Ласкаво просимо в Щуроград - Винничук Юрій Павлович - Страница 11

— Фарба? Яка фарба? — здивувалися ми з Костем, бо ніби до чого тут фарба?

Тоді їй нічого не залишилося, як самій ускочити в хатинку й викотити пластмасову бочівку з фарбою. І лише тепер ми збагнули її ідею.

Я хутенько відкрив її і почав котити, випускаючи фарбу таким чином, щоб утворилося широке коло.

Кость і Віоля повтягали в коло божевільних. Щури не на секунду не послабили натиску, їх абсолютна не зацікавили мої маніпуляції, але сам я, звичайно, цікавив, і мені доводилося весь час відганяти настирливих хижаків.

Нарешті коло вималювалося. Бочівку я поставив і втягнув у коло. Тоді лише чиркнув сірником, і вогонь побіг довкруж нас, обсмалюючи щурів. Тепер ми могли спокійно зайнятися тими напасниками, що проникли в коло, а також допомогти божевільним. Та вони собі, зрештою, і самі незле раду давали, бо, не наражаючись більше на небезпеку, спритно позривали зі своїх спин і грудей щурів та потоптали їх ногами.

— Тепер давайте намочимо у фарбі наші дрючки, — сказав я, — бо коли згасне цей вогонь, то мусимо таки пробиватися до річки.

— Але спочатку обмотаємо кінці ось цим, — здогадався Кость, скидаючи халат.

Ми пошматували наші халати й намотали їх на дрючки собі й божевільним, а тоді намочили у фарбі. Потім я вимастив фарбою бочівку і ми з Костем, підпаливши її, викотили дрючками просто на щуряче військо. Почулося пронизливе вищання.

Вогняне коло поволі пригасало.

— Пора, — сказав я.

Запаливши смолоскипи, рушили ми до річки. Божевільні, на диво, хутко збагнули, що від них вимагається і справно задкували, штрикаючи в боки палаючими дрючками.

Це вже були не ті щури, що атакували нас удень на вулиці й перли на вогонь, мов скажені. Кращі їхні війська загинули, лишилася сіра маса, яка хоч і не позбавлена була хоробрості, однак не до такої міри, щоб кидатися безтямно у полум'я. Від смолоскипів вони відскакували, а хто обпікав писок, чкуряв наосліп куди подалі.

Таким чином ми дісталися річки. Щури, збагнувши, що у воді їм важко буде атакувати, розсипалися берегом і сипонули у річку, намагаючись дістатися берега раніше, щоб нас оточити.

Якби ми були самі, то це б їм ніколи не вдалося, але божевільні, хоч як ми їх підганяли, не дуже квапилися. Вода була тепла і вони час від часу пірнали в неї з головою, пирхаючи від задоволення. Декого доводилося волокти силоміць.

Тим часом щури зайняли оборону на протилежному березі і підстрибували від нетерплячки.

Наші смолоскипи поволі пригасали, а в декого з божевільних таки згасли під час купелі. Тепер уже нічого було квапитися, і ми спинилися в нерішучості. У воді було безпечніше.

Побачивши, що ми зупинились, щури припинили переправу, залишаючи на обох берегах однакову кількість війська.

Стояли ми так кілька хвилин, доки тварини остаточно не упевнилися, що ми ні на той, ні на цей берег вибиратися не думаєм. А тоді вони цілими десятками шубовснули у воду й поплили до нас.

Почалося щось несусвітне. З обох боків йшла на нас збурунена маса хижаків, а ми вже були втомлені і зневірені. Сутінки притьмарили наші очі, і щуряче військо перетворювалося на мільйонну армію, яка ось-ось змете нас, мов порох, і розсіє над цим пустищем, щоб і пам'яті про нас не лишилося. Дрючки не слухалися наших рук, долоні пекли вогнем, з кожним розмахом дрючка думаєш більше про те, щоб, не вцілити товариша, аніж про те, аби попасти по щурах. Від ударів хижаки йшли на дно, їх відносила течія, але чимало знову очунювали і поверталися назад. Що найбільше нас рятувало, то це течія. Вона змивала шеренги щурів, не даючи на нас напасти цілим скопом. Але й щури були не дурні. Вони кидалися по кілька на дрючок, притьмом бігли до руки, і доводилося занурювати палицю у воду, щоб звільнити її. За цей час інші щури встигали добратися до нас і ми мусили вже увихатися, як механічні, тільки щоб не дати їм прорватися й напасти з-за спини на тих, що відбивали атаку з протилежного берега. Божевільні з таким завданням не справлялися, бо гатили наосліп в якомусь отупілому екстазі, і ми доручили Віолі бити саме тих щурів, які спинялися між нашими шеренгами.

