Огненний змій - Александрович Митрофан Николаевич - Страница 69

Що не день, то все Ганя худне і марніє, тане, мов тая свічечка. Не їсть, не п’є. Дивуються люди, сумує мати, а. дівчина ховає свою таємницю, що загубили її чорні жагучі очі пана орендатора.

В таких ото муках минув для Гані цілий тиждень. Та якось, коли вона сиділа не досвіткам сумна й замислена, двері раптом відчинилися і на порозі став її пан орендатор. Цього разу його погляд блищав іще яскравіше, а обличчя світилося нелюдською пихою і погордою до присутніх. Всі чомусь несамохіть розступилися перед ним. Не кивнувши нікому головою у відповідь на привітання, він підійшов просто до Гані й сів біля неї.

— Не чекала мене, моя кохана? — спитав він, беручи її за руку, і його голос забринів так само звабливо, як і першого разу.

— Пане орендаторе, чи можу я, проста дівчина, вас чекати? — тихо відповіла Ганя. Серце її сильно забилося, кров шугонула жилами, і солодка тривога охопила її від присутності цієї людини.

— Хіба ж я не обіцяв не давати тебе нікому на кпини? Нехай лише хто відважиться, то попам’ятає, — і при цьому він так страшно повів очима, так жахливо посміхнувся, що всі од страху готові були побачити в ньому самого дідька. Одна Ганя цього не помітила, бо була така щаслива, така втішена, що він сидить поруч, що саме вона привабила його увагу. Але її блаженство тривало недовго. Пан орендатор кинув на дівчину швидкий проникливий погляд і, мабуть, зумів прочитати, що творилося на душі в бідної дівчини.

— Дівчата й хлопці! — гукнув пан орендатор. — Я хочу з вами погуляти. Там за дверима стоять музики. Ану, покличте їх сюди!

І перш ніж хлопці встигли рушити з місця, двері відчинилися і ввійшло двоє музик. З їхніх чорних мармиз, кучерявого волосся з пейсами на скронях, довгополих сурдутів кожен міг упізнати, що то були жиди. Один тримав під пахвою скрипку, а другий флейту.

— А потіште, братове, чесну кумпанію! Я хочу, аби тутешні хлопці й дівчата пам’ятали все життя, як пан орендатор примусив їх витанцьовувати.

Сухорлявий скрипаль закинув голову назад, його очі загорілися натхненним вогнем, він повів смичком і, здавалось, приріс до своєї скрипки. Смичок виривав зі струн неземні звуки — дикі, відчейдушні, страшні, а флейта тим часом співала м’яко, ніжно, змушуючи забувати про землю з її пристрастями і линути мрією туди, де панував вічний мир. І що то була за музика. Вона захоплювала, приголомшувала чоловіка і пропікала його кров незрозумілою силою звуків.

— Ану до танцю! — гукнув пан.

Цього тільки й чекали хлопці, вони похапали дівчат і закрутили таку хурделицю, що з відтоді, відколи світ танцює/не було видано ще таких викрутасів, таких хвацьких скоків, а найцікавіше, що танцюристи зовсім цього не сподівалися, їхні ноги самі виробляли всі оці хитрі штуки. Хлопці й дівчата танцювали доти, доки не знесилилися, але бажаючих не бракувало, з кожною хвилею прибували нові пари. Всіма заволодів якийсь дивовижний запал і сп’яніння. Пил стовпом стояв у хаті, а її благенькі стіни тремтіли до самих підвалин під каблуками танцюристів.

Пан орендатор, мов господар, походжав серед хати і підбадьорював до веселощів. З тієї хвилини, як до хати зайшли музики, він різко змінив своє ставлення до Гані. Для нього вона тепер наче б перестала існувати. Він став щедрим ласкою до інших дівчат — розводитися з хлопцями про ярмарок і веселити їх розповідями про свої подвиги. Неприємне враження, яке він недавно, було, викликав, тепер щезло без сліду. Дівчата признавалися, що не знають парубка приємнішого і товариськішого, та ще й такого, що змусив би сміятися до сліз. Хлопці зі здивуванням слухали його чудесні оповідки і врешті вирішили, що він найзавзятіший козачина з усіх, яких знає козацьке лицарство.

Тільки Ганя не розділяла сього спільного настрою. Отруйна ревність встигла вже закрастися в її серце. Мов золотий соняшник, що цілий день стежить за сонцем, так само й Ганя весь вечір не зводила очей з орендатора. Ловила кожне його слово, кожен порух, і час від часу ставало їй важче. «Навіщо він змусив мене покохати його, хіба тільки для того, щоби я мучилася?» Вона вже готова була наплювати йому в лице, а за мить баглося кинутися йому на шию, гаряче розцілувати й сказати, якби це тільки можливо було, що кохає його.

