Огненний змій - Александрович Митрофан Николаевич - Страница 21

— Вона, може, буде там ночувати, — вимовила Оксенина мати.

Аж тут двері рип — і Оксеня білая мов полотно вбігла у хату та мерщій на піл і сіла. Батько й мати ізлякалися, що їх дочка так побіліла. Мабуть, чи не від переляку, подумали вони.

— Бог з тобою, доню! — казали батько й мати. — Чого се ти так побіліла? Мабуть, щось погане тебе злякало.

Оксеня трохи очуняла від переляку і стала їм розказувати, що буцімто, як вона від тітки верталася, з їхнього саду свиня превеличенна вискочила і так близько біля неї пробігла, що мало з ніг не збила.

— А опісля я зирк назад — аж Господи твоя воля! — де тобі ділась та свиня. А вже замість неї я уздріла жінку у білій сорочці. Вона так і пошвиндяла по вулиці, а я чимдуж у свій двір.

Дивувались батько й мати сему, що розказувала їх дочка, а далі стали біля неї возиться та панькаться, щоб їй чого-небудь справді не сталось від переляку. А що пора була пізня, то, подумавши трохи об сій диковині, погасили каганця й лягли спать. От так не успіли ще й задрімать — аж що за диво! — чують, що у них в саду біля самого вікна стала зозуля кукать. А се вже звісно, що як ніччю зозуля почне кувать, то вже не к добру. Або у тім дворі, де вона кука, зробиться велика пропажа, або хто-небудь вмре. Старі собі подумали, що злої години їм не минувать, а опісля, тяжко зітхнувши, кріпко захропли. Зате Оксеня всю ніченьку не спала і чула, що проклятая зозуля до самісінького світа прокуковала. Перед світом насилу зімкнула очі, так що ж — страшнії сни не давали їй і тут ніякого покою. їй здавалось, що лиха відьма стоїть під вікном і все дивиться на неї, а очі горять, наче вуголі, і зуби скрегочуть.

Довго Оксеня спала. Вже сонечко геть-геть піднялось, вже мати і хату витопила, а вона все спить. От, коли проснулась, то давай розказувати, що їй снилось. Дивувались батько й мати, а найбільш тій зозулі.

— Ну що ж, — казав старий. — Гніва Божого не ізбігнеш — нехай буде з нами його святая воля! А вже щось недобре віщувала зозуля.

Опісля старий перехрестився і сльози капали із його очей, а на нього глядючи перехрестилась дочка й мати і’ гірко заплакали.

— Не плачте, — сказав старий, — може, Біг над нами змилується.

Тепер побачимо, що діялось з нашим Іваном. Тільки що попрощався він з Оксенею і не успів ще пройти й половини дороги, аж відкіль не візмись білий клубок завбільшки з добру голову та так йому під ноги і підкотився. Бідний Іван не втримався на ногах і зо всього розмаху бех на землю! «Що за недобра мати!» — подумав Іван, а коли встав, то нічого й не побачив: де тобі дівся той клубок! Та не вспів пройти й десяти кроків, дивиться назад — за ним іде жінка у білій сорочці, така точнісінько, як він бачив у саду. Іван дуже злякався і, не озираючись, кинувся навтьоки. Не тямив, що з ним діється, тільки чув, що за ним хтось гониться. Добіг до двору і тільки що ускочив у двір, то зобачив, що теє ж привидіння стало біля воріт, бо, мабуть, побоялось собак, котрі голосно завили і мерщій поховались у хлів, і гукнуло до нього:

— Не утечеш ти від моїх рук!

Іван загрюкав у двері і, коли мати відчинила, влетів, мов куля.

— Де ти у бісового батька шляєшся до півночі? — сварила мати.

А тут і батько озвався. Іван почав їх заспокоювати та слово за словом і розказав, що йому тітка Степанида говорила у саду Охріма Прокопенка. Іван з переляку признався, що був там з Оксенею.

Вислухавши се, батько зараз на нього і гукнув:

— А чого ж ти, сучий сину, проти такого великого празника надумав женихаться? Бач — найшов урем’я! Може, справді Біг попустив сій проклятій видюзі зробить тобі яку капость? Даром, що вона доводиться мені сестрою.

— За що ж, тату, вона сердиться на вас?