Я шукав гарячково якогось виходу, бачачи, що ми скоро знесилієм. Але нічого мудрішого, як спробувати прорватися до закинутих вагонів, придумати не зміг. Такий план, проте, мав один суттєвий недолік — невідомо було, чи божевільні послухають нас і достатньо швидко перебіжать цей невеликий відрізок шляху.

Не знаю, чим би скінчилася ця затія, якби несподівано не пролунали постріли з автомата.

— Тату! Тату! — закричала дівчина в пітьму.

— Піднімайтеся вверх проти течії, а я прикрию! — пролунав голос полковника.

Підганяючи божевільних, ми почали свій відступ. Щури на цей наш маневр хутенько вигадали свій план і тепер стрибали з берега у воду за кілька метрів вище. Течія несла їх просто на нас.

Автоматні черги розігнали щурів коло берега.

— Йдіть сюди! — гукнув полковник.

Ми вибралися на берег і щойно відійшли пару метрів, як у річку в саму гущу щурів полетіла граната. Видовище після цього було просто розкішне. Не стільки тих щурів загинуло, скільки було оглушено. Течія понесла їхні безживні тільця, решта щурів розбіглася в паніці, а ми нарешті могли випустити з розпечених долонь дрючки.

— Де капітан? — спитав я, вичекавши, поки донька натішиться батьком.

— Загинув… під час вибуху.

— Як це сталося?

— Щури перегризли шнур. Капітан подався на поверх. Він думав, що, коли буде мчати, як вихор, щури не встигнуть його спинити… Але їх було стільки… Я вибіг за ним і почав стріляти по тих тварюках, але капітан уже геть був ними обліплений. І тоді він запалив пуделко й кинув його подалі від себе. Видно, думав, що вогонь не встигне так швидко добратись до нього. Але вибух був такої сили, що навіть мене зі сходів кинув униз до стіни. Полум'я просто клекотіло на всьому поверсі. Я навкарачки вповз до лабораторії, зачинив двері і якийсь час лежав, приходячи до тями…

— Як твоя рука? — перебила Віоля.

— Вже не кривавить. Рана наскрізна, кістки не пошкодила… — Тут він перевів погляд на Костя й спитав: — У вас поповнення?

— Цей чоловік вдавав божевільного.

— Он як… Я радий, що ви приєдналися до нас…

— Тут є один вагон з цілими вікнами, — сказав Кость. — Можемо його зайняти.

— Так, але спочатку треба викрутити одяг, — нагадав полковник.

Вагон всередині виявився цілком пристойним, про краще місце для ночівлі годі було й мріяти.

Хутенько повкладавши божевільних, ми зійшлися в одному з переділів, щоб виробити план на завтра.

— Ви нам не розповіли, що було далі, — сказав я полковникові.

— Далі я висадив гранатою грати у вікні і вибрався в парк. Щурів у парку було зовсім мало, до того ж вони не очуняли ще після вибуху і пожежі. Але коли я опинився в місті, то побачив, що небезпека чатує не лише з боку щурів. На мене розпочали полювання самі мешканці міста. Такі самі люди, як ми з вами. А що найжахливіше — майже всі вони були ще дітьми. У руках тримали лопати, сокири, вила, коси, ножі, дрючки… Одним словом, коли мене оточили, я розгубився, не знав, що робити. Стріляти в людей, дітей? Спочатку я стріляв їм понад головами, далі попід ноги, але це нічого не дало. Вони лізли й лізли. Я пробував їм пояснити, що борюся за їхню свободу, що хочу прогнати щурів, щоб ми могли жити нарешті як господарі, а не як раби. І тоді якийсь хлопець зупинив їх, коли вони мене геть приперли вже до стінки. Стояли півколом, може, кроків за десять. І той хлопець спитав:

„Вас підмовив на злочин чужинець? Так?“

„Ні, це я чужинця підмовив. Я давно виношував план скинути з нас це ярмо“.

„Хто вас просив скидати з нас ярмо? Яке ярмо? Де ви його бачили? Ми жили собі зі щурами душа в душу. Ми спільно будували наш дім. А ви що вчинили? Пролито стільки крові! Щури втратили так багато своїх громадян, що я навіть не знаю, яким чином нам вдасться їх вмилосердити. Кожен з нас готовий відтяти собі руку, аби тільки якось спокутувати цю жахливу провину“.