Спалах - Винничук Юрій Павлович - Страница 34

— Дай мені руку, — скаже він їй уві сні.

Візьмуться вони за руки, маленькі пташенята, — він у коротеньких штанцях зі шлейками навхрест, вона в спідничині квітчастій, наче цей луг… І довго гулятимуть серед квітів, бджіл, чорнокрилих бабок, аж поки не почують гуркоту поїзда, що вирине раптом з-за верб і на всіх парах помчить просто на них.

Сонце яскраво світитиме в очі, й вони спочатку не побачать чорного паротяга, тільки чутимуть рівномірний стукіт коліс, кинуться втікати, але ноги наллються свинцем, і мочарі пороззявляють багнисті роти, щоб їх засмоктати… а поїзд з шаленою швидкістю, мов розлючений змій, — з-під коліс іскри навсібіч — вилетить на них, і тільки в останню мить встигнуть відскочити, а він розділить їх, і стоятимуть вони по обидва боки й чекатимуть, коли той поїзд, коли нарешті минеться…

…а він не минеться ніколи.

Розділ IV. Його війна

Важке сіре повітря, сіре каміння, сірий порох, що набивається в ніздрі, в очі, в рот, аж язик прилипає до піднебіння, і шурхотить, як вуж по піску. Сіре каміння довкола і в ньому самому, він чує, як перекочується воно в грудях, як гупають глухо кам’яні лоби, коли викашлює вночі його, але вдень знову вбирає в себе ці запилюжені скелі. Потріскані руки і ноги, криваві борозни, потріскані вуста, тепла брудна вода, яку пити і пити і ніколи не напитись, а вночі вона сниться — похмуре джерельце в зеленій рясці, розгрібаєш ряску, а під нею намул і жабуриння, а під ними іржава ікра і дрібні пуголовки, а під ними якесь сміття. Ї так без кінця до самого ранку, до самого ранку. Навіть вві сні він не годен втамувати спраги. Вгору й вниз, вгору й вниз, спина під важезною брилою німіє і стає зовсім чужою. Впасти не можна, треба весь час рухатися. З ранку до вечора дивишся тільки вниз: ось лівий черевик зникає з-перед очей разом з камінням, що відповзає услід за ним… з’являється правий і теж зникає. Щодня одне й те ж: лівий черевик, каміння, правий, черевик, каміння. Образ землі, що обертається під ним разом з тими черевиками, переслідуватиме його ще довго по тому, як він опиниться на волі. Звичка дивитися під ноги залишиться, може, й назавше, а часом йому здаватиметься, що як не наддасть кроку, то його понесе згори в долину — і вже навіть чути, як ласо цмокає провалля, роззявивши чорну пельку в чеканні поживи.

Рухайся, рухайся… Німець, красунчик хоч куди, стирчить собі збоку і цмулить цигарку, зразу видно — це дуже веселий німець, товариський, з ним не занудьгуєш, з ним і про те поговориш і про се; такий має успіх у жінок. Цілий день знічев’я розглядає небо або зелені полонини й оливкові гаї далеко вдалині. Якась жінка в гайку пасе гуси. Якби я був гускою, полетів би додому, сів на батьківський дах і гелготів весело-весело, але ж і там німці. Е ні, краще бути травою, просто травою, якою гуляють гуси, — щороку вмирати й оживати або оливковим деревом і деревовою мовою розмовляти з вітром, що налинув з батьківщини. А німець дивиться і всміхається, у нього така приємна усмішка, правда, Родріго? — Si, Antonio, sonrisa agradable[8]. Такий гарний німець, чудовий німець, наче зовсім і не німець, дай йому боже здоров’я за те, що не звертає на нас уваги, як інші, а милується краєвидами.

Ввечері розгонять їх по бараках. В його бараку двісті сорок два в’язні. Було рівно двісті п’ятдесят. Ще вчора. Під кінець роботи вони зчинили метушню і спробували тікати. Але тут таке чуже каміння, за нього не сховаєшся, воно тебе видасть і продасть, не затулить від куль. Німці, навіть не зрушивши з місця, перестріляли їх, бо втікачі були як на долоні — то в одного, то в другого на спині раптом спалахує червона жоржина. Чоловік уже обличчям в камінні, а вона собі цвіте, і вже якась погань, розкриливши крила, ширяє над ними.

Рівно у визначений час в барак вносять велетенське барило, наповнене зеленою зупою. Вони такі пунктуальні! Їхній педантизм проявляється навіть у тому, як вони розстрілюють, як добивають поранених — розважливо, не кваплячись, наче заганяють цвяхи.

Смак цієї зупи важко визначити, коли півроку їси одне і те ж, то вже не маєш навіть з чим її порівняти. Раз він на дорозі знайшов яблуко. Ну, яблуко було смачніше. А потім кава. Добре, що вони сказали наперед, що це кава, а то б дідька лисого сам здогадався. Рештки хліба дробив в неї і так їси.

Отець Герасим з Косова втрапив сюди за те, що панахиду по загиблих партизанах правив.

