівського офіцера:

— Ну не Ірод же ви-те, Петровичу? Щоб таково через окно свою партєйну совість виносити! Дивчєта! Сюди та хутчіше!

Не встиг Федось Петрович оком кліпнути і чобота з квітника, куди приземлився, вийняти, як з-за вугла висипає розлючений осиний рій з таким рейвахом і виском, що ніжні барабанні перетинки голови, здається, лопаються од того крику, як мильні бульбашки. Ну, а далі, далі його під справжнім конвоєм повертають до кабінету, дають у руки телефона — дзвони. І тут у загнаного в глухий кут голови прокидається одчайдушність: помирати — так з музикою. І він набирає номер самого першого. Приреченим голосом пояснює ситуацію. Просить дозволити лишити Соломію Рощук ланковою.

Чути, як перший матюкається. Посилає Беза туди й туди. Каже: він що, участкового не міг визвати?

— Та я понімаю, Іване Сидоровичу.

Без мало не плаче. Умовкає. Та мовчать і на тім кінці дроту. Перший теж міркує, що робити. Тож «чепе»! Не на колгосп, на весь район, на область. І де, в його районі! Антісовєтська вилазка, бунт. Можна, звісно, настрахати, кагебістів визвати. Парочку посадити — як не в кутузку на пару літ, то на п’ятнадцять діб хоча б. Але ж, міркує перший, то пляма не на колгосп, на район. Ніде ніякого бунту, а тут є. Прямо нова Венгрія 56! Та хай йому грець, щоб із-за одної дурної баби ставити під удар власну репутацію. Ліпше хай буде все тишком-нишком.

— Кажеш, хороша ланкова і вдова фронтовика? — перепитує.

— Точно, Іване Сидоровичу, — вловлює нові нотки в голосі першого Федось Петрович.

— Ну, то раз народ хоче, хай лишається ланковою, — милостиво дозволяє перший і додає: — До того ж, я знаю — роботяща і симпатична жіночка. Та й у Київ, здається, їздила в прошлім році?..

— Точно, Іване Сидоровичу. На виставку, як передовичка.

— То все, будь здоров.

— А Парасковія Микитівна не буде проти?

— Я сам скажу тій панчосі, хай не суне носа, куди не треба.

Коли Федось Петрович сказав, що Соломія лишається ланковою, жінки ще більше здуріли. І ну цілувати голову! А тоді на руки та підкидати!

Так закінчився єдиний подібний бунт на Поліссі й Волині. У хрущовські часи на Волині була демонстрація проти закриття Свято-Троїцького собору у Луцьку (і його відкрили на другий день), локальні виступи проти закриття церков у селах, короткий бунт проти приєднання волинського села Княжого до Львівської області. А ось такий, як у Загорянах, здається, єдиний.

Жінки-бунтівниці нарешті пішли. Федось Петрович витер чоло і таки зновика пляшчину недопиту дістав. Портретів Кагановича і Сталіна на стіні не було. їх замінили Ленін і Хрущов. Чи п’є Микитка, Без не знав. А от Ілліч, кажуть, до пивка був охоч. Ну, пивка ще встигнемо, вирішив голова, а таке нервне напряженіє треба зняти чимось міцнішим.

4

Осіннє листя ще не сипалося під ноги вродливої жінки, котра йшла, гордо, як завше, задерши голову загорєнськими вулицями — одною, другою, третьою. Перший багрянець добре гармоніював до її засмаги і вроди.

Тієї осені вчетверте після заміжжя навідалася до рідного села Раїса, колишня Руфина. Втретє вона на тиждень приїжджала три роки тому. Як завжди — влітку. Тепер же завітала ранньої осені. Світле пальто, білі черевички, дорога, доволі коротка кремова сукня, бурштинове намисто і золотий кулончик на ній, легенький капелюшок-беретик і, нарешті, ажурні рукавички на пещених руках, а в них невеличка червона валізка — така жінка будь-де викликала захоплені погляди. Навіть у Загорянах. Втім, на за- горянських вулицях було геть порожньо — якраз надійшов сезон копання поліського хліба — бульби.

Лише старезна баба Пріська Табарка вилізла погрітися на сонечку й дрімала на лавці коло воріт. Все ж на Райчине привітання глипнула сизим оком:

— Гля, Руфочка вродь...

«Ніяк не забудуть того імені», — подумала Раїса.

Вона раптом спіймала іншу думку — що й сама не проти до нього повернутися, цього колись осоружного імені. Бо з чужим іменем наче втекла доля. Утекло, побігло, збігло щось важливіше навіть за її персональне щастя. Що?

На душі у Раїси було геть кепсько. Вона не знала, нащо приїхала до свого села. Побачити маму? Можливо. Тільки особливих почуттів до неньки у Раїси не було. Тим більше до вічно затурканого батька, який в останній її приїзд тільки те й робив, що кашляв, часом аж заходився. Та й до братів і сестер, котрі так і лишилися селюками, вона була байдужою, до їх численних дітей. Змусило її поїхати невідомо що. «Нєізбивная тоска», як співається в одній пісні? Нудьгувати Раїса не любила й не вміла.

Мусила втікати. Од теперішнього розкішного життя. Другого чоловіка, полковника, старшого од неї майже на двадцять років. Од самої себе.