Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович - Страница 95

— А чи не будете такі ласкаві пояснити, хто ж то такий отой Соломон Ціттербаккен і чим він прославився, що його ім'ям названо цілу вулицю? — спитав Цитрон.

— Соломон Ціттербаккен? — перепитав чоловік із таким здивуванням, наче йшлося щонайменше про Шолома-Алейхема або Мартіна Бубера. — Ви не знаєте, хто такий Соломон Ціттербаккен? Автор безсмертної книги «Іссахар»? Тоді що ви знаєте?

— Ну-ну, і хто ж такий цей Соломон Ціттербаккен? — не відступав Цитрон.

І, обвівши прибульців співчутливим поглядом, чоловік прорік тихо і з повагою:

— Соломон Ціттербаккен — це я.

Як можна було б на ці слова відреагувати? Тільки скинути капелюхи, шапки, кашкети й шоломи. Але голови наших героїв не заквітчували навіть лаврові віночки. А проте виявилося, що одна людина таки впізнала Соломона. То був дідусь, який спочатку сидів зовсім тихо і, здавалося, куняв, але раптом заворушився і, примружившись, запитав:

— А чи не той це Соломон, що торгував колись пивом у славному місті Станіславові на Софіївці? Чи не той це Соломон, що примовляв «Вам подадуть»?

Соломон ураз зірвався з діжки й, підскочивши до візочка, став придивлятися до дідуся. А за хвилю дикий вереск радощів пролунав сміттяркою й сколихнув стіни лябіринту, наче мури Єрихону: «Дзюньо! Соломон! Дзюньо! Соломон! Дзюньо! Соломон!».

Дідуньо вихопився з візочка й почали вони обніматися та цілуватися, а всі присутні від зворушення мало що сльози не ковтали. Принаймні пані Ганця вийняла хустинку і голосно висякалася.

— Це Соломон! — тішився Дзюньо. — Мій кумпель[112]. Не раз мені пиво задурно наливав. А це ось пан Бумблякевич, пан Помідор і моя Ганця. І, звичайно ж, легендарний Цитриновий Вбивця, або скорочено Цитрон.

— Невже! — сплеснув у долоні Соломон. — Цитриновий Вбивця! Людина, за якою полювали всі кавказці міста Львова, бо через нього цитрини гнили тоннами! Шкода, що я вас не зустрів на піку вашої слави. Мали би-сьмо люксусовий ґешефт.

— Цікаво, який?

— Ми би змусили кавказців заплатити нам добрі гроші за те, щоб ви ся перекваліфікували з Цитринового на Вбивцю Трускавкового в сезон трускавок. Тоді нам би вже заплатили закарпатці, аби ви ся перекваліфікували на Вбивцю Родзинкового. Тут би вже кинулися узбеки платити. І такво за порядком брали би-сьмо відкупне то в тих, то в тамтих і жили би як цезарі.

Цитрон замислився.

— А я ж думав, що ти до Ізраїлю подався, — сказав Дзюньо.

— Так воно й було. Подався я на землю обітовану, але потім так затужив, так затужив, що повернувся назад. Думав, влаштуюся десь торгувати газованою водою і заживу, як сир у маслі. Як у старі добрі часи. Аж тут, виявляється, ніхто вже газ-булькою з сиропом не торгує. І взагалі безробіття. І завіяло мене на сміттярку шукати щастя та й отак і заблукав. Але щастя таки знайшов.

— А то ж яке? — здивувався Дзюньо.

— Щастя осяяння! Це коли спадає на тебе проміння істини і пронизує наскрізь. Коли сходить на тебе благодать Божа і відкриваються брами світу. Ніколи нічого не писавши, крім рахунків у своїх гросбухах, я раптом засів за писання книги «Іссахар».

— Це про пустелю Сахару? — спитав Помідор.

— Ні. Книга «Іссахар» про наш світ, про те, що нас чекає. День у день в світі відбуваються події, які неможливо витлумачити відомим ходом речей. На мить оформившись у слова, вони згодом забуваються, і та ж таємниця, котра оживила сказане, повертає його в безвість, перетворюючи загадку в забуття. Така уже доля цих речей, які приречені забутися, оскільки ми не можемо їх пояснити. У книзі цій є все, що тільки вас зацікавить. Вона відповість на всі запитання.

— Властиво, то ви самі на них відповідаєте, так? — спитав Цитрон.

— Боронь Боже! Я нічого не знаю. Бо хто я? Жалюгідний бездрик. Я тільки Рука, Яка Пише. Я інструмент. І не більше.

— А чи є у вашій книзі вказано шлях до Моря Борщів? — устряв Бумблякевич.

