Соло для Соломії - Лис Володимир Савович - Страница 28

«Я люблю його, Матінко Божа, — чи то думала, чи шептала, випускала з душі, з свого єства самими краєчками вуст, геть пошерхлих губ те, що жило в ній ці дні, а перед тим цілі місяці, од того самого весільного дня, коли приніс Петро дарунок — ви- фарбуване калиною серце. — І завсіди любила, тико не признавалася, бо горда була. Прости мені, а якщо можеш — порятуй од цеї напасти.»

Ніч мовчала, мовчала Божа Мати, а може, Соломія не вміла неї почути. Вона обійшла сосну, тулилася до прохолодної кори, вдихала запах хвої й запах смоли, що, здавалося, стікав їй на руки.

— До чого жінка дійшла — хвоїну обіймає, — почула насмішкуватий голос зовсім поруч.

Впізнала: Петро — тико ж не її, не той, про кого думала, а Огей- ків — сусід через пару хат, тоже на кілько там літ старший, на себе каже зі смішком — вічний парубок. Вертався, може, з села чи ще звідкись.

— Ци, мо’, тобі кепсько? — вже заклопотався вічний парубок.

— Голова закрутилася, — відказала Соломія, не повертаючись. — Йди собі, тут наше, женське діло.

— А, ну то пойнятно, — сказав і потупцяв таки далі.

Соломія одірвалася від сосни. Не мала йти куди. Знала — не

засне вже. «Ой, людоньки», — стисла руками голову.

— Піду, — прошептала вона.

Пугукнув десь здалеку нічний, як і вона, безсонько.

«Не йди», — почулося Соломії.

4

Сталося те наступної ночі. А вдень вона почула, що зовсім неподалік є гинший табір. Любомльців, людей, котрим вдалося втекти з міста. З міста, до якого зі сходу все ближче приступала війна. З Любомля. І Соломії, як те почула, раптом захотілося там побувати. Може. Може, стріне там Геника, хлопця, котрий порятував неї, та його матір. Господи, як же то звали її? Галя ци Ганя?

Ганна. Галина. Дарма, взнає. А хлопець, ци живий хлопець?

Поскільки сама боялася заблудитися, попросила провести. Ні, звісно, Петра, друга Ярему, кого ж іще могла попросити? Ну, він хоч би для годиться сказав — іди, мовляв, сама, не маленька.

Дорогою й спитала, чого йому прізвисько, ну як там, кличку чи що, таку дали дивну — Ярема. У роду ж у них Ярем не водилося.

— Не прізвисько, а псевдо, — сказав Петро-Ярема. — Ти Шевченка читала?

— Чого ж, — сказала Соломія. — Мені отець Андроній «Кобзаря» давав читати.

— А «Гайдамаки» читала?

— «Гайдамаки»?

— Значить — нє, — чогось зітхнув Петро.

— Ну тебе. Грамотій.

Пройшли трохи мовчки. І дивне блаженство стало огортати Соломію. Наче в коконі якому йшла, загорнута у щось легке, невидиме, але начеб солодке. Нивже од того, що вона просто поряд з Петром іде? З тим Петром, якого насправді любила весь цей час, боячись признатися самій собі, боячись образити Павла і ображена на Петра, що надто мало уваги їй приділяє, що в ліс подався.

Рука мимоволі до його руки потяглася. І ще не торкнувшись, наче обпеклася Соломія. Назад руку відсмикнула.

Та Петро мовби почув. А може, й побачив той неїн порух. Взяв руку до своїх рук. Соломія вся спаленіла. Зиркнула вбік. Вони стрітилися очима. Зіткнулися блакитне й горіхове озера.

— Соломко, я більше так не можу, — сказав Петро, скорше не сказав, а простогнав.

— Як?

Вона спинилася. Петро дужче стис її пальці. Ледь не зойкнула.

— Ми ж обоє все розуміємо, — сказав.

— А Павло?

— А ми? Чого ти за нього пуйшла?

— А ти чого в ліс?

— Мусив піти.

— Мусив?

І Соломія враз ревно заплакала. Геть по-дитячому захлипала. Петро гладив її волосся, плечі. Й усе більше притягав до себе. Все більше притягав, і вона тяглася до нього. До коханого, перед яким завинила. Так, завинила! Вона, заміжня жінка. Та хіба вона душею, серцем не належала йому? Всім, що було в ній. На-ле...

«Петре, Петрику», — наче десь іздалеку голос.

Кликала його мати — давно, колись, у дитинстві, забирала з вулиці, од їхньої діточної компанії, їхнього розбишацького замур- заного гурту.

«Пет-ри-ку!»