— Ви так, батюшко, уплітаєте, начеб мали повну миску марципанів.

— Хе-хе… Я тобі, Антосю, скажу чого. Тільки то є велика таємниця. Як я сесю юшку їм, то фантазую, що то не юшка, а вареники. А завтра будуть кнедлі. А позавтра голубці. Ну, а хіба би дурний над варениками гави ловив.

— Добре, а чого ж то така таємниця?

— Щоб німаки не занюхали. Та же ті душогуби помислят: єк вони юшку їдят, а вареники уявлєют, то дамо їм гімна. А ти, хлопче, знаєш, що бисьмо уявляли тоди? Не що єнше, єк сесю саму юшку. Тепер видиш, жи на їдно виходить.

Очі священика лукаво зблискують в напівтемряві.

— Ви, батюшко, так кленете, як який швець.

— Сливка в гної — то вже не сливка, а такий самий гній. Єк вже-м до тих збуїв попав, то нема чєсу на добрі слова, коли мене прокльони розпирают. Най ми ся трафит нагода — дам драла, аж ся закурит за мною. Аби тіко гвера[9] дістав, то став би-м опришком. Бігме! Ади — тутка такі гори, єк наші. А я в горах єк пес у буді, ая.

— Сказано ж: не убий.

— Це правда. Не убий чоловіка. Чо-ло-ві-ка! Чуєш? А худобу можна. А єк то ще й скажена — о, це вже сам господь бог благословит.

Отець Герасим вкладається спати.

— Я за таких священиків і не чув, аби щось із партизанами мали.

— А я що, мав? Там їдного раненого в церкві переховав, там дес корову їм до лісу пригнав, а там знов зброю передав. Що то є? А бач, хтіли розстріляти. Але я ще ся з ними порахую. Ще мій чєс не настав.

А вже засинаючи:

— Бідна моя Гандзю, голубко сивенька… За що мене бог карає, жи я ні тебе, ні діток не виджу? А ти й не відаєш, і не знаєш, чи-м живий, чи мертвий. Ще трошки, Гандзю, ще трошки зачекай… То вже не довго. Йой, боженьку-боже, дай ми сили, дай ми ще трохи того життя, аби-м свою жіночку та діточок увидів. Аби-м не туво на чужині кісточки склав… Тіко не туво…

І вже крізь сон:

— Гандзю, Гандзю, діточок бережи… Тіко би-с з горя не скапала, єк тая свічечка.

Антось і сам уже засинає, коли чує — хтось кличе. Хто?

— То я, Данило.

— А-а, сідай коло мене.

— Тютюну хочеш?

— Де взяв?

— А при дорозі ріс. Я й наскуб, висушив. Дикий, правда.

Скрутили по цигарці й затяглися пекучим, їдким димом.

— Але ж і дере, — кривиться Данило.

— То від газети. Якби який ліпший папір, може, й нічого.

Скрипнув лежак, і важкий стогін отця Герасима виповз, наче вмираючий вуж, перетяв тишу і розтанув.

— Ніч його вимучує гірше, ніж день, — сказав Антось.

— Бодай нікому того не пережити, що він.

— Всі пережили.

— Ага, всі… Він тобі розповідав про жінку й дітей своїх?

— Ні. Тільки чую — вночі кличе.

— Німці спалили їх у хаті. У нього на очах.

— Боже… Я думав… То все це марення?

А зранку знову те каміння. Рухайся, рухайся, не зупиняйся. Поруч з тобою плететься серб з важкою брилою на плечах, спотикається, падає під тягарем. І не може встати. І що найстрашніше — ніхто не має змоги йому допомогти, бо кожен тримає на плечах такий самий валун, що пригина до землі, а земля руки розкрила — ходи сюди, ходи… Серб намагається зіп’ястися на ноги, пальцями чіпляється за каміння. Несподіваний контраст: чорні вилискуючі чоботи з’являються поряд — на тлі сірого каміння, жовтуватого пороху. Чоботи лаються і сиплють прокльони, гірка каркотлива мова вгризається в мозок розпечений. Ах, красунчику, і де ж ти отих прокльонів набрався? Ти ж такий завше спокійний, такий усміхнений, оливковими гаями замилований, а лаєшся, як п’яна баба. Ось ти чоботом навідліг копаєш серба в голову, голова безсило падає в порох. А тут і канчук з’являється — великий стимулятор, геніальне знаряддя XX віку. Це дуже гарний канчук, він має аж дев’ять олив’яних кульок. Часом досить і одного удару, щоб чоловік встав. Так само, як і на те, щоб взагалі не встав. Дев’ять кульок спалахують в сонці, дев’ять кривавих ран спалахує на спині. Вихлюпує стогін. Люди розмовляють безліччю мов, тільки стогнуть однаково. Хіба ти не знав цього, красунчику? Твої чоботи зіштовхують серба в провалля. Твої блискучі новесенькі чоботи! Твоя проклята усмішка! Твоя гидка усмішка! Ju mezguina agradable![10]