— У моїй книзі є все. А чого нема в «Іссахарі», того нема на цілому світі.

Соломон пірнув у халабуду, що правила йому за склад товарів, і виніс товсту канцелярську книгу, на обкладинці якої красувалося мабуть таємниче слово «Іссахар», виписане каліграфічним івритом. Він поклав книгу на ятку і розгорнув її. Компанія підступила ближче і шість пар очей, у яких горіли цікавість і подив, прикипіли до книги. Соломон гортав сторінку за сторінкою, всуціль помережані дивним алфавітом, водив по них пальцем і гортав далі.

— І все це ти сам написав, Соломоне? — прошепотів Дзюньо.

— Авжеж, моя рука писала. Геть усе до останньої цяточки.

— Ну, і де тут про Море Борщів? — нетерпеливився Бумблякевич.

— Море Борщів! О-о, Море Борщів! — зітхав Соломон і гортав далі.

Здавалося цьому гортанню не буде кінця. Він слинив палець і гортав, слинив палець і гортав, муркочучи собі щось під ніс. Раптом долоня Бумблякевича рішуче припинила це гортання, упавши яструбом на розгорнуту книгу:

— Стійте, читайте тут.

— Тут? — здивувався Соломон з виразним острахом. — Але чому саме тут? Тут нема ані слова про Море Борщів.

— Добре. Нехай нема. Я хочу, аби ви прочитали, що пишеться на цій сторінці, — наполіг Бумблякевич.

— Саме на цій?

— Так, якщо ваша ласка.

— М-м-м… — Соломон примружив очі і замуркотів щось попід ніс. — Тут нема про Море Борщів.

Його очі полохливо забігали.

— І не треба, — в голосі Бумблякевича задзвенів метал.

— Прочитайте, що написано на цій сторінці.

— Саме на цій?

— Скільки можна повторювати? На цій!

— Та що ви кричите? Я не глухий.

— Перестаньте ображати Соломона! — втрутився Дзюньо. — А то будете мати справу зі мною.

— Ба й справді, чого то ти причепився до старого? — штурхнув плечем Бумблякевича Цитрон.

— А того, — відказав Бумблякевич, — що ваш премудрий Соломон в івриті ані в зуб ногою.

— Ой, та що ж ви таке на чоловіка наговорюєте? — сплеснула руками Ганця. — Та ж він це сам написав. Більше ж нема кому.

— Так, але ж він сам твердив, що це рука його писала, — сказав Бумблякевич. — Чи не так, пане Соломоне? Чи не правду я кажу?

Соломон іще більше знітився, і на очі його набігли сльози.

— Добре, добре, — замахав він руками, — най вам буде гречка. Свята правда, що коли на мене сходить осяяння, то не я пишу, а пише вища сила. Вона водить моєю рукою і вимальовує оці всі літери, в яких я справді ні бум-бум ані кукуріку.

— Мушу сказати, — встряв Помідор, — що це мені дуже знайоме. Інколи під час операції мені здавалося, що не моя рука тне, а якась вища сила керує скальпелем у моїй руці. І я навіть деколи задля експерименту заплющувався, а та сила вела мого скальпеля так рівнютко, як по накресленому.

— Не знаю я івриту, — зітхнув Соломон. — І не можу нічого прочитати. Я чую тільки шепіт, який вливається у мої вуха, і бачу руку, яка не по моїй волі починає рухатися і не спиняється доти, доки чергова сторінка не помережиться таємничим письмом.

— Але ж, коли ми тебе зустріли, ти щось співав на чудернацькій мові, — сказав Дзюньо. — Хіба то був не іврит?

— Не знаю. Я тільки наслідував шепіт, який мені інколи влітає у вухо, і то все. Цей шепіт потім гніздиться у мені ще тривалий час, і я можу повторювати окремі слова і вирази, але нічого в них не тямлю. Все, що я знаю, це те, що книга моя зветься «Іссахар» і в ній пишеться про все на світі. І мусить там бути про Море Борщів, бо коли там є про вас, то чого б не було й про те Море?

— А є там про нас? — здивувався Цитрон. — Як же вам про це відомо, коли читати не вмієте?

— Літери читати не вмію, але малюнки таки розберу.

— Малюнки? — пожвавішав Бумблякевич. — То тут є ще й малюнки?

— Авжеж, зараз покажу. — І Соломон, перегорнувши ще кілька сторінок, продемонстрував їм якісь мікроскопічні малімони[113], в яких голим оком неможливо було нічого розпізнати, крім цяток і рисок, що ними вкрита була ціла сторінка.