Соло для Соломії - Лис Володимир Савович - Страница 62

— А вона справді знала, про що квіти кажуть?

— Не вірите? Ви от, як мене побачили, признайтеся, подумали, що на цигана схожий? Ну, подумки?

— Подумала, — посміхнулася Соломія.

— Ну от. І багато хто так думає. А насправді то в мені грецька кров дає себе знати. Бабця моя грекинею була.

— У вас теї. греки живуть?

— Та ні. Вони, кажуть, на Донбасі в нас живуть. А дід мій бабцю із справжньої Греції привіз. Ще до революції. Він матросом був.

І Гриць Нечипоренко доки йшли однією та другою алеєю, а потім і на центральну вийшли, взявся розказувати, як дід його в столиці Османської імперії угледів смагляву красуню, і вона так запала йому в серце, а він їй, що коли мали відпливати, запросив її начеб судно оглянути, та так заговорив, що вона, бідолашна, й не помітила, як той російський корабель відчалив та взяв курс зі славного міста Константинополя до порту приписки, бо ж вертався вже в рідні краї, до Херсона. Ну, дівчина, як отямилася, підняла крик і ґвалт, капітан матроса-викрадача добре словами відбатьку- вав та кулаком в рило, але що вже вдіяти, як корабель на всіх парах плив найсинішим у світі Чорним морем. Капітан пообіцяв, як припливуть, полонянку відправити назад за рахунок матроса- гультяя, порушника всіх міжнародних морських конвенцій. Та як пришвартувалися у славному Херсоні, виявилося, що юна красу- ня-гречанка не вельми прагне назад вертатися, до батьків, котрі от-от мали видати неї за багатого, але старого купця. Так і лишилася у Херсоні, а в степ мусили втікати тоді, як одного дня побачила на херсонській вулиці свого родича і злякалася, що той сюди за нею приплив.

— Така от історія моїх предків, — сказав Григорій, коли вже до виходу, під центральною аркою підійшли. — А бабця Леоніда справді вміла і з квітами, і з деревами спілкуватися, казала, що їй свою душу акації та троянди відкривають.

— Я тоже колись із квітами розмовляла в дитинстві, — призналася Соломія. — І джмелями.

— Джмелями? Ну то взагалі цікаво. І що ж вони вам казали?

— Всяке. Мої братики мене сестрою джмелів називали.

— Здорово, — засміявся Григорій. — А як же звати сестру джмелів?

— Соломія.

— Соломія. Вперше чую таке ім’я. Польське чи що? У вас же там багато поляків живуть.

— Уже не живуть. А ім’я вкраїнське. І маму мою так звуть.

— І маму? А як же вас лагідно звуть? Чоловік, наприклад?

— У мене нема чоловіка, — сказала Соломія. — Я вдова.

— Вибачте.

— Нічого. На війні загинув. В останній день. А звуть мене вдома Соломкою. Тато маму кличуть Соломинкою. А їден чоловік називав Солею.

— Солею. Красиво. Можна, я вас так буду називати? — спитав він.

— Якщо хочете.

— Дуже хочу. І передасте тому чоловікові, що вас так гарно називав, що він чудове ім’я придумав.

— То не він придумав. І він теперка далеко, — Соломія погасила зітхання.

І здивовано відзначила — уперше, коли Вадима згадала, нічого в ній не здригнулося, тим більше, не заквилило, як то раніше бувало. Тильки й того, що зітхання було народилося, схоже на подмух легесенького вітерцю. Ото і все. Вітерець полетів кудись і розтав у далечині.

4

Так почалося їхнє захоплення одне одним, їхній шлях одне до другого. Того надвечір’я Григорій сів разом з їхньою делегацією, бо збрехав, що автобус, яким мав їхати на той концерт, вже від’їхав. Сидів поруч. Увечері разом вернулися до готелю і прогулялися перед сном. За ту прогулянку Соломія багато дізналася про нього й сама розказала. Був на три роки старшим, встиг повоювати, має поранення, та в таке місце, що й казати соромно, не те що показувати, посміхнувся. Дівчина його не діждалася з війни, вкрав якийсь тиловик. Та він таки женився, а відбив жінку, ти не повіриш, Солю, рідний брат. Старший.

— Рідний брат, як то?

Здивуванню Соломії не було меж.

— А так. Кажуть, бурхливе кохання вийшло. У нього теж грецька кров. А в неї прадід, казала, гайдамакою був.

— І ти її не вбив?

Він засміявся. Широко, розкотисто і в той же час гірко.

