Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович - Страница 32

Бумблякевич закусив губу.

— Тепер ти будеш мене шантажувати, так?

— Як ти міг подумати, наче я на таке здатна? Я просто кохаю тебе. Без пам'яти. А це означає, що пам'ять можна в якісь хвилини втратити. Розумієш?

— Дурний би не второпав. Але не думай, що тобі вдасться тримати мене під пантофлею.

— Я й не збираюся. Але ділити тебе не хочу ні з ким.

Шийка у Фрузі була тендітна й худенька. Зовсім не пропорційна з тілом. Таку шийку візьми тільки добре в руки — і… ще один привид блукатиме палацовими коридорами.

— Чи я тобі клявся у вірності?

— Ні.

— Може, щось обіцяв?

— Ні.

— То які до мене претензії?

— Жодних. Але ти мій. Я нікому тебе не віддам.

— Я не річ. Я жива людина. Врешті-решт, я можу плюнути на всю вашу засрану сміттярку і повернутися до Львова. Тоді можеш хоч на всіх стінах писати, що не я вбив однорога.

— Не сміши курей. Із нашої сміттярки ще ніхто самотужки не вибрався, а хто намагався, то навіки губився у лябіринтах. Мапа лябіринту зберігається під сімома замками. Тобі її ніколи не здобути.

— А тобі?

— Мені — завиграшки. Але я мапи не потребую. Мені й тут добре.

— Ага, то я, виявляється, перетворився ще й на в'язня. Дуже мило. Але чому ти вчепилася в мене, як кліщ? Ну вграв я тебе, відбив від клака. І що? Хіба це дає тобі якісь права на мене?

— На тебе мені дає права моя любов.

Бумблякевич скривився. Шийка тендітна, вигиниста, ах — лебедина…

У шибі знову побачив обличчя привида. Панна підморгувала і мовби заохочувала до дії. Адже їй сумно самій, так самотньо сумній… Вона мріє про подругу, з якою б гуляла собі терасою… І то нічого, що подруга матиме шийку криву…

— Я мушу побачитися з Мальвою Ландою. Маю надію, до неї ти не будеш заздрісна?

— До Мальви? Ні. Вона ж така стара!

— Стара? — вжахнувся Бумблякевич.

— Звичайно. Щоправда, тут, у нас на сміттярці, всі здаються молодшими за свої літа. Мальві на вигляд так само ніхто б не дав більше, як тридцять. А насправді має добрих сімдесят. Учора пурхала як метелик. Усіх кавалерів затанцювала.

— То це була вона? Та панна з попелястим волоссям!

— Так, то була Мальва. Терпіти її не можу.

— Але чому?

— Бридка. Ти просто її не знаєш. Вона жахливо гонориста. Не знаю, за що її любить княгиня. Поводиться так, наче не знати якого роду.

— То вона сьогодні в Купчаків?

— А тобі аж кортить туди! — цвиркнула Фрузя.

— Я ж тобі кажу, що мене цікавить Мальва як поетеса.

— То ти мусиш аж туди бігти? Зачекай, коли вона прийде до княгині. Вона тут часто буває.

Бумблякевич відчув, як у ньому починає наростати лють. Фрузина шийка манила все дужче і дужче. Напевно, Фрузя помітила цей його погляд, бо раптом встала і пересіла на ліжко.

— Коханий! — потяглася вона. — Обіцяй, що не обдуриш і одружишся зі мною. Тоді я теж обіцяю, що триматиму в таємниці історію з однорогом. А зараз навіть особисто відпроваджу тебе до Купчаків. Ти не бійся. Я тобі буду вірною дружиною. А ті Купчаківни — білоручки. Вони навіть шкарпеток не зацерують.

— Навіщо це їм, коли мають слуг.

— Вони мають. А ти звідки візьмеш? На шию їм сядеш? Не думаю, що генерал буде втішений такою перспективою.

Можливо, вона й мала рацію, однак визнати цього він не хотів. Зараз йому ніщо не зашкодить дати обіцянку. А там — побачимо.

— Гаразд, я обіцяю з тобою одружитися. А тепер ходімо до Купчаків. Тільки умова — коли прийдемо до них, щоб не втручалася в розмову.

— Ах, Бумблику! — втішилася Фрузя. — Який ти милий! А щоб я заспокоїлася, то благаю тебе — побумбляй мене!

Фрузя впала на ліжко і задерла сукню. Під сподом була гола. Бумблякевич мав нещасний вигляд.

— Але в нас нема часу! Мусимо негайно йти!

— Коханий! Якщо захочеш, аби я тебе зоставила з тими панночками на самоті, мусиш побумбляти. Аби я була певна, що тобі не спаде на думку побумбляти також їх. Ну? Ходи сюди, хом'ячечку мій! Мій борсучочечку!

