Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович - Страница 61

— І який же ви вихід знаходите?

— А дуже простий. Я не відміняю страти, але страчую не того, хто будь-що хоче діждатися пана Дезидерія, а зовсім іншу особу! Ось як я викручуюся з цієї дратівливої ситуації… Те саме й з тортурами. Усі засуджені виразно діляться на два табори: одні бажають потрапити лише у мої руки, а інші — в руки пана Дезидерія. Теж я вам скажу — самоук!

— Самоук?

— Чистої води самоук! Ніхто його не вчив. Просто тобі вроджений талант. Золоті руки. Особливо, коли має натхнення. Без натхнення не працює.

— Натхнення, що не кажіть, потрібне і в кльозеті[92], — погодився Бумблякевич. — Без натхнення нічого не вийде, хоч би й увесь день там просидів.

— О, власне! Бачу, ви на цьому розумієтесь. А як я відкрив його? Дивлюся, що завше, як треба курочку на обід потрактувати, то не кому, а моєму тестеві сеє лепське діло доручають. Скручував голівку так удатно та безгучно, що, здавалося, не курку він соборує, а якусь бадилинку рве. Пташина ані кавкне.

— Так, це й справді неабиякий талант.

— Ото ж бо! Таланти поруч! Треба лише вчасно їх помічати. А то ж подумати — яке б у нього могло бути життя? Нудна сіра старість, прогулянки з паличкою та безмежні триндикання на лавці в скверику з такими ж, як і він, неприкаяними трухликами. Бррр! А я знайшов продухвину для його спраглої душі — і чоловік ожив! Ніколи не дасте йому сімдесятки!..

— Так, це добре, коли людина займається улюбленою справою. От я знав одного чоловіка, що ловив ворон і продавав їх на базарі, буцімто курчат. А це, я вам також скажу, не просте діло, бо обскубана ворона має синюватий відтінок. То він що робив? Підфарбовував де треба жовтою барвою, і курча таке виходило, що любо-мило поглянути. Сам я не їв, Бог милував, але їли мої знайомі і дуже прихвалювали. Ще й випитували його: де ви таких курчат берете, що й не тлусті, й такі наваристі?

Бумблякевич вже ґольнув собі добру порційку рому і навіть відчув бажання погомоніти з паном Ліндером. Вже йому не квапилося.

— Знайшов я і для тестьової заняття, — провадив далі пан комісар. — Вона в мене духівник. Відпускає гріхи з лише їй притаманною спритністю. Дивовижно! Інколи їй сповідаються у тому, в чому мені при жодних тортурах признатися не бажали.

— Та у вас не родина, а справжній скарб!

— Аякже! І я бережу та плекаю цей скарб. Що ви там увесь час жуєте?

— Я ж казав уже: маківник. Хочете?

— Ні. Своїм жвакулянням ви мене увесь час відволікаєте, я збиваюся і забуваю, про що хотів розповісти.

— Так воно і є.

— Що саме? — не второпав пан Ліндер.

— Якраз оце, що ви щойно сказали.

— Але я вже забув.

— Я й кажу.

Пан Ліндер струснув головою, і мозок, який перед тим роз'їхався був у різні сторони, з'їхався докупи.

— Ага, вже знаю. Я вас ознайомив зі своєю родиною.

— Але ж не з усією? Наприклад, хто ця юна особа в садку?

— А-а, то моя донечка, моя Олюнька, моє пуп'ятко. Сидить собі цілюсінькими днями у садочку і читає, читає, читає… Хоч би тобі пальчиком поворухнула, хоч би тобі пилинку здмухнула! Ні на що не годяща. Хіба заміж віддати.

— То й віддайте.

— Але за кого? Донька пана Ліндера — це вам не така собі штучка. Хіба я можу віддати її за якогось жевжика? Мені ж потрібен не просто зять, а помічник, однодумець, людина, яка зможе зайняти моє місце, посісти весь маєток, і в'язницю з усіма в'язнями у тім числі. На нинішній день я такого не винипав. Через те моя доця кисне, дріжджі бродять і виливаються через край. Має вже свої двайцять і вісім, а то є вік, коли дівка мусить дістати своє.

Бумблякевич кивнув:

— Так, не хотілося б мені потрапити у вашу шкуру. Стільки клопотів!

— Не кажіть! Там по львовах та віднях гадають собі, що ми тут байдики б'ємо. І справді, з відстані Відня нашу скромну працю розгледіти трудно. Одначе вона має своє значіння. І дуже приємно відчувати, що без неї, без оцього малесенького гвинтика, може під три чорти полетіти уся наша система! Ви уявляєте собі, яка відповідальність лежить на наших плечах?