— То я тільки на вигляд такий, як ти подумала, циганкуватий. А насправді, як молоко, що скоро збігає та швидко по плиті розтікається. Та й за що вбивати, як, може, справді любов? Вона мені з сином не боронить зустрічатися. А брат. Він у мене з війни на костилях вернувся. Правда, видно, апарат чоловічий добре працює. І очі красівіші, ніж у мене.

Того вечора у них ще нічого не було. Розійшлися по своїх готельних номерах. На другий день. На другий день Соломія під блузку вдягла тонку мереживну комбінацію, яку привезла з собою, рожеву, подаровану колись Вадимом, яку цілих сім літ не вдягала, але й викинути ніяк не могла. І в останній момент. в останній момент рішила до Києва взєти.

Стрілися на тій же алеї на виставці, не змовляючись, потяглися туди. Григорій взявся показати техніку, комбайни, які незабаром мали і в їхній колгосп прийти. І коли оглядали, вперше між двома комбайнами, новісінькими, червоними, неї поцілував. Цмокнув у щоку, як хлопчик. Соломія аж мало не присіла з несподіванки.

Знову були вечірні ходіння, Григорій взяв Соломію за руку. Цього разу поцілував на прощання уже в коридорі готелю. Соломія того вечора сказала, що в неї тоже є дитина, дочка. Тико не од чоловіка, а.

Затнулася, мала сказати — од іншого, й не спромоглася.

— То й що? — сказав Григорій. — Ти ж, певне, хотіла мати дочку?

— Хотіла, — видихнула Соломія.

— А звати твою доньку як?

— Марусею.

— Чудненько, — відказав. — У мене сестра теж Маруся. Ма- русиною часом зву.

— І я свою так.

— То і я так зватиму.

При цих словах у Соломії забухало серце. Здавалося, якщо не цілий Київ рознесе, то готель напевне. Верталася — геть усе в ній співало. Степанида, певне, помітила, бо сказала:

— А ви, Соломіє Антонівно, бачу, часу даремно в столиці не гаєте.

— Та так, постояли, побалакали з одним. тоже ланковим.

Сказала і сховала лице в подушку. Вночі прокидалася в гарячому поту й дорікала собі, що його слова нічого не значать. Ще й не сказав, що любить, і вона не сказала, два дні ж лише минуло. Спи, Соломко, спи. Дитина ти, досі дитина, правильно мама кажуть — дітвак. На що ти надієшся? Звідки взялося те, що було вже зовсім у собі пригасила?..

Ще через день вранці, рано-раненько дітвак Соломія вийшла з кімнати, тоді навшпиньки (а чого боялася?) пробралася до сходів і далі — до виходу з готелю. Степаниді вчора сказала, що до родички поїде, а яка в неї родичка в Києві?

Надворі спитала, як до Хрещатика добратися. Добралася, сіла в тролейбус, спитала, скіко платити тре’.

Почула: «Скіко. Во дерьовня!» Втягла голову в плечі.

А на Хрещатику, коло того магазину, довго простояла, доки не відчинився. Стояла й думала, яка вона дурна, али вперто стояла. Бо впертюх. Бо. Бо вчора ходили зновика, як маленькі, за руки взявшись. Балакали. І всьо. Всеньке все. У нього слів, як насіння в пшениці, анекдотами сипле, історіями.

А ще розказував про степ. Який він широкий, безмежний. Можна їхати годину, дві, три, навіть півдня і день, й не побачити жодного деревця.

— Жодного? — Соломія незмірно здивована. — Як же ви-те живете без дерев? І садків нема?

— Ну, садки в селах є. Яблука в нас великі родять. Соковиті такі, шкода, що я не привіз. Тільки й садки літом поливати тре’. І пшеницю поливаємо, і помідори. А які в нас соняшники! Ну та нічого, кажуть, скоро од Каховського моря канал почнуть копати, і в степу вода буде.

І ще про той степ. Як весною в ньому рясно-рясно маки цвітуть. І як він, коли оре, сам, можна сказати, один-однісінький на весь степ, ну, ще часом причепщик коло прицепа, співає в кабіні свого трактора. І «Розпрягайте, хлопці, коней», і «Ой, чий то кінь стоїть?», а в нього кінь свій, залізний. Дещо й Соломія розказувала — про село їхнє, ліс, як по ягоди ходять, як колись у лісі рись серед ночі стрітила, коли од німцив у тому лісі ховалися. Тико про те, хто її непритомну після тої стрічі з рисею найшов і на руках до табору ніс, ни сказала.