Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович - Страница 24

Либонь, ви уже помітили, що вся моя родина була якимось чином пов'язана з тамтим світом, навіть наша вітальня скидалася на трупарню — на стінах висіли світлини безлічі покійних цьоток, вуйків, стрийків*, прадідів і прабабусь вкупі з їхніми покійними колєгами і колєжанками, а хто зна, чи й не з коханками та коханцями. Тому цілком природно, що я опинився саме на фірмі пана Кнофлика, де можна було купити не тільки чудові зручні труни, в яких і живому було б вигідно подрімати, що й робив частенько глухуватий столяр Боучек, перепивши пива в кнайпі Кучка, але й вінки, стрічки, скульптури ридаючих муз, викарбувані серця матерів і великі, у зріст людини, свічники. А ще пан Кнофлик мав чорного катафалка, якого запрягав чвіркою вороних коней і сам ними правив, сидячи на козлах у чорному фраку і чорному циліндрі. Обоє — і господар, і столяр — були чехами і розмовляли дуже голосно, бо столяр недочував, але, видно, цього не усвідомлював, будучи переконаним, що всі глухі, окрім нього, тому й галайкав, як гуцул на полонині. Уздрівши мою бабусю, пан Кнофлик втішився так, гейби вона привела йому не мене, а свіжого клієнта, якого він мав би з усіма почестями поховати.

— Прокрістепана! Кого я бачу! Сирена Полтви! Золотий голос потойбіччя! Прошу, прошу, вважайте на ноги. — А тоді гукнув у глиб контори: — Боучек, перестань шурхати гимблем, бо ніц не чути! — Але Боучек і далі шурхав, муркочучи якусь пісеньку під ніс, а пан Кнофлик посадив нас біля дубової труни, оздобленої паперовими квітами і вистеленої білим оксамитом, і сказав: — Тут має нині лежати пані меценасова*. Бачите, яка м'яка постіль? Сумніваюся, чи вона за життя мала м'якшу. Підете завтра її відплакувати?

— Ой, піду, піду, — зітхнула бабуня, — маю завтра три похорони.

— Агой! — сплеснув у долоні пан Кнофлик. — Аж три! Яке щастя! А в мене іно один. А тамті два, то, певно, пан Апельцинер і пан Струсь? Ай-я-яй! Перехопили їх у мене брати Пацюрки. І де тут справедливість, га? Вони ж їм підсунуть соснові труни, помальовані під дуб, а я даю справдешні дубові. О, чуєте? — він постукав кісточками пальців по труні. — Чуєте, який звук? З такої труни можна скрипки робити, бандури, трембіти і контрабаси. Ви ж там, коли будете, підкажіть їм, хто справжній трунар. Може, ще хто буде вмирати, то нехай би йшли до мене. Даю знижку десять відсотків і свічники задармо. Я вам навіть підкажу, як то зробити, аби було делікатно. Як будете голосити, то досить, аби ви вклали такі слова: «Ой, у яку-у тебе труну-у поклали-и-и? Та ж то труна не дубова-ая, а соснова-ая!» Га? Але я вас перебив. Маєте до мене справу?

І бабуня розповіла про свого коханого онука, який тільки й мріє про поховальний заклад, і ще змалку майстрував з сірникових пуделочок труни, в яких ховав різних жучків, закопував із почестями в землю і ставив хрести з віночками, які сам же ж і виплітав із травинок, а пан Кнофлик відразу став обдумувати, куди мене притулити, бо навіть мови не було, аби він міг відмовити бабуні, яка не раз йому клієнтів постачала, а тепер ще й буде зобов'язана помагати йому в його ґешефті.

— О, вже знаю, — клацнув пальцями пан Кнофлик, — він буде нести перед катафалком хреста. Дам йому чорного фрака, чорного циліндра і чорні мешти. А у вільний від поховальних процесій час буде помагати Боучкові оздоблювати труни. Гадаю, він, як представник такої високомистецької родини, мусить володіти неабияким естетичним смаком.

— І не вагайтеся, — втішила його бабуня, — він навіть коли накладає собі на тарілку бульбу, то формує з неї дуже гарні купки, зверху оздоблює кропиком, а парівки* ніколи не розтинає впоперек, а лише поздовж, краючи їх на соломки. Естет до шпіку костей.

— Надто, що я у вас в боргу, бо ви мені не зраджуєте з тим француватим Курковським. Бачилисьте його процесію? Ціла зграя тих його жалібників, котрі тупцяють уздовж катафалка, мають бурячкові носи, а коли я бачу їхні залиті слізьми очі, то не відпускає думка, що він їм якусь туди хулєру закапує. І не абиякий дух їм з вуст віє, а чистий spiritus!