Комісар зірвався на ноги і розчахнув шафу, вщерть заставлену папками.

— Гляньте! Бачите, яка багата картотека?! Тут увесь С. мов на долоні. Усе тут зафіксовано! І то все не чиясь там, а моя особиста муравлина праця! Цю скарбницю компонував я по дрібках, по словечкові визбирував. Хтось два слова сказав, а я вже цілу ідею розвертаю. Хтось лише подумав — а я і його в картотеку!

— О! Невже й думки записуєте?

— Аякже! Та ви що? Невисловлені думки — це страшна, а може, й найстрашніша зброя проти держави. Це бомба! Коли чоловік там агітує, закликає, проповідує і таке інше — це не так небезпечно. Хочеш — арештуєш такого, не хочеш — не арештуєш… А ось поки він при собі різні там підступні думки плекає, доти вже й не заснеш спокійно. Так ото і чекаєш — ну, коли, коли ж він нарешті себе видасть. Уже й сам під'юджуєш, провокуєш, наче того чиряка, щоб хутше вже його прорвало. О-о, з такими, я вам скажу, якраз найбільше роботи. Мусиш терпляче чекати, поки дозріє, а тоді вже лови мент — підстав кошика, і він сам тобі упаде.

Пан Ліндер зачинив шафу і плюхнувся в крісло.

— Роботи, пане Бумблякевич, незораний край. Ось хоча б вас узяти. З'явилися ви у нас… е-е… — він зазирнув у папку — ага, позавчора. А я вже не сплю. Я вже думаю про вас. Що то за птаха така завітала до нас? Що вона шукає у такій глушині? Е-е, думаю, неспроста, видно. Щось та мусить бути. І шукаю, шукаю, шукаю… І що ви гадаєте? Мої пошуки рідко не увінчуються успіхом.

— Від усього серця ґратулюю.

— І перше, що мене зацікавило: чого ви сюди приплуганилися? Я з неприхованим подивом дізнаюся, що вас сюди занесла жадоба знань. Вам кортить розкрити таємницю замку! Що ж, ідея цілком шляхетна. Вітаю! Але я не був би паном Ліндером, якби не засумнівався.

— І тут ви маєте рацію.

— У мене припис: сумніваюся — отже, існую. І от, коли я засумнівався і все уважно розважив, то дійшов дуже цікавих висновків. Я так собі зміркував: якщо хтось охочий спізнати світ, відкрити щось нове, то він їде до Єгипту, Сіяму чи принаймні до Пацикова. Але — до С?

— Справді… хто б подумав?

— Ото ж бо й воно. Одне мені стало зрозуміло, що ви прибули-сьте до нас не тому, що якийсь там замок, не тому, що привиди, і не тому, що якась там міфічна нагорода, а з цілком певною метою.

— Цікаво…

— Так, так… З метою, котра для мене ще довго була незрозумілою. Я мучився нею, не спав, думав. Я напружено думав усі ці дні, поки ви отут швендяли. Я підняв на ноги весь свій апарат! Свого тестя, тестьову, дружину і, звичайно ж, самого себе! Я вивчав кожен ваш крок під мікроскопом. О, це була титанічна праця! Але я домігся свого. Я вас розкрив, дешифрував. Ось ви де у мене! — ляснув долонею по папці.

Бумблякевич зміряв її очима й сказав:

— Не така вже вона й груба.

— Як на три дні, то аж загруба.

— Навіть, як на три дні.

— А я кажу — загруба! — ще раз ляснув пан Ліндер.

— Можете хоч пукнути від злості, а я буду стояв на свому.

— Добродію! Ви мене дивуєте!

— Не мав такого наміру.

— Ви мене вельми дивуєте… Щойно я вам виклав усе, як на папері, і гадав, що ви зрозуміли, яка у нас ситуація. Складна ситуація. Живемо, як на пущі, далеко від світу. А через те мусимо самі давати собі раду. Мені там, — пан Ліндер показав пальцем у стелю, — довіряють. Я є в списках до найвищої нагороди.

— Яке це має значення, чи ви далеко від центру, чи близько. Мусите свою справу виконувати так само сумлінно, якби жили-сьте в пустельній Сахарі. Ви дістаєте державні гроші і повинні їх відробити.

— А я не відробляю? Я не відробляю? Та я потом і кров'ю… кожен Божий день…

— Але плід вашої праці надто злиденний. За три дні можна б і більше назбирати.

— Третій день ще не скінчився. І вночі я впишу сюди всю нашу розмову.

— Що ж, цілком слушно. Ми багато чого цінного нині висловили.