Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович - Страница 83

— Вертайтеся, пане Бумблякевич, — разом з кашлем проказав сивий гетьман, — вертайтеся, бо тут нас чекає смерть… А ви мусите вижити…

І ось нарешті очі її ледь-ледь розплющилися, погляд її був лютим і ненависним.

— Пусти, бо спалю тобі вуста.

Мабуть це вже була остання крапля її терпіння і, хоч болю не відчувала, але ж мусила чути сором і, як кожна жінка, не могла допустити, щоб її тіло викликало відразу. В ту мить, коли свічка наблизилася до її вуст, обійми послабли, ноги розімкнулися, і в'язень, важко дихаючи, вирвався на свободу.

— А щоб тебе шляк ясний впік! — вилаявся пан Ціммерман. — Відьма чортова! Щоб ти в порох розсипалася!

Та панна його не слухала, бо знову заплющила очі і непорушно застигла.

Ним аж трусило від нервів, але надворі була ніч й хотілося спати. Погасив свічку, вмостився собі в кутку у кріслі та й заснув. Уже ніщо його не дивувало настільки, щоби міг втратити спокій, а тому спав із кам'яним серцем і снилися йому вечірні львівські вулиці, наповнені запахами кави, смажених тертюхів з часниковою підливою, квашеної капусти і ще передвоєнних бавовняних майталесів, що їх люблять вивішувати наші статечні мотрони на бальконах, і то так, аби кожен міг помилуватися добротністю старої білизни.

ВТЕЧА

Цей ранок пан Ціммерман буде пам'ятати, доки житиме. Прокинувшись і побачивши себе в кріслі, одразу пригадав усе, що відбувалося вночі. Одне втішало — що це вже остання ніч у полоні в пана Ліндера і сьогодні вдасться втекти.

В покої було тихо і сутемно. Олюня ще спала, а відьма не подавала жодних ознак життя. Не хотів навіть дивитися у її бік. Але коли розсунув штори і сонце залило кімнату, побачив щось таке, що ледве стримав себе, аби не скрикнути у відчаї.

Обидві жінки лежали одна біля одної. Але Олюня мала якось неприродно вивернуту голову. З першого погляду було зрозуміло, що вона не дихає. Про це свідчили й вибалушені осклілі очі і синці на горлі. Голова її була зовсім лисою. А з грудей щезли коралі, які вона забрала у панни. Тепер ті коралі знову червоніли на грудях їхньої власниці. Та не тільки коралями розжилася панна — голову її оздоблювало густе Олюньчине волосся.

— Ах ти ж, курвеґо! — вилаявся пан Ціммерман. — То ти мені задушила жінку за якісь засрані коралі? Ти — колодисько гниле!

Панна вдавала, що не чує.

Бідолашний удівець, закипаючи від гніву, заходився вбиратися, а що його одяг пані Ліндерова вишпурнула у вікно, то мусив зодягнути мундур, а коли почепив і шаблю, то відчув такий наплив завзяття, що вхопив панну за волосся і смикнув з усієї сили. Та, на його подив, волосся мов приросло до голови. Щойно тепер зрозумів, у яку халепу потрапив. У смерті Олюні звинуватять не кого іншого, як його самого, та ще закинуть знущання і садизм. Адже ж то він — звироднілець — спочатку задушив у ліжку власну дружину, а потім поголив її налисо, а волосся спалив. Он же й смалюхи волосся на подушці!

Що мав чинити? Мусив негайно давати дьору, коли не хотів зогнити в Ліндеровій в'язниці. Але на прощання покаже цій хвойді, як із нього глумитися.

Запалив свічку і підніс її до волосся, яке тепер належало мертвій панні. Та не встигло воно спалахнути, як покійниця рвучко зірвалася з ліжка й вибила свічку йому з руки. Свічка упала на килим, густий ворс радісно спалахнув, і кімнату наповнив сморід горілої вовни.

Панна стояла перед напасником у всій своїй розкішній голизні, очі — великі і круглі — блискали люттю. Колись ніжний ротик з кокетливою усмішкою спотворила гримаса упириці, маленькі білі зубчики видовжилися й загострилися, на пальцях зблиснули нігті.

Пан Ціммерман відчув, що знову пріє. Але мундур додавав відваги. Висмикнув шаблю і зайняв бойову поставу:

— Ну, давай, іди сюди, стара кунда! Матлоха смердюча! Давай! Сюди!

Рухи панни були дерев'яні й різкі. І від цього ще жахніше ставало на душі в зацного лицаря, і він уже з тривогою позирав на вікно, чи вдасться йому вистрибнути в сад, оскільки шлях до дверей перепиняла панна.

