Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович - Страница 64

— Ax! — ще раз зойкнула Олюня. — Що ви зробили з татусевими квітами?

— А що? Все одно мене чекає в'язниця або навіть шибениця. По цимбалах!

— Як ви можете так говорити? Суд у нас дуже справедливий. Просто так нікого не засудить… А чи ви не є часом той самий пан Бумблякевич?

— Маєте слушність. Я є той самий Бумблякевич.

— Ах! — втішилася дівчина. — Я зворушена до глибини душі! Я про вас так багато читала! Я знаю про вас геть усе!

— Що? Де це ви про мене читали? — прискалив око Бумблякевич.

— У татовій папці. Тільки це таємниця. Від найпершого дня, коли ви до нас прибули. Я уявляла вас собі таким… ну, таким…

— Хочете сказати, що ви розчаровані?

— Ні-ні, я думала, що ви трохи молодші. Оце й усе. А взагалі, в душі, я навіть хотіла аби ви виявилися лисим і мали круглий животик. Це виглядає так поважно! Мужчина повинен мати свою вагу.

— Дуже приємно, що ви так мислите. Сідайте біля мене та погомонимо.

— Як? Отак просто в самий квітник? Татко збожеволіє!

— Все валіть на мене. А мені тепер нема що втрачати. Сідайте.

Олюня й собі розкинула руки і впала на спину у квіти.

— Боже, яка розкіш! Ви не повірите! Я ж усе життя мріяла отак упасти в квіти, лежати й дивитися в небо.

— І що вам заважало?

— Я боялася татка. Але тепер, коли є на кого все звалити, я вже не боюсь… Пане Бумблякевич, а це правда, що ви зібралися розкрити таємницю замку?

— Аякже.

— Боже, ви справжній лицар. Ніколи мені не траплявся лицар. А зараз він лежить ось тут поруч — зовсім поруч, можна навіть торкнутись.

— Ну, то торкніться.

Їхні руки зустрілися в траві, пальці переплелися, і Бумблякевич відчув, яка її рука холодна.

— У вас холодна рука.

— Але ж серце гаряче!

— Справді?

— Не вірите?

— Хіба може бути гаряче серце при таких холодних руках?

— А ви помацайте, чи не гаряче?

І Олюня з усім запалом своєї ніжної і наївної дівочої душі схопила Бумблякевичеву руку й приклала собі до грудей. Під пальцями почув пружне персо і весь жар, який клекотів попід ним. Там, у глибині грудей, на всю потужність працював могутній паротяг.

— Тепер чуєте?

— Тепер чую.

І, про всяк випадок, руки не забрав.

— Пане Бумблякевич, ви, напевно, дуже мужня людина. Відважитися на таку небезпечну мандрівку! В глухі гори! Сам на сам з духами! Скажіть, невже вам ніколи не буває лячно?

Бумблякевич відчув, як у ньому роздувається пиха.

— Мені буває лячно тільки в присутності чарівних панночок.

— Ах! Які ви галантні! Невже вам і біля мене лячно?

— Ще й як!

— Справді? І мені теж. Мені теж лячно, що ви візьмете й поцілуєте мене.

— Я — вас?

— Так. Поцілуєте просто зараз, у цю хвилину. І мені від того аж усе тіло здригається, я тремчу, мов у пропасниці. Чуєте, як молотить моє серце? Тільки не цілуйте мене!

— Ну, коли ви вже мене так просите… — змилосердився Бумблякевич і припав до прохолодних, але налитих жагою вуст.

Олюня обхопила його обома руками, а все тіло її і справді затремтіло, забилося і зненацька, видобувши глибоке зітхання, заціпеніло. Бумблякевич з переляку враз відлип і побачив, що дівчина лежить непритомна. Ого! Тільки цього бракувало! Хоча… поки лежить… Цікаво, що там у неї під сукнею. Під сукнею побачив накрохмалені сніжно-білі пантальони. Об'єкт був знайомий. Опустив сукню, розгладив і, висмикнувши якесь стебельце, заходився лоскотати панну в носі. Носик зморщився, панночка вдихнула повітря і голосно чхнула, забризкавши Бумблякевичу цілу лисину.

— Ах! Що зі мною? Де я? — Олюня покліпала очками і нарешті очуняла. — Ой, ви мене зачаклували, так? Ви — чаклун! Ви з жінками робите все, що захочете. Правда? Таким я вас і уявляла. Я ж вас просила не цілувати мене. Адже це був перший у моєму житті поцілунок. Я вирішила давно-давно, що дозволю це вчинити лише справжньому лицареві. Нарешті ви з'явилися!

— Щоб зникнути навіки.

— О ні! Не говоріть так. Тепер ви нікуди не зникнете. Я буду провідувати вас у тюрмі. Скільки б це не тривало. Я буду вірно приходити і частувати вас кнедлями, палюшками, тертюхами і пампушками. Моя бабуся вже старенька, і я стану духівником в'язниці замість неї. Ви сповідатиметеся мені у своїх гріхах. Тільки мені й більш нікому.

— У яких гріхах? Чи зможу я нагрішити, сидячи в цюпі?