— Але…

— Скоріше зачнеш — скоріше закінчиш. Вперед!

Бумблякевич із якоюсь несамовитою люттю вистрибнув із штанів і накинувся на Фрузю усією своєю вагою. Без пестощів і поцілунків увігнався в неї, мов роз'юшений бик, і почав товкти з таким завзяттям, наче б поклав собі за мету розчавити дівчину. Як на те — усе це викликало у Фрузі самі лише зойки захвату і насолоди. І що сильніше він пригнічував її, що брутальніше файдолив, то усе в глибшу екстазу Фрузя увіходила. Під кінець уже зовсім, мов навіжена, молотила п'ятами спину коханого.

Усю дорогу, поки вони йшли до маєтку Купчаків, Бумблякевич намагався запам'ятати усі ті гори і закрути, які їм траплялися, але це виявилося річчю неможливою. Сміттярка для нього усе ще була землею незвіданою.

За годину швидкої ходи вони спинилися перед муром, що потопав у зелених обіймах плющу. Фрузя розгорнула витке гілля і вдарила в калатало. На стукіт з'явилася покоївка, а впізнавши Фрузю, кинулася цілуватися.

— Я привела пана Бумблякевича. Його запрошено на обід, — сказала Фрузя.

— Ах, так-так. Дуже приємно. Ходіть за мною.

Ступивши в прочинені двері, вони опинилися в саду. В глибині за деревами і кущами біліла будівля з колонами.

— Прошу собі сісти на лавці й зачекати. Панни Купчаківни зараз з'являться, — прощебетала покоївка.

— Пане Бумблякевич, — звернулась до нього Фрузя, наслідуючи тон покоївки, — коли ви будете мене потребувати, я завше до ваших послуг. А зараз не буду перешкоджати.

Обидві дівчини покинули мандрівця на самоті. Мусив визнати, що Фрузя часом має клепку в голові. Знає своє місце. Господарським оком роззирнувся по обійстю. Сад був запущений, а проте привабливий у своїй здичавілості. З густих кущів лунало голосне тьохкання, хтось бив крильми і шелестів, вовтузячись, а кущі здригалися, сиплячи повні жмені білих пелюсток на траву. Чи то йому здалося, чи справді пролунав тоненький смішок і відразу втихнув. Це не схоже було на пташок. Та щойно він зробив крок у тому напрямку, як з-за кущів вистрибнули дві чарівні істоти й закрутили гостя в обіймах, вицьомкуючи щоки.

— Ха-ха, ось і ви! Ми вас не налякали? Який же ви молодчина, що прийняли наше запрошення! А ми вже й переживали, що нинішній день промине без жодних цікавих подій. Аж ось і ви! — навперебій туркотіли сестри, взявши його попід руки. — Ходімо прогуляємося в нашому саду.

— Невже у вашому саду можна й гуляти? Мені здалося, що я потрапив у праліс.

— О, ми маємо тут і кунштові місцини.

І справді за хвилю вивели вони його на доріжку, викладену з порожніх пляшок, що були вкопані в землю догори дном, Бумблякевич запитав:

— То це ви з Мальвою Пандою збиралися мене вчора зазнайомити?

— А ви вже знаєте? Ми ніяк не могли здійснити свій намір, бо завше щось перешкоджало. Мальва, до речі, тепер мешкає у нас. Має свій покій. Тут затишніше, ніж у княгині. У її палаці постійно якісь гості, наради, візити, гостини. А ми думали, хоча б сьогодні звести вас докупи, аж ось…

Бумблякевич отерп:

— Що — ось?

— Якби ви трішки раніше прийшли! Бодай на чверть години!

— Та не може бути! Це вже якийсь фатум! Куди ж вона знову зникла?

— Ой, і не питайте. Її світлість відправила Мальву із дуже важливим дорученням до свого колишнього родового замку. Там мусять знаходитися папери, які слід конче забрати.

— Але чому саме Мальву?

— Мальва знає те потаємне місце, де вони сховані.

— Але чому так спішно?

— Тому що сьогодні на світанку княгиня отримала тривожну вістку. Ми не знаємо деталей, бо нас у це не посвячували. Але зі всього видно, що справа надто серйозна.

— І далеко це?

— Досить далеко. Вона полетіла на повітряній кулі.

— Не може бути!

— Чому ви так дивуєтесь? Повітряною кулею не так уже й важко керувати. Вона не раз літала в усі кінці нашої неозорої сміттярки. Та, зрештою, полетіла не сама, а з нашим магістром.

— І довго вони збираються там пробути?