Цей крик чомусь лунав у Соломіїних вухах, доки чоловік (хлопець, ой, хлопець) не підняв двійко неїних спідниць, не ввійшов у її тіло, у її плоть, доки не забрав геть усю посеред лісу, поніс у невідомий, незвіданий світ.

А десь далеко, на сході, гуркотіло й гуркотіло — глухо, али тривожно й погрозливо. Звіщувало про майбутні ще більші тривоги.

Війна тоже була жіночого роду.

— То-оже, — закричала Соломія у напівзабутті.

5

А війна прошуміла — над лісом, десь там, над селом ци в селі. Гуркіт у день святої Ольги 1, княгині і жінки, долинав уже із заходу, з-за Бугу, й тре’ було вертатися в село. Валка возів і людей потяглася спершу лісовою, а потім польовою дорогою. Довкола дороги то тут, то там зяяли вирви од бомб і снарядів. А на підході до села, коло Самарчиного болота, побачили підбитого танка з опущеним хоботом. Залізний звір був із рядком червоних зірочок на башті.

— Не доїхав, бач, і до Бугу, і до Загорєн, — сказав свекор Андрій.

Хоч стояла тепла сонячна погода, Соломія мерзлякувато куталася в накинуту на плечі сіру вовняну хустку. її била пропасниця, хоч душа. Душа співала. Циєї останньої літньої ночі, проведеної в лісі, відчула по-особливому гостро — николи не була, не почувалася ще такою щасливою. Щасливою, мов птаха в небі чи квітка в полі, котру цілує сонце.

Та то було щастя, що гірчило. Вона відчувала ту гіркоту на губах, а ще більше всередині. Солодко нило тіло, бо ж кохалися й цієї, останньої, ночі. Йшлося легко, майже невагомо, і воднораз було зимно й гірко. Гірко і зимно. Зимово гірко.

Ще там, у таборі, після того першого разу, Соломія сказала собі, а потім і Петрові, що в усьому признається чоловікові. Павлові, котрий ждав неї десь там у силі. Мусить сказати, хоть би там що.

— Мо’, не треба? — Петро тоді зновика несміливо торкнувся її плеча. — Мо’, потому?

— Потому? Ти так рішив. Потому!

— Ну, я ни знаю. Павлик — він тихий, али чєсом як зірветься. Затєнтий він.

— Я тож затєнта, — сказала Соломія. — Нє, мушу сказати. Ни буду обманювати. Хватить, що й так обманила. Ой, Божечку, обманила.

— А далі як буде?

— Як? Ни знаю. Побачим.

— Може. Може, до нас підеш?

Вимовив те несміливо, аж тремтячим голосом.

— До вас? У ліс? В партизанку?

— Ну, в нас ни з медом, сама знаєш, як то. Али в нашій сотні є пару дівчат.

— Скільких?

Не сказала, вигукнула Соломія.

Він аж одсахнувся, рука з неїного плеча сповзла. А тоді струсонув тою рукою.

— Чого скільких?.. Ми ж люде. Ти що, гадаєш, до нас якісь гулящі йдуть? Дівчата свідомі. Українки!

— А я гуляща, — сказала вона. — Хіба неправду кажу? Чоловіка зрадила. Ци живий там, у селі, не знаю.

— Ни тре’ так.

— А як тре? Як?

— Ни відаю. Ми ж з Павліком з малєнства душа в душу. Ни розлий вода. А типерка.

— То нащо на його жінку лакомився?

— Бо. Бо люблю. Чуєш, люблю!

І за плечі зновика схопив, тилько вже не легко, ніжно, а з усієї сили. Струсонув, аж, здалося, кістки дзенькнули. А потому як у гарячці — що світ без неї давно не милий, що його тягло весь час до неї, а відколи в таборі, то казати не тре’, як тягло, що лихоманка била, що цілу ніч коло їхнього куреня просидів, сон її вартуючи.

— Ой, Петрусю. Петрику-бедрику.

Так нічого й не вирішили. Петро сказав, що через днів два навідається, бо ж типерка в селі, певно, війська червоного повно. А прийде, то готовий з собою забрати.

І попросив — ни кажи поки що.

— А коли? — Соломія.

— Мені лячно.

— А мині. Як я тепер з ним у їдне ліжко ляжу?

Павло стояв коло воріт. Біля його ніг Гицель, у якого потроху заживали ранені бік і лапа. Крутить з радощів хвостом, гавкає радо, мов питає, де так довго волочилися?

Хоч лице у Павла посіріле, стомлене — геть чисто виголений.

Стрункий, міцний, вродливий чоловік.

Муж.

Чужий відтепер.

Чужаниця, в якого зрадниця-молодиця.

Обняв, пригорнув. Поцілував. По. Ледь не задихнулася.

Вдихнула запах махорки.