Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович - Страница 11

— Папуги?

— Ясне діло. Трапляється, що й папуг разом з клітками викинуть на смітник, от вони тут і починають розмножуватися. Минулого літа їх стільки тут розвелося, що я кожного вечора папужиною печенею смакував.

— А риба? Де ви берете рибу?

— Риби тут повно. Сама вивелася з ікри.

— Але де ж та риба живе?

— Та тут же — у смітті. Шукає вологі місцини і там собі плаває. У мене ось бачите скільки вудочок, ловлю її на бички.

— Пе-ре-про-шую? — розкрив рота Бумблякевич.

— Не знаєте, що таке бички? Недопалені цигарки. Але мусять бути обов'язково з жовтим фільтром. На білий не клює. Вона, ця риба, самими бичками й живиться… Ану, тепер спробуйте моєї кави, чи пили ви щось пахнючіше й пишніше?

Бумблякевич спочатку зиркнув у горнятко і, переконавшись, що там і справді рідина чоколядової барви, обережно відсьорбнув… Так, це була кава. Але складалося враження, наче, крім мелених зерен і цукру, туди сипнули ложечку розчинного заліза, а потім легенько побовтали іржавою арматурою.

— Ну — чи не пиха? — прицмокував старий і видихав гарячу пару в і без того парке повітря.

Під ногами Бумблякевича раптом щось закопошилося, зашурхотіло, і на поверхню викотився якийсь волохатий клубок.

— Не бійтеся, — сказав господар. — Це тільки-но клак.

Клаки народжуються з вичесаного волосся. Дуже лагідна істота. Як кошеня. Тільки би ластилося і ластилося. Ясна річ, поки воно мале. А коли клак виростає на великий клубок, тоді вже він стає небезпечним і може напасти на людину. Клак обмотує її волоссям, наче павук павутиною, і висмоктує так, що лишається самий тобі скелет, обтягнений сухою, як папірчик, шкірою… Тяжке видовище. Але ми і з тим даємо раду. Коли хтось зауважить такого великого клака, то зараз телефонує на постерунок, і звідтам приганяють мисливці. А як хто має при собі запальничку, то й сам раду дасть. Чирк-чирк — і клак спалахує в один мент.

Клубочок потерся Бумблякевичу до підошви і покотився далі.

— А чим живляться маленькі клаки?

— Висмоктують щурів, мишей, часом і пташок.

— У вас тут цілий зоопарк, — сказав Бумблякевич і непомітно вилляв каву позад себе.

— Що там зоопарк — заповідник. Справжня тобі Асканія.

— А які тут іще хижі звірі живуть, котрих варто остерігатися?

— Ну, найперше дротяного удава, який виводиться з ужитих телефонних дротів і кабелів. Ця тварюка складається з безлічі скручених в одне ціле різнобарвних тіл, що на вигляд нічим не відрізняються від звичайних дротів. Але досить на них наступити, і вас так замотає, закрутить, що й ворухнутися не зможете.

— І що — тоді смерть?

— Так, якщо не взяти себе в руки і не вдатися до єдиного і найефективнішого засобу, а саме: в ту хвилю, коли удав наблизить свою голову до вашого обличчя, починайте негайно передавати останні новини… Причому пашталакайте[45] будь-що, аби-но лиш це скидалося на вісті… Ну, наприклад: «Як нам передають з Об'єднаних Арабських Еміратів, шейх Джабер Аль-Мукаддім Шахраман аз-Заман Ісмаїл перейшов на квадратно-гніздовий спосіб запліднювання гарему, що викликало негайний протест ділових кіл Тель-Авіву…» І на ваших очах весь той жахливий удав починає опадати, розплітатися і сповзати з вас. Наостанок, щоб увінчати перемогу, можете ще повідомити погоду на вчора і будьте певні — тварюка здохла остаточно… Не знаю, які саме процеси відбуваються в його організмі, але, очевидно, останні новини стимулюють якісь смертоносні віруси, закладені в удава ще в пору його служби на телефонах, в теле- і радіомовленні. Та нема лиха без добра. Ми цих удавів прокладаємо по цілому лябіринті і маємо всю територію телефонізовану… Вся особливість тутешніх тварин полягає в тому, що вони походять із ужитих предметів. Наприклад, старі панчохи перетворюються на велетенських п'явок: ми називаємо їх п'янчохи. Але хіба дитина не дасть собі з ними ради. Куди небезпечнішими ще донедавна були поліетиленові мішечки. Ми ними настільки гидуємо, що навіть назви не вигадували. Ця наволоч, зібравшись у зграї, накидалася на чоловіка, обліплювала зі всіх боків так щільно, що бідолаха задихався і гинув. Тоді тії мішечки присмоктувалися вже насправжки і живилися по саму зав'язку… На щастя, зовсім недавно наш видатний хімік і академік доктор Леон Друшляк винайшов спеціяльну антену, яка приманює до себе ті кляті мішечки і плавить їх ультразвуком… До небезпечних тварюк належать ще зужиті унітази. Ці кляті сотворіння запорпуються на самій дорозі в сміття, і досить вам лише на нього наступити, як ваша нога провалюється, і треба неабияких зусиль, аби її вирятувати…

