Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович - Страница 21

— Тоді гайда! Рушаймо!

Хтось затрубив у ріжок, і товариство рушило в глибини лябіринту. Княгиня ще довго махала їм рожевою хустинкою.

Бумблякевич не міг надивуватися, як усі ці люди легко орієнтуються серед височенних гір сміття, пірнаючи з провулка у провулок, спинаючись на гребені гір і знову спускаючись у долину. Попереду повагом йшла Фрузя, а вся решта товариства пристосувалася до її кроку. У тій її ході було щось урочисте і тривожне, мовби йшла вона в останню дорогу, аж Бумблякевича проймав страх за неї. Адже ризикувала найбільше саме вона — ніжне сотворіння, крихка безборонна істота…

Небавом за нею витяглася довга вервечка процесії.

— Здогадуюся, що ці лови для вас перші, — сказав князь. — Невже вам не доводилося когось уполювати?

— Ні, — з деяким сумнівом у голосі відповів Бумблякевич, не маючи певності, чи фантазійні трофеї заслуговують на увагу. Иноді, вечорами перед сном, часто уявляв себе мисливцем у джунглях і мужньо розправлявся із леопардами та крокодилами, наштрикував на списа лева, душив ув обіймах бегемота і сік мачетою анаконду. Сон після таких подвигів оповивав його миттєво. — Я мирна людина. Навіщо ви полюєте на однорогів?

— Це наш тотем. Раз на рік маємо таке свято — лови однорога. Зрештою, їх розплодилося стільки, що можна полювати й частіше. Крім того, вони стають небезпечними. У них прокидається бажання захопити нашу терени. Траплялися випадки, коли однороги, збившись у табуни, влаштовували полювання на людей.

— Чи ваші однороги чимось відрізняються від тих, які описані в середньовічних бестіяріях?

— Ні, нічим. Вони такі самі, як прийнято їх зображати на гербах — сніжно-біле кінське тіло, що завершується левиним хвостом, і оленячі ноги. З чола, ясна річ, стирчить ріг. Між іншим, опис полювання на однорогів у степах України залишив арабський мандрівець Ахмед Ібн-Фадлан у 922 р. Він писав, що ця тварина менша за верблюда, але вища за бика. Голова її, як у ягняти, хвіст і копита бичачі, тіло, як у мула. А посеред голови один товстий круглий ріг. Коли ця тварина побачить вершника, то мчить до нього, а, наздогнавши, настромлює вершника рогом, висмикує з сідла і, підкинувши вгору, ловить знову на ріг доти, доки не заб'є. А коневі нічого не заподіює. Полюють на неї так: вилазять на високі дерева і, коли тварина опиниться між ними, стріляють отруєними стрілами.

— Наскільки мені відомо, однорога полювали винятково задля його чудесного рогу, завдяки якому можна визначити, чи є у вині отрута.

— Авжеж. Я п'ю вино тільки з його рогу.

— Ви боїтеся, що вас отруять?

— Не в цьому справа наразі. Поки що я тільки готуюся до тієї священної хвилини, коли зможу посісти трон України. І саме тоді мені згодиться цей ріг. Бо ж у мене з'явиться чимало ворогів. Але вже зараз я користуюся рогом, аби призвичаїтися тільки до нього і ніколи не брати до рук келиха. Рогом я також торкаюся кожної страви.

— Це так само для того, щоби призвичаїтися?

— Авжеж. Коли я стану королем, то все буду чинити автоматично. Адже день у мене буде розписаний до хвилини. Я буду виголошувати промови, які писатиме для мене Мальва.

— Скажіть, будь ласка, а Мальва… Вона ніколи не бере участі в ловах на однорогів?

— В якості кого? Ловця чи приманки?

— В обох якостях.

— Ловець із Мальви ніякий. Надто залюблена у природу. Вона навіть протестує проти ловів на однорогів, вважаючи, що ті перебувають на дуже високому рівні цивілізації. Але це повна бздура. Я дуже добре знаю однорогів і вважаю, що вони не мудріші за кроликів. А от у якості приманки, то одного разу Мальва таки вирушила з нами. Вона чудово виглядала у своїй білій льолі[67], котра розвівалася на вітрі.

— То ви хочете сказати, що Мальва панна?

