Соло для Соломії - Лис Володимир Савович - Страница 43

— Нє, — видихнув.

Корка з пляшки вони таки вибивали ножем, бо коркотяга взяти забув, а коли випили — він зі склянки, вона, за своєю примхою, з солдатської алюмінієвої кварти, то й відкинула шубку. Лежала гола-голісінька, в одних тільки панчохах, але тілесного кольору.

Після тієї ночі кохання, а кохатися вона вміла, ой, як вміла, він вирішив — ще раз заманить цю заразу, цю лярву до себе і вб’є. Навіть молотка приготував. А тоді здасться й піде під розстріл. Отаке рішення було після першого й останнього його кохання з Руфиною.

— Першого й останнього? А хіба ти.

Соломія затнулася, бо згадала той літній ліс, нічні силуети Ру- фини й Василька, її сороміцький шепіт і хихикання згадала.

— Що я? Ну, дещо вона мені й раніше дозволяла. Тико не найголовніше. Ось так.

«Ось так», — подумала Соломія, а вголос:

— Ну, ти ж її не вбив.

— Не вбив. Бо сама ще приходила. Сказала, що їй зі мною сподобалося. Понравілось, бачте. Не сподівалася. Ну я. Я раптом побачив усе, як є. Хто я для неї і хто вона. Марево пройшло. Вона ще скандал учинила там, цілий погром у тій моїй кімнатці. Репетувала, щоб духу мого більше не було в тому Кірові. Ну, я й розщитався на другий день.

— То ти. Коли то було?

— Навесні.

— Де ж ти був цих півроку?

— Більше, як півроку. Вісім місяців. На стройку там завербувався. Приписка ж у мене городська була. Ну, я. Додому стидно було вертатися. І ще. Хотів ще раз неї побачити.

— Після всього?

— Ну, не дивися так, сестричко. Хотів переконатися, що все пройшло.

— Побачив?

— Так, раз у місті. З чоловіком неїним, Олегом. І так стидно мені стало. Він щось там казав мені, вона зирила й посміхалася насмішкувато, спитала тилько: «То ти не поїхав?» І більше нічого ни сказала. А я злодієм почувався.

— Бідний мій братику, — сказала Соломія, погладила по голові, як маленького.

— Ну, вона там добре освоїлася, — сказав брат. — По-руськи шпарить хоть куди. І вообще. офіцерська жона, мовби не з нашого села. Артістка перший клас, тико з душею червивою.

— А мо’, й зувсім без душі.

Брат прихилився до неї. Потім на коліна поклав голову. Сиділи в темряві, не запалюючи світла, довго, нахилені одне до одного, як у дитинстві колись. І знову Соломія подумала, що був би Василько їй хорошим чоловіком. Якби не був братом.

2

Та через чотири місяці після приїзду Василько став одруженим чоловіком. Весіллє заспівало, заграло, задзеленчало бубенцями весільними, як Соломине, взимку, зразу після Стрітення, Громниць.

А трапилось то так.

Серед зими, зразу по Різдві, до їхньої хати Варка завітала. Молодша сестра Юрка, Вірчиного покійного чоловіка, ота сама, котру Вірка вирвою, видрою називала. У цій дівчині справді було щось од того звіряти — худорляве, загострене личко, сама довга та худа, носик вгору задирається, очі зеленкуваті швидко-швидко бігають. На язик гостра, рота частенько любить роззявляти, а як роззявить, то строчить, як із скоростріла 1.

Ну, зайшла та чемно-чемно привіталася, і після розпитів про батькове та материне здоровлє, про племінників, сказала, що Василько їй потрібен. Щось у нього спитати хоче. Василька вдома не було, до свояка подався, щось там помогти. Варка спитала, до кого саме, вони сказали, і вона:

— То дєкую. Я вже пушла.

— Щось мені на душі тривожно, — мама Соломія пусля того приходу.

— А що тривожно? — Соломія.

— Щоби чогось ни сталося.

— Та що такого мало статися?

— Хіба знаю.

Отака мова. І дивна мамина тривога. А виявилося — як у воду гляділа. І камінь угледіла, що кола по воді пустив.

Вернувся Василько, то коли сказали, що Варка прибігала, коротко кинув:

— Я знаю.

— Відки?

— Стрітилися.

— Чого ж вона хотіла?

— Та так. Побалакали. Про діло одне.

Отака друга мова-розмова.