— За що? А от за що… Вона, звісно, відьма, а відьми завсіди ходять до людей доїти корів. От вона задумала — сьому вже років п’ять буде — і до мене ходити та видоювати молоко. Бо уранці, було, як піде твоя мати доїти, то молока не надоїть ні крапелиночки, тільки що одна кров так і дзюрчить. Я здогадався, що се унадилася до нас якась відьма. «Постій же, чортове сім’я, — подумав я, — провчу я тебе, як шкоду робити». От настала ніч. Я надягнув свитку, виломив осикового кілка, пішов у хлів і, прикрившись бороною, сів у кутку. Що так треба робити, я се чув не раз од старих людей… От я сиджу і чекаю, коли вона прийде. Не посидів довго, аж дивлюсь — іде якась жінка у білій сорочці з дійницею на голові, а волосся в неї розпущене. Я спершу злякався, а опісля подумав: я ще молодий, силу таки маю, да у мене ж і коляка добрий… От тільки що вона стала доїти корів, а я з-під борони та зо всього розмаху як гугупну її по плечах, а далі вдруге, втретє… Батечку! Вона, упустивши дійницю, як заскавчить, як заголосить та давай прохатись: «Не бий мене, голубчику, не буду її довіку й до суду сього робить! Пусти! Не бий!..» А я не перестаю та все таки пережу її, а опісля, утомившись, взяв за волосся, вивів із хліва і тільки що хотів допитуватись, хто вона, аж зирк — так се моя двоюрідна сестра Степанида! «Що се ти здумала, — кричу на неї, —та я тебе зараз вірьовками зз’яжу да завтра чуть світ у суд і відправлю!» Вона заголосила: «Прости, мій братику, не вези мене у суд. Ти і так мені всі ребра переламав!» …Ну, як би там не було, а все-таки своєї рідні жаль. Узяв та й пустив її, сказавши, щоб вона у мій двір ніколи не показувалась, а про те й забув, щоб було взяти з неї присягу нікому не творити відьомських капостів… Ну, вже опісля того разу вона ніколи не приходила доїти моїх корів… Дак бач, що я твоїй тітці зробив. Може, вона за се самеє і поклялася нам відомстити. Може, Біг і не допустить видюзі насміяться над чоловіком, дак от що погано — що ти у таке урем’я здумав пуститься на такії діла. Може, Біг накаже нас за се. Лягай же спати, та тільки у другий раз сього не роби.

Сказавши се, Іванів батько тричі перехрестився, ліг зі старою, котра давно вже хропіла і не чула, що її чоловік розказував, а Іван і собі поліз на піч. Тільки що погасили вони світло, аж і тут-таки де не взялась зозуля. Сіла під вікном і стала кукувать.

— Щось недобре вона віщує! — сказав, зітхнувши, старий.

А Іван так само, як і Оксеня, всю ніч не спав, і всю ніч зозуля над ним кувала.

II

Настала осінь: всі люди вже обробились, обжались та, позасівавши поле, тільки просили милосердного Бога, щоб їм послав хороший урожай. Наступила та пора, що старії люди віддихають від літніх трудів, а молодії женяться. У хаті Прокопенка й Настенка тільки й думали об весіллі.

— Ти, Іване, — казав батько свойому сину, — у п’ятницю підеш на базар, бо треба скупить дещо к весіллю, а у суботу пошлемо до молодої старостів. — Тут почули вони, що у їхній церкві дзвонять. — Для чого се дзвонять? Сьогодні понеділок і празника нема ніякого… Се, може, дзвонять за упокій. Ну, вічний йому поклін, царство небесне!

Аж ось у хату увійшла шинкарка Перепелиха. Бачте, почула, що тут думають справляти весілля, так оце вона прийшла сказать, щоб ні в кого не брали горілки, опріч неї.

От вони погомоніли трохи об тім, а далі старий Настенко й пита:

— А що, чи не чула ти — де то вже тобі не чуть: к тобі кожний день ходять люди із усього села — дак чи не чула ти від кого хто у нашому селі вмер?

— Батечки святі! Я й забула вам сказать, що вмерла ваша родичка Степанида. Да як — нехай Біг сохранить! — вона страшно вмерла! У мене уранці була одна жінка, котра се бачила. Сказано, ледащо!

— А як же вона вмирала?

— Як!.. Сяя ж жінка була там до самісенької її кончини і розказала мені усе. Отже, перед самою кончиною Степанида кріпко не своїм голосом закричала: «Ох, лишенько мені! Порятуйте ж мою душечку! Дайте хоч мені вмерти! Ох, болить моє серце!.. А ви що за люди стоїте в головах і в ногах? Се ви прийшли за моєю душею: беріть її, да тільки глядіть, щоб мені було тепло у вас у пеклі. Ай!.. Душно! Жарко!» А опісля вона зиркнула на людей і сказала: «Люди добрі! Порятуйте мене!» Тут усі догадались, що вона відьма, а як відьма коли вмирає, то завсіди треба зняти стелю, а без сього вона не може вмерти. Ну, тут були старі люди, котрі знали се, і зараз же взяли да й зірвали стелю. Тільки що зірвали, от Степанида і стала кончаться, заплющила очі, а далі знову їх відвела, зареготала на весь рот і духа спустила.