Граната на двох - Винничук Юрій Павлович - Страница 2

На якусь хвилину запанувала мовчанка.

Нарешті він процідив крізь зуби:

— Я за неї точно отруюсь.

— А я, думаєш, не точно?

— Ну добре, давай разом труїтися.

— Давай.

— На спір!

— Давай!

— Як не отруїшся — віддаси моряцький костюм.

— А як ти не отруїшся — віддаси ножика.

Ми вдарили по руках і сіли писати прощального листа для Нуськи. Писав, звичайно, я. Ми повідомляли Нуську, що не можемо більше винести її зневаги й тому вирішили покінчити самогубством. Саме так: «покінчити самогубством». Ця фраза мені запам’яталася з якоїсь книжки.

Місько тільки присвиснув