Соло для Соломії - Лис Володимир Савович - Страница 46

— Ой, тітонько Соломко, я й ни знаю, як то сталося, случило- ся, захмелена і розсерджена я була.

А потим, потим вона ждала од Михася письма, а він прислав. прислав, тико не їй, а Нінці Карасьовій, ну подруга ніби неїна, була подруга, написав, що насправді з тою Нінкою-вид- рицею хоче переписуватися, а ще. ще товаришу свему, Петру Оксентиному, написав, яка то вона дурна, Варка, коли думала, що раз була з ним, то вже на ній, сухоребрій тичці, жениться. Петро про те їдному хлопцеві сказав. Ну й коли. Ну й коли почула, що. Ну, мати замітили, бо вона. Вона й надумала сказати, що то Василь спокусив. А батьки. Батьки до них подалися. Вона ще попередити хтіла, приходила, помните? А потім подумала — хай. Бо ж хотіла. Хотіла бути з вашим братом. Думала, він одкажеться, та й по всьому, бо ж між ними ніц не було. А він. Ну, їй стидно, Господи, як їй стидно, а страх же, що дитина буде на Михася схожа. І він, Василько (вперше сказала — Василько), нічим не дорікає, як свариться

вона, тико посміхається, і все те злить, і вона. Вона й рішила утекти, направду, будь що буде, і собі коня хтіла, тико не позичити, а вкрасти. Тико як сідати пробувала, стало їй погано, дєдько Федько на руках до вогню приніс, посидіти сказав, дав води, а вона. Ой, стидно, виригала, а потім слабкість така напала, що й заснула.

— Зневажєєте мене, тітонько Соломко? — спитала Варка вже неподалік від хати.

— Люба моя. Яка ж ти ще дитина.

Соломія несподівано поцілувала Варку в чоло.

— Ой.

Варка одсахнулася, а тоді Соломію — в щоку. І всхлип:

— Якби ж мене Василь хоч трохи полюбив.

— Полюбить, — пообіцяла Соломія.

Варка:

— Правда? Ви-те правду кажете?

— А чом би й нє, чом би й нє.

— А як буде дитя на. того. схоже.

— Ну, він же. Тебе.

Соломія не доказала. Побачила, біля воріт їхніх хтось стоїть. Здогадалася — Василько.

Варка тоже спинилася. Схопила Соломію за руку.

— Я боюся, — зашептала.

Вона вся дрижала. Била пропасниця.

— Мона, я не піду?

— Не дурій, дівонько, — тихо сказала Соломія. — Ми просто од вас вертаємося. Просто од вас. Тико і всього.

їй самій хотілося плакати. Бо ця збаламучена дівчина нагадала неїні власні метання. Бо. Цяя Варка, зрештою. була щасливіша за неї. Просто була щаслива. Як і Василько. Василько тому, що — Соломія враз відчула — вірнішої й більш люблячої жінки у брата ни буде. І забажала — палко і пристрасно, з усієї душі — аби брат полюбив свою законну жінку.

У самої ж закалатало серце — як то Василько їх стрітить? Мовчком? Стане дорікати? Запобігати перед Варкою?

Та Василь убив їх з маху. Як наблизилися, він:

— О, гостюні дорогеї! Де то ви-те так довго швендяєте? Що, пиятику в тестя з тещею устроїли? А тобі, жінко, пора б і честь знати. Не тико свині, а й чоловік не годований. Ану марш до хати!

А Варка. Варка на тую мову. Пудійшла до свого чоловіка, руками обхопила, подумала Соломія, обійматися стане, али ж нє. Попругу зі штанів висмикнула, до Василька простягла. І тихо так, покірно:

— Мине тато ни раз били за мій дурний харахтер, а чоловік ще жєдного разу. А я ж од вас утекти хтіла. Сполосуйте, Василю Антоновичу, аби сісти зо два дні ни могла. Заслужила.

Соломія пирхнула, а тоді затулила рукою рота й побігла до хати. Тамечки ж мама Соломія-Соломинка вкупі з трохи осоловілим таточком Антоном сполоханою білочкою ци то зозулькою-зигзицею зирять.

— Ну що там? Де тая харапудниця? Бо ж тут вже й Вірка, і сваха з плачем прибігали. Кажуть: мо’, топитися побігла наша невістка.

— Отам, за ворітьми, топиться у відрі зі слізьми, — трохи зло кинула Соломія.

— Як то? Жива? А де Василько?

— З нею. Душу неїну прасує на завтрішнє свєто, — сказала Соломія. — Як ото типерка, за совєтів кажуть, на чіслєнні просьби трудящихся. Отако. На честь будущого Первого мая.

— Як то?

