Спалах - Винничук Юрій Павлович - Страница 24

П’ят-та… п’ята схо-дин-ка… нарешті…

Голова гуде…

А той собі спить, наковтався пігулок і спить. Жінка похитала головою… Не додумався відключити дзвінок — зараз почуєш музику. Вона рушила було від вікна в надії знайти, де там той дзвінок роз’єднується, але враз будинок задзвенів і затрясся, мов у пропасниці, а вона заклякла посеред кімнати, мов злодій, спійманий на крадіжці…

— Що там знову! — прокинувся чоловік.

Ці слова освіжили її, струсивши дивний переляк, вона підскочила до вікна й зі злістю смикнула за штору.

— А бодай тебе! Головою вперлася в дзвінок! Ну, ти бачив таке?! Перестань! Чуєш?! Перестань! — закричала, стукаючи по шибі.

Дівчина підвела голову. Тепер тільки тиша продовжувала дзвонити.

— Гос-поди, оце нічка! — зітхнув господар.

Вони вдома… як добре… вони почули мене… зараз відчинять…

Вона тепер виразно могла бачити обличчя дівчини — вимучене, в синцях і подряпинах. І коли погляди їх зустрілися, жінка налякано зойкнула і схопилася за груди — губи дівчини зі слідами крові, що запеклася на них, ці спухлі великі губи раптом почали вигинатися в усмішку. То було неймовірно — усмішка на цьому обличчі! Все одно що квітка посеред калюжі.

— Що таке? — гукнув її чоловік.

Жінка хотіла щось пояснити, але забракло повітря. Щоб не впасти, зіперлася на підвіконня. Усмішка тим часом росла й виростала — ось вона спурхнула з обличчя і наблизилася до вікна, затуляючи собою квітник, і дерева, і вулицю, і будинок Марчуків, — наче велетенська скривавлена чайка, билась у шибу крильми, і сумні патьоки, чи то дощу, чи сліз, котилися по склі. Та ось вікно саме розчахнулося і разом з нічним повітрям влетіла ця усмішка, і кімната вся враз розступилася — стіни розбіглися в чотири сторони разом з меблями, лишилося тільки ліжко, в якому сидів господар і несамовито кричав, намагаючись перекричати шум вітру, котрий розгулявся довкола:

— Що таке?! Ну, що там таке?!

— Вона сміється! Вона до мене сміється! — гукнула жінка, жестикулюючи, але він ніяк не міг дібрати, що вона каже, — страшний вітер шматував її слова.

— Що таке?! Я нічого не чую!

— Сміється! Чуєш — сміється!

— Що сталося?! Скажеш нарешті?!

ТАК ПАХЛА ТА КОНЮШИНА

Вона невродлива, але вона вмирає і тому про те, що невродлива, говорити не варто.

Чоловік сидить коло ліжка, тримає її руку і мовчить. Вона теж мовчить. Так думають усі речі в кімнаті. Але помиляються. Бо цей чоловік і ця жінка не мовчать.

Він хоче сказати: «Скоро тебе не стане, і залишусь я самотнім… Що мені чинити?»

Вона хоче сказати: «Скоро мене не стане, і залишишся ти самотнім…»

Він хоче сказати: «Я знаю, ти любила мене, вірно любила, ніколи не зраджувала, я теж ніколи, але як мені бути самотнім?»

Вона хоче сказати: «Ти знаєш, я любила тебе, вірно любила, ніколи не зраджувала, ти теж ніколи, але як тобі бути самотнім?»

А він: «Хочеш не хочеш, мушу вдруге оженитися… Нова жінка варитиме мені кнедлі. Я так люблю кнедлі».

А вона: «Хутко занудишся й одружишся, приведеш сюди нову жінку, якій замовлятимеш часто кнедлі. Ти ж так їх любиш. Як мені витримати все це?»

А він: «Напевно, швидко призвичаюся до неї, полюблю те, що вона любить, а вона — те, що я… Нам добре буде».

А вона: «Мені важко про таке думати — чужа жінка буде носити мій одяг, їсти з моєї тарілки, підливати вазонки з моїми квітами, качати тісто на кнедлі моєю качалкою…»

А він: «Ти так довго вмираєш, що я вже звикся, і на думку мені приходять різні дурниці. Наприклад, якою буде та, друга… Я візьму вдову, вдова краще, у вдови багато майна лишається по смерті чоловіка, носитиму його вбрання, головне щоб статурою пасували».

А вона: «Я в житті мала тільки одного чоловіка, який пестив мене, цілував… одного-єдиного… А ти будеш мати ще й другу жінку. Як же це?»