— На той час безперечно. Я це навіть можу стверджувати, бо сам переконався у її цноті. Коли одноріг вийшов із хащів і попростував до неї, звісивши у покорі голову, ми всі затамували подих. Такого однорога ми ще не бачили. Він був білий як… ні, нема кращого порівняння — як сніг! Сліпучо-білий! Нічого білішого просто не існує. Таким білим міг би бути хіба… хіба сам Господь, якби він явився перед нами. Ми сиділи у засідці і чекали, коли він припаде до її персів, а Мальва почне задкувати до нас. І він таки наблизився до неї і став смоктати її перса, а Мальва, замість того, аби провадити його простісінько у наші руки, щось там почала говорити. Ми не чули ані слова, але якісь неясні звуки долітали з вітром. І раптом… раптом одноріг падає перед нею на коліна. А Мальва сідає верхи, і ось вони вже мчать понад горами. Ми всі заціпеніли. Не знали, що робити. А вони зникли. Ми всю решту дня займалися пошуками Мальви. Ціле щастя, що при цьому таки вполювали якогось однорога, і тота наша виправа не пішла на пси. Коли ж ми повернулися до палацу, Мальва уже нас чекала. Виявляється, той одноріг її завіз додому і не причинив жодної шкоди.

— А чим же вона витлумачила свою поведінку?

— Сказала, що він їй дуже сподобався. Їй стало його шкода, і вона сама його підмовила на втечу. Розумієте? Питання тільки в одному — чим вони стільки часу займалися.

— Одноріг і Мальва?

— Авжеж! Від хвилі, коли вона зникла, до хвилі, коли прибула в палац минуло цілих шість годин. За такий час можна багато чого встигнути.

— Наприклад?

— Не провокуйте мене на домисли. Але що може робити панна з однорогом цілих шість годин, як не…

— Як не?

— Я вас просив мене не провокувати. Ми всі дуже любимо Мальву.

— Але ви почали.

— Що я почав?

— Ви самі почали говорити про те, що може робити панна з однорогом. І я зрештою уявляю собі це. Я б не міг уявити панну з багаторогом, але з однорогом…

— То ви теж допускаєте, що…

— Ну, це в мене принаймні не викликає огиди. В моїй уяві одноріг — це щось незвичайно граційне, витончене і янгольське.

— Так воно і є. Це на продиво гарні сотворіння. І якщо Леда могла кохатися з лебедем, а донька фінікійського царя Европа з биком, в образі якого постав перед нею Зевс, то чому б Мальва не могла собі цюпцятися[68] з однорогом?

— Отже, вона тоді втратила цноту?

— Є така підозра. Сама вона не зрадила цього ані півсловом, але ж і не погодилася більше відігравати ролю приманки. От що цікаво! Звичайно вона тлумачила це іншими причинами. Буцімто після тої пригоди стала вегетаріанкою. І навіть чути не бажає про жодні лови.

— А вам самим не шкода вбивати цих красивих тварин?

— Але ж ми полюємо на них не тільки задля рогів, а й задля смачного м'яса. Раз на рік мусимо скуштувати печеню з однорога. Це щось як кутя на Різдво, розумієте? Водночас це й принесення жертви і шана для тотему. Споживаючи однорога, ми отримуємо великий заряд бадьорости. Це як у дупу вставити пір'їнку. Ніколи не пробували?

— Пір'їнку? Ні.

— Спробуйте. І відчуєте себе орлом. Десь глибоко в душі живе в кожному з нас первінь хижака. І не чотириногого, а крилатого. Ми мали колись крила, але втратили. І все наступне наше існування полягає в намарних пошуках крил. Тому-то у снах ми літаємо й деколи навіть падаємо коміть[69] головою на вибрану жертву.

— Слухайте, а що коли виявиться, що Фрузя не панна?

— Це важко припустити. Ми всі її знаємо як панну. Хіба би…

— Хіба би? — насторожився Бумблякевич. — Тобто ви допускаєте, що може бути й навпаки?

— З жінками ніколи не можна бути певним ні в чому. Жінки неземні сотворіння. Вони панни Місяця. І Місяць керує всіма їхніми вчинками. А нам, земним істотам, не дано збагнути жінку. Є тільки один-єдиний мент, коли перед нами прохиляється куртина таємниці, а точніше маленька шпарка у великій таємниці.

— Справді? І коли саме це стається?

— Ледве, чи це вас утішить. Бо це стається тільки в момент вашого останнього подиху. Саме останнього, а не передостаннього чи третього-п'ятого з кінця. Останній подих! Він відчиняє брами, він розсуває шпарки.