Так ото я став до праці у пана Кнофлика. Найбільше мені подобалося іти в чорному фраці і в циліндрі повільним кроком попереду катафалка з хрестом у руках, відчуваючи на собі захоплені погляди перехожих. Правда, й тут мої кумплі давалися взнаки і будь-що намагалися мене розсмішити, показуючи різні глупства, але я йшов, зціпивши зуби, як ожила мумія, і дивився лише простовіч, а саме на хрест, якого тримав у руках, а щоби краще зосереджуватися, я навіть намалював на хресті маленьку цяточку і не зводив з неї очей.

До естетичного оздоблення домовин я ставився з творчим натхненням. Труну, в якій мали поховати пана Адама Цегельського, ветерана і ярижника, запропалого пияцюру, який щодня видудлював шістнадцять гальб пива, котрі уважно рахував, розстібаючи по черзі після кожної гальби одного ґудзика на камізельці, а що було їх вісім, то по черзі після випитої гальби і застібав, і щойно тоді покидав кнайпу, вклонившись корчмареві, я обплів колючими пагонами ожини і терну, а коли родина висловила своє здивування, пояснив, що ті колючки символізують страждання покійного, його готовність заради Вітчизни долати будь-які перепони, і вони погодилися, що я маю рацію, а син небіжчика навіть вручив мені злотого.

— Ану-ну, пані, гляньте лише, — казав я вдові, — чи виглядав ваш чоловік за життя ліпше? Зверніть увагу на цей свіжий вираз обличчя, на ці добрі усміхнені й радісні вуста, з яких вочевидь не могло злетіти жодне криве слово! Згадку про цю щасливу усмішку ви пронесете крізь усе своє життя!

І розчулена пані Цегельська теж мені тицьнула злотого, а іншого разу, коли пані Дупська-Коціпінська стала крутити носом через надто коштовне оздоблення труни, тицяючи пальцями в живі квіти й допитуючись, чому я не використав штучних, я пояснив:

— Невже ви не розумієте, що штучні квіти — це символ смерті, але смерті невідворотної, смерті смертельної, символ занепаду і розпаду, вони ніколи не воскреснуть для нового життя, не їм промовить Господь: «Встаньте і йдіть!» у День Суду Господнього! — тут я підніс вказівного пальця догори, і пані Дупська-Коціпінська затремтіла усім тілом, а пан Боучек перестав шурхати гимблем і роззявив рота. — Штучні квіти неприродні, збоченські і непристойні. Ця яскрава фарба, яка линяє на сонці, а після першого ж дощу перетворить їх на страховиська і зіпсує вам настрій. А запах — цей ганебний запах мокрої шмати! Фу! Мене вже наперед верне! Зате живі квіти, навіть зів'ялі, навіть засохлі, ніколи не втратять своєї гідності, збережуть ваш контакт із покійним, передадуть ваш останній привіт на той світ своїми пахощами… А в День Воскресіння Мертвих ці квіти оживуть разом із вашим чоловіком, і ви тільки уявіть собі той величезний натовп воскреслих людей… Ці мільйони мільйонів… Як ви собі гадаєте — яким чином вдасться вам серед тієї незліченної маси відшукати свого чоловіка? А я скажу: за запахом! За запахом саме цих квітів! Ось принюхайтеся — це матіола! — вона здатна мертвого прокинути зі сну! І не одного, між іншим, прокинула. Так-так, не дивуйтеся. У випадку летаргії матіола дарує нам шанс не помилитися. — Безутішна вдова при тих словах з острахом поглянула на пана Дупського-Коціпінського, чи він, бува, не збирається і справді прокинутися з летаргії, але солодкаво-нудотний запах трупа, спричинений літньою спекою, заспокоїв її зболілу душеньку, і вона, полегшено зітхнувши, кивнула:

— Та най уже буде… Але… але чому ви його праву руку не поклали, як і ліву, уздовж тіла, а запхали за вилогу маринарки?

— Бо це ж банально! Руки по швах! Що може бути безглуздішого? Він же ж має постати перед Господом, а не перед судом присяжних, нє? Рука за вилогою свідчить про його діловитість, цілеспрямованість і непоступливість. Адже він таким і був? Хіба ні? Отож!

А пан Торба, що мав фризієрню, висловив своє глибоке здивування тим, що його покійна дружина, ще не стара кобіта, — уявіть лише собі — лежала в труні, заклавши руки за голову. Ну, як з такими клієнтами працювати? У них геть відсутня фантазія, творчий запал.