А пан орендатор, видно, добре знав жіноче серце, вивчив його слабі сторони і вдавав байдужого, граючи стару гру. Личко бідної дівчини палало, вкривалось темно-червоними плямами, жили на скронях напружено бились, посинілі вуста пересохли, а сльози готові були бризнути з очей. Нарешті, не витримавши цих страждань, вона встала і вийшла з хати.

Яскрава, мов день, морозяна ніч зустріла Ганю на дворі. З вишини тихо й спокійно дивився на землю місяць, а зорі, не наважуючись змагатися зі своїм старшим братом, скромно мигтіли в синьому обширі. Золотаве світло розливалося по всьому околі і зодягало його в загадкові тіні. Сумна, з бурею в серці, дійшла Ганя до своєї білої хати і спинилася на порозі. їй хотілося висловити своє горе цьому місяцеві, зорям, що так привітно сяяли. Чи так давно ще відомі їй були радість і спокій? Та як же тепер усе змінилося?! І навіщо їй Господь послав цього орендатора? Ганя водночас і кохала й ненавиділа, рада була б і забути його, та його образ весь час стояв перед очима.

— Ох, пане орендаторе, і чому я, нещасна, тебе покохала? — ламала Ганя у відчаю руки.

— То ти мене кохаєш, зіронько? — промовив до болю знайомий голос.

— Пане орендаторе! — з подивом скрикнула дівчина, побачивши його перед собою.

— Так, се я, моя Ганю.

— Чого ж ви покинули дівчат? Ідіть до них, там для вас справжня втіха, — дорікнула вона.

— Я для тебе всіх забуду. Яка мені втіха без тебе?

— Хіба ж то правда? Чи ж тобі не приємніше з ними, як зі мною? — не вірила своєму щастю.

— Кого ми кохаєм, того не проміняєм. Я, Ганю, тебе люблю.

Так переконливо він говорив, так сумирно чекав відповіді, що Ганя більше вже не сумнівалася в його почуттях.

— Коханий мій, і я тебе кохаю! Я аж зсохлася за тобою, не їм, не сплю… Боже, я на все готова заради тебе!

— Ох, золоте моє дівча! — палко промовив орендатор і притис Ганю до серця.

— А-а, собачий сину! Стерво! Так ось чого ти приперся до нашого села! Дівчат губити?! — розлючено закричав у цю мить Петро, вискочивши із засідки. — Я ж тебе провчу, поганцю! — І Петро вдарив його палкою, але так незграбно, що удар припав якраз на плечі бідної Гані, котра скрикнула від болю.

— їди додому, моя кохана, — сказав орендатор, — а я розправлюся із цим йолопом. — Він заштовхав дівчину в хату і продовжив: — Ну, Петре, човптися я з тобою не буду.

— Ти не хочеш? А я хочу, собачий сину! — вилаявся Петро і кинувся знову з ломакою.

— А я не хочу, — сказав спокійно пан орендатор і побіг вулицею.

— Е, ні! Накладу я тобі в спину! — заверещав Петро і метнувся навздогін. — А що? Дістав?! — тріумфував Петро, наздогнавши пана й схопивши його за чуба. Як не рвався той, не кричав од болю, та Петро знай гостив ломакою, що панові аж в очах світилося.

Вже рожеве зимове сонце стало сходити над білими полями, а Петро досі ще хрестив пана орендатора.

— Гей! Ти що, хочеш вербу дрючком перерубати, чи що? — гукнув до нього, регочучи, якийсь дядько, проїжджаючи санями через греблю.

— Тьху! А то що за чортовиння! Де ж орендатор? Ото оказія! — сплюнув Петро та й поплентався додому, ніяк не розуміючи, як зник його суперник і як так могло вийти, що він дерево узяв за чоловіка.

Наступного вечора Ганя знову чекала з нетерпінням на досвітках, коли з’явиться її коханий. Та вечір минув, а його не було.

Уже вона підходила до своєї хати, коли почула коло вуха любий голос:

— Добривечір, дівчино.

— Добривечір, пане орендаторе. Що сталося, що вас нині на досвітках не було?

— Та щось мене ваші хлопці не дуже люблять.

— Дурні! Вони всі одного пальця твого не варті, — гаряче відказала Ганя.

— На досвітках мені більше бувати не можна.

— А то чого? Наплюй на них.