— Веселе у вас життя, — всміхнувся Бумблякевич.

— Вчуваю у вашому голосі сарказм. Але це даремно. Адже є у нас і привабливі тваринки. Ось погляньте — що ви бачите на тім горбикові?

— Це якийсь дуже великий метелик.

— Браво, браво! Тільки ж бо це не метелик, а майтелик. Походить він зі старих майток. Надзвичайно красива комаха. А який він у леті!

Старий шпурнув огірком, і майтелик спурхнув у повітря, граційно потріпуючи червоними крильцями в білий горошок.

Бумблякевич пригадав, що в нього були такі самі майтки, й коли вони порвалися, то мама почала ними мити підлогу. Хтозна, може й вони тут у своєму новому існуванні лопотять десь крилами, потрапивши врешті-решт на смітник.

— Зверніть увагу, — сказав старий. — Хоч майтелик і походить із ужитих майток, а виглядає зовсім як новий, ані разу не випраний. — О, видите! Під самим носом літають, мов щойно з голки, ще й з гумкою. Але слухайте сюди. Що ви собі вирішили? Чи беретеся за написання історії сміттярки?

— М-м… бачите… так просто з мосту… потрібні якісь архіви… першоджерела…

— За це не хвилюйтеся. Все є на місці. Потрібна тільки-но ваша згода.

То був, можливо, єдиний спосіб відшукати Мальву Ланду, і Бумблякевич погодився.

— Ну, й люкс, — втішився старий. — Я тут щось на зразок завідувача місцевих кадрів або біржі праці. Зараз поведу вас до нашого магістра пана Джавали. То є високомудрий чоловік, котрий вас забезпечить геть усім для написання історії. Але мушу вас наперід повідомити, що пан Джавала — переконаний націоналіст. Розумієте, що це таке?

— Чому ні?

— Бо досі це поняття було викривлене.

— Було. Але тепер під цим розуміють фанатичний патріотизм.

— О, власне! Фанатичний! Пан Джавала є такий патріот, що за волю України дасть себе покраяти на кавальчики. Чекає тільки слушної хвилини, аби вийти на відкриту арену.

Бумблякевич витер спітніле чоло, задумливо пожував сухими вустами й спитав:

— А скільки панові Джавалі років?

— Понад сімдесят.

— Коли мені буде понад сімдесят, я теж себе дам покраяти на дрібні кавальчики за Україну.

Старий, почувши теє, ляснув себе долонями по колінах і залився голосним сміхом, аж кілька ворон повернули голови й тупо оглянули сцену.

— Це ви… хе-хе-хе… це ви просто знаменито… хе-хе-хе… але ліпше не буду того переповідав панові Джавалі. Може, це йому й не сподобається. Коли хочете дістати в нас пристойну роботу, мусите себе стримувати від необдуманих висловлювань. Того в нас не люблять. Ага, ще ми з вами не знайомилися… Як? Бум?.. Бумблякевич! Дуже файно. А мене звати просто пан Зеньо[46]. Той самий пан Зеньо, за якого пила вся Галичина остатні сорок п'ять років. Зараз я вберуся до візити, а ви собі зачекайте.

Пан Зеньо насадив на лису голову вицвілого дірявого капелюха, зодяг колись чорного, а нині облізлого і засмальцьованого до блиску фрака з обстрипцяними[47] фалдами, що сягали мало не до землі, взяв паличку з вигнутим руків'ям і, обвівши оком Бумблякевича, сказав:

— Мешти… Мусите витерти мешти, бо йдемо на візиту до самого пана магістра, а не до кнайпи[48] на пиво.

Чимчикуючи отак лябіринтом, Бумблякевич помітив, що за ними хтось стежить — то очі чиїсь зблиснуть в смітті, а то великий риб'ячий хвіст сплесне і мовби розчиниться в потереб'ї.