— А тако, що з присвистом і притопом.

«Сміюся, щоб не заплакати», — подумала Соломія і до Со- ломії-старшої:

— Витрите, мамо, сльози, бо лід серед весни виросте. Потому хату доведеться рєтувати.

— Слава Богу і Матері Господній, — перехрестилася мама Соломія.

— І сміх, і гріх, і кукуріку!..

Соломія пройшла до другої кімнати, що типерка одгородили, і впала з розгону на ліжко.

«Ха-ха, — подумала зі сміхом. — Нагрію братику сімейне ложе. Сімейне ложе, то ви тико казали, отче Андронію. Вам тамечки

добре, на тім світі, у раю золотеї яблучка, певно, хрумаєте, а як то мені зновика. зновика.»

4

На початку літа сталося дві знаменні для Соломії події. По-перше, на ланкє 1, де ото сходи буряків оглядали, ци добре зішли, завітали сам голова Федось Без. Той Федосько, котрого з малєнства знали, що недавно парубком з сусіцького села Перепічки був, який до Загорєн ни раз на вечорниці-досвітки навідувався, а ти- перка важним став і возив у бричці-двоколці неодмінну чорну портфелю. Правда, подейкували, що там пуд папірцями тоже неодмінні дві блєшчини сороміцьки туляться — їдна з казьонкою, друга з самогонкою — смотря з ким стрітяться пан-товариш Федось на колхозних дорогах. Ци й на шосейці.

Як голова до їхньої ланки направилися, Вірка за рукав Соломію торк:

— Ти тико спокійно, подруго, не крендишися, бо зара тобі суприз буде.

— Який такий суприз? — Соломія на торг великі сині блюдця- очі виставлєє.

— Побачиш. Спудницю підіткни, голова на такеї ноги, як у тебе, люблять рогатиків з очниць випускати.

— Ну тибе.

Таки насторожилася — яку ще капость удумали подруги? За хвилю-дві взнала. Жінки з ланки до голови позбігалися, вась- вась, тра-та-та, у нас порядок, ни билиночки, ни смітиночки, а бурячки оно витикаються, як солдатики на паради, сапати завтра будемо. Голова — губи до вуха, очі на жіночі пазухи, як труби підзорні, котрусь по дупі — лясь, Настя ж його у вухо — цьом, усі як сонечка без жадної хмарки, готові за бричкою портфелю нести.

«От холєрки, — посміхнулася Соломія. — І чо вони удумали? І чого мині ни сказали?»

А тут Люба-ланкова наперед виступає. І солодко, мов цукеркою ци медом язика змастила:

— Федосю Петровичу, проханнє є.

— Ну, кажи, — голова насторожено. — Трудодні зайві записати? З тим типерка строго.

— Та нє, Федосю Петровичу. Хочемо вас просити — поміняйте нам ланкову.

— Чого? — Без витріщив очі. — А ти як? Що з тобою?

— А то, що я ни справляюся. їй-бо, Питровичу, ни справляюся. Тєжко мині руководити, — Люба мало не плаче.

— Ни справляєця, ни справляєця, — засокоріли жінки. — Геть ни справляєця. Гиншу ланкову хочемо.

Голова, певно, думав, що його розігрують. Та жінки враз стихли і очима прохальними — блим-блим. У кружок-хоровод довкола голови стали. От-от пісеньку жалібну затягнуть.

— То що, направду хочете другої ланкової?

Федось Петрович нарешті витирає долонею спітнілого лоба. Думає про свою важку руководящу долю. Що за люде цей кол- хозний нарід у спуднецях...

— Хочемо. Ми вже й рішили.

— І кого ж?

— Соломку, — мало не хором.

Соломія зойкує. Ото суприз! Хоче сказати — за що? А жінки переконують голову — яка Соломка до роботи беручка, і вміє все робити, і теє, як його, по-вченому...

— Гарнізувати, — Люба.

— Гарнізувати, — хором видихують.

Голова здається. Тико, каже, що мають те на колгоспнім правлінні рішити.

— То рішайте.

— І рішимо. Тико ж Соломія ще недавно у колгоспі. Півроку якихось. Оно є серед вас із більшим стажем. Настя. І.

— Більше, як півроку, — кричать жінки. — Більше. Вона справиться.

— Ну добре, — здається голова. — Але без покропки та обмивання діло не піде.

— За тим ни стане.

З жіночих полудньових торбинок та вузликів з’являються і блєшчина, й закуска. Соломія ни знає — сердитись ци радіти? На що то їй? Що за фокуси такі? Яка з неї ланкова?

— Соломко, зара рота тобі заклею, — шепче на вухо Вірка.

— То ти удружила?

— Всі. Бо ти наше сонечко.