А під вечір, уже перші зірки на небо висіялися, до хати ступили неждані гості — Вірчині свекор і свекруха, Митро та Параска, батьки Варчині. По перемові-передмові — ну погода, ну чутки загорєнські, колхозні новини, й вимовив Митро те, що ошелешило:

— Діло таке, Антоне і Соломіє, що скажемо, за чим і прийшли. Ми думаємо, ви-те звєстіє знаїте, а як нє, то скажемо.

— То кажіте, — мама Соломія чогося дрижачим голосом.

Тут у розмову-перемову Параска вступила:

— А те скажемо, що повинен ваш син Василь на нашій дочці Варці женитися, таке от діло виходить.

Здавалося — у хаті бомба розірвалася. А мо’, граната — багато їх за ції роки в силі й за селом рвалося та людей калічило. Тико цяя бомба ци граната була безгучною, і за нею тиша міцним попружжєм 1 оповила хату.

— То як воне між собою зговорилися, то й ми не проти, — порушила зловісну тишаницю першою Соломія-старша. — Варка ваша вдатна дівчина, хоть і молоденька ще.

— Ци зговорилися нащот женячки — того не відаємо, брехати ни буду, — цього разу суворіше сказала Параска. — Ни каже дочка. А от що про друге зговорилися, то точно. Понесла наша дочка од вашого сина. Третій місяць, як груба вже.

Соломія-старша зойкнула. Тоді вже до сина:

— То правда, Васильку?

Василь мовчав. Чоло нахмурив, губами ворушив — ни то щось жував, ни то слова шукав.

— Та щось я їх ніде не бачила разом, — не витерпіла Соломія- молодша.

— А хіба ти скрізь за братом ходила? — Параска, видно було, ледь стримує кипіння. — Хіба свічку над ними тримала? Якщо вже на те пуйшло, то, каже дочка, того вечора, як Вірчиного ба- хура охрестили, те случилося.

— Пождіте, пождіте, — Соломія-дочка. — Кажете, того вечора? І як то могло статися, як ми з Васильком разом додом ішли? А пус- ля він з хати не виходив, точно знаю. Ми тоді довго разом сиділи й говорили. Хіба ваша дочка під вікном стояла і од Василькового голосу грубіла.

— Ну, то сказати всяко мона, — Параска руки у кулачки склала. — По-доброму, виходить, не хочете розумітися.

— Ще раз пождіте, — Соломія-молодша аж встала з лавки. — Ми ж з Васильком разом на випровадинах до війська Михася Берисьового буле. Ну, пусля Дмитра, перед Михайлом Архангелом, точно, на Кузьми-Дем’яна. То хіба не ваша дочка тамечки коло Михася того сиділа, і всі казали, що то Михасьова дівчина, нівєста, а Мотрунка, мати тего хлопця, ще й бажала, щоб Варка з війська їхнього сина дождалася, що, мо’, ни було такого ци не чули? Ви-те ж вроді, звиняйте, не упилися тогді.

Та Параска вже й собі звелася. І стала у войовничу позу — от-от кулачками перед очима засуче, як то вміла.

— Що чули, те не одказуюся. Та сказати всяке мона. Слово воно, звісно, не горобець, али й не латка, щоб до діла пришивати.

І тут громом пролунав тихий Васильків голос:

— Вони правду кажуть. Мав я з Варкою діло. І женитись не одказуюсь.

— Васильку! — Сестра зойкнула.

— А що — Васильку? — зновика Параска. — У всякім ділі правда найперша. Правдонька і щирість. Хоч і гірка, али правда.

А тутечки гіркоти, може, й на макове зернято. Зате меду, гадаю, нашим діткам у житті не бракуватиме.

І все ніби на добре злагодилося. За стіл сіли, блєшчину житнього самограю (типер тико його в селі пили) подужали. Слова промовлєли поздоровлєнські, хоч і насторожені спершу та все добріші, святковіші й обнадійливіші — для себе, для несподіваних майбутніх родичів. А як трохи впилися, то жінки й обніматися й цілуватися почали, свахами їдна їдну називати. Василько докидав часом і своє якесь слово, тико очі в нього наливалися сумом все більше, таким сумом, що як вода з наповненої циберки 45, на ноги проливається, мокрить і холодить, шпори в пальці заганяє — все те Соломія-сестра добре бачила. Душу її зновика жаль обсідав і накидав темну хустку, гіршу за вдовину, що не скинути й не замінити. Злість її росла — на брата, котрий хтозна чого звалив на себе чужу провину і хтозна чого (з доброти, дурості?) на себе ярмо самохіть вдягав. Мало йому пережитого? Соломія жувала капусту, хрумала квашеним огірком, хміль неї не брав, та злість на зубах тоже не перекушувалася.