А він: «Може, той чоловік, на вдові якого згодом одружуся, ще не вмер, ще тільки збирається вмирати. Може, вона, ця майбутня вдова, вже передчуває це і також думає про одруження… Якби вмер старий полковник, що мешкає через дорогу, я б посватався до його жіночки, апетитна жіночка, і все інше, звичайно, теж…»

А вона: «Ні, так не можна… Хочу, щоб усе було справедливо, не хочу, аби ти думав, ніби я належала тільки тобі, а ти можеш належати двом… Ні, я так не хочу».

І тоді сказала:

— Послухай, хочу тобі признатися… Хочу тобі признатися в гріхові…

Насторожився:

— В якому ще там гріхові? Хіба ти…

— Так… Раз у житті зрадила тобі…

— Не бреши!

— Зрадила з одним… ну… з одним…

— Ти брешеш! Брешеш! — закричав він і аж злякався сили свого голосу.

Він хотів сказати: «Як же це? Ти мені зрадила? Ти не могла цього вчинити… Як ти могла? Я ж тобі ніколи…»

Вона хотіла сказати: «Все… вже пізно… Я сказала це і тепер пізно заперечувати… Мушу договорити до кінця».

— Як це було? — спитав, та раптом збагнув, яке безглузде запитання, адже воно свідчить, що вже повірив. — Я не вірю тобі! Це неправда!

— Я не брешу, — відмовила вона. — Знаю, що говорю. Ще поки при пам’яті…

Облизала пересохлі вуста, а воскові руки нервово розгладжували ковдру.

— Я зрадила тобі з полковником…

— З цим… з цим полковником? — він показав рукою на будинок через дорогу. Обличчя викривив біль. — Ну й бреше! От же й бреше! І оком не змигне! Та хоч при смерті не бреши!

— Це було весною. Ти кудись поїхав… Може, до сестри… А я лишилася сама… Він прийшов позичити… позичити драбину… Дванадцять років тому…

— Не бреши… В них є своя…

— Я повела його в стодолу… В стодолі на купі конюшинового сіна лежала драбина…

— Не бреши… Ми не тримали тоді кролів… Для чого нам було те сіно?

— Я показала йому драбину… А він… А він тоді наблизився до мене і сказав, що я дуже красива… Він сказав: «Яке у вас дивне волосся!» Навіть ти так ніколи не говорив… Навіть ти…

— Брешеш! Він такого не міг сказати. Полковник розуміється на жінках. Такого б ніколи не сказав.

— А тоді всміхнувся до мене… І я теж всміхнулась. А потім цілував мене, і я вже не могла… не могла собою володіти… Так пахла та конюшина… зелена конюшина… забивала дух…

— Ото бреше! Ти ж казала, що то було ранньою весною і було сіно з конюшини.

— Ні, ти забув… — голос її тремтів і надривався, і видно було, як тяжко вимовляти слова. — Я казала, що це було влітку і що в стодолі на купі зеленої конюшини лежала корзина… А він якраз прийшов позичити корзину…

— Ти ж казала — драбину!

— От бачиш, яка в тебе пам’ять… Кажу — корзину, а причувається — драбину…

Розлючено міряв кроками кімнату.

— Ти все брешеш… Все це вигадала… Брехуха!

Але десь на дні душі вже ворушиться: а може, то й правда? Полковник такий… Він може… Це ж давно було — забути могла, чи то сіно, чи то свіжоскошена конюшина… А полковник такий… І сказати, що красива, міг… Аби тільки добитися свого… Він міг.

А вона собі думала: «Ну ось, я й сказала йому. Напевно, повірив. Тепер нехай собі одружується. Те, що я йому оповіла, пам’ятатиме все життя. Душно… Вікно б відчинити…»

А він ходив по кімнаті й не знаходив собі місця. Та маленька несмілива підозра, що хвилину тому тільки злегенька ворухнулася, тепер розрослася до неймовірних розмірів.

Бачив перед собою, неначе в кіно, як те все відбувалося…

Може, навіть не один раз…

— Слухай… Це було раз? Це було єдиний раз у твоєму житті?.. Ти більше ніколи не сходилася з ним?

Він зупинився над нею і з тривогою вдивлявся в обличчя, але воно було непорушне й холодне. Тоді припав на коліна, взяв у долоні її голову і потряс нею.

«Коли я був малим, то любив трясти скарбничкою, щоб почути дзвін грошей. Одного разу взяв скарбничку, покалатав нею біля вуха й не почув нічого. Розумієш, нічого…»

— Ти не могла! Не могла! Як ти могла?! Скажи, що це був єдиний раз! Скажи, що цього не було ніколи!

«…Тоді я впав на підлогу і плакав…»

ПОВІСТІ

КОРОЛЕВИЧ-МАШКАРА

(Повість-каруселя)