Тим часом вогонь захоплював усе ширші терени в кімнаті — зайнялася постіль, плетена валіза разом з подарунками, Олюньчина і панянчина сукні. Вогонь, захлинаючись, випасав килим, підступаючи усе ближче і ближче до ніг панни, аби жадібно кинутися їх лизькати.

Пан Ціммерман відчинив вікно. Висота його не лякала — якихось три метри, а внизу м'яка спушена земля з квітами. Панна, зметикувавши, що здобич ось-ось чкурне, раптом захарчала й стрибнула з розчепіреними руками й вискаленими іклами.

Шабля свиснула в повітрі і з лету врізалася в плоть. Голова здивовано крутнула очима і відвалилась від тулуба. З розчахнутої шиї забулькотіла темно-червона каламуть і залила груди панни. Тіло її зробило ще один непевний крок уперед і гримнуло на килим, просто у вогонь. Голова лежала біля ніг пана Ціммермана й осудливо пронизувала його своїми балухатими очима, в кутику вуст застигав тоненький струмик крови.

Витер шаблю до штори, кинув прощальний погляд на постіль, де, вся охоплена вогнем, віддавалась останній екстазі Олюнька. Сморід смаленої вовни, волосся, людського м'яса рвався у розчинене вікно і гнав садом, лякаючи пташву, куйовдячи квіти і напуваючи страхом літневий сонячний ранок.

Будинок починав прокидатися, і далі зволікати не було як. Ноги його легко діткнулися землі. Роззирнувся довкола, шукаючи свого вбрання, і побачив його, геть обсидженого горобцями, на кущах. Намагаючись не закаляти пальців, висмикнув листа, що вручив йому Пупс, і за хвилю уже біг стрімголов у напрямку оранжереї. За спиною лунав чийсь вереск, траскали двері і вікна, щось тріщало і падало, але то вже його не цікавило, десь там за квітниками і кущами порічок гостинно прочиняла двері свобода.

Коли карлиці побачили його в шандарському мундурі, то мало язики не попроковтували від подиву: так уже йому те вбрання пасувало, наче б ніколи іншого й не носив.

Довкола все квітло і пишалося зеленню, сонце ткало в гіллі золоті мережі, в які ловило барвистих птахів, і здавалося, що ти потрапив у справжній Рай…

— Майне лібе Ціммерман-Ціммерман-Ціммерман! Майне лібе Ціммерман-Ціммерман-Ціммерман! — защебетали карлиці, узявшись за руки і стрибаючи довкола нього.

— Ні! — перервав їх рішуче. — Більше я не Ціммерман! Досить! Я знову Бумблякевич!

— Гурра!!! — привітали Бумблякевича карлиці. — Най жиє наш воєвода Бумблякевич!

Скинувши личину Ціммермана, відчув, як одразу спалахнула душа, як запік ув очах далекий Львів і забаглося вже, зараз таки рвонути туди, струшуючи по дорозі усе шумовиння, яке йому липло до ніг… Та чекала ще дорога незвідана й таємнича, дорога у дивному світі, що, здавалося, вигаданий був тільки для нього одного…

— Ну і що? — спитала Емілія. — Оце все, що ти прихопив зі собою?

— Що ти маєш на увазі?

— Як то що? Ти ж мені морочив голову, що мусиш до подорожі наготуватися. А бачу саму тільки шаблю. Мундур до уваги не беру, бо йдемо в джунґлю, а не на дефіляду.

— Е-е, бачиш, трапилися непередбачені ускладнення. Я мусив тікати. На мене напала якась чортяка, але я втяв їй голову. От!

Бумблякевич пишався своїм вчинком і йому страшенно кортіло переповісти пригоду, однак часу гаяти було не варто, бо кожної хвилі можуть кинутися на пошуки загадкового пана Ціммермана. І вже вони рушили були в дорогу, коли раптом велетенська квітка-людожер розкрилася навстіж і з неї пролунав жіночий голос:

— Стійте. Я все чула. Я вимагаю, щоб пан Бумблякевич зійшов на поміст і поговорив зі мною. Інакше я все розповім панові Ліндеру. Я скажу, куди ви втекли і куди хочете дібратися.

— Не слухай її! — застерегли карлиці. — Вона тебе зжере!

— Еге, й справді, — погодився Бумблякевич, — я ж сам бачив, як ти зжерла того хлопця.

— Не брешіть. Нічого ви не могли бачити, — заперечила квітка.

— Ну, гаразд, я не бачив, а чув. А потім і кров з'явилася.

— Щоб ви знали, що той хлопець живий і здоровий. Мені просто час від часу необхідно випити склянку крови. Організм вимагає. От пан Ліндер і влаштовує для мене це задоволення.