— Ой, не кажіть так! Гріховними бувають навіть сни. Часом насниться таке… Ось, наприклад, сьогодні мені снилося, наче їду я в кареті через ліс. На нас нападають розбійники. Полонять мене і тоді… вони мене… ах, Боже мій!., вони мене… усі дванадцять… по черзі… Як ви думаєте — може, це віщий сон?

— Якщо будете дуже прагнути, то він обов'язково збудеться.

— Ах, як ви можете? Дванадцять розбійників! Ну хоч би десять — а то цілих дванадцять! Я ніколи б не витримала!

— Ну, ви ж іще не пробували?

— Ні.

— То й не зарікайтеся.

— Соромітник! Ви мені закрутили голову. З якою метою?

— Аве цезар! Морітурі салютант!

— Нічого подібного! Ви не приречений на смерть. Адже суду ще не було. А, зрештою, навіть якщо вас засудять на смерть, то й тоді я не покину вас. Я носитиму квіти вам на могилу. А могила буде в нашому садку. Я навіть знаю де. Ось тут. Де ми зараз лежимо. Тут я звелю вас закопати. Буду приходити і розмовляти з вами.

Бумблякевич скривився від такої перспективи.

— Га-а! Злочинці! Розбишаки! — раптом вдарило громом над їхніми головами, засікло блискавицями і покотилося луною.

Олюня відразу зірвалася на ноги й заторохтіла:

— Це він! Це все він! Підмовив, підманув, заманив.

Бумблякевич, заклавши руки за голову, спокійно собі лежав у квітах і дивився на розшалілого пана Ліндера, котрий від люті не знаходив собі місця і сипав прокльонами наліво й направо.

Олюня підморгнула Бумблякевичу і спробувала заспокоїти татуся.

— Татусю, я всі квіти повипрямляю, повипростовую, листочки запрасую, стебельця попідв'язую, пелюстки посклеюю — будуть як живі.

— Не треба! Хай усі бачать, яке в мене горе! Моя дочка, яку я беріг, мов перлу в чолі, як сонце, і місяць, і зорі — так мене зганьбила! Валяється в квітах, моїх улюблених квітах, з якимось… якимось…

— Перепрошую! — озвався Бумблякевич. — Не з якимось!

— … якимось шпигуном! — нарешті випалив пан Ліндер.

— Дуже вам співчуваю, — позіхнув Бумблякевич. — До судового засідання ще далеко?

— Ні, якраз уже пора! Зараз я з вами за все розквитаюся!

— Головне, щоб не змилити букву закону.

— Не переживайте. Суд проведемо в садку. Ви не маєте заперечень? Тоді прошу за мною.

Бумблякевич піднявся з квітника, обтрусився і слухняно потюпав за господарем. У глибині саду височіла біла мармурова альтанка з крученими колонами і ясно-зеленим дахом. З лівого боку в альтанці стояв стіл, за ним — три порожні крісла, а обабіч столу ще по два крісла, в яких сиділа парочка старушків і нафацькана пудрами пані. На столі, крім папки, було ще повно різної всячини: пляшка рому, кілька келишків, таця з фруктами, якийсь пиріг, посипаний маком, пляшки з вином та водою. З правого боку стояло одне-єдине крісло з налокітниками, очевидно для підсудного.

— Це ось наші присяглі, — сказав пан Ліндер, посадивши у бічне крісло доньку. — Олюню ви вже знаєте. А поруч — це моя дружина, пані Ліндерова. Навпроти — видатні діячі в галузі права й криміналістики пан Дезидерій Фляк та пані Мотрона Флякова, мої тесть і тестьова. Після довгих дебатів з адвокатом і прокурором ми вирішили зупинитися саме на їхніх кандидатурах, яко особах виважених, високоморальних і таких, що не мають особистих зацікавлень у даній справі. Ваше місце там, — вказав на крісло збоку, а сам сів за стіл межи двох порожніх крісел.

Бумблякевич запитав:

— А де адвокат і прокурор?

— Як? — здивувався пан Ліндер. — Хіба ви їх не бачите? Сидять обабіч мене. — І він розвів руки, мов пригортаючи до себе неіснуючих колег. — Слово для обвинувачення надається панові прокуророві! — проголосив пан Ліндер і пересів у ліве крісло. Далі він говорив уже іншим голосом, удаючи прокурора: — Шановні судді, шановні присяглі! Справа, яку винесено сьогодні для розгляду, має надзвичайну державну вагу. Батьківщина знаходиться в небезпеці і будь-яке, навіть найменше, зазіхання на її свободу повинно відразу викликати в нас глибоке обурення і протест. І це дуже добре, що таки викликає. Нещодавно громадськість була свідком появи в нашому місті невідомої особи, яка, прикриваючись безглуздою вигадкою про мету своєї появи — розкриття таємниці замку — насправді збиралася чинити щось зовсім інше, а саме: шпигувати на користь ворожої держави. Ворог не дрімає. Це нам відомо ще зі шкільних читанок. Шпигун відразу ж нав'язав стосунки з місцевим заколотником Мартином Карою, що виразно говорить про існування антидержавної змови. Судячи з тих даних, що були зібрані паном комісаром поліції, неоднозначно випливає: шпигун є агентом Туреччини. А шпигунство, як відомо, в нас карається найвищою мірою, і я вимагаю втілити її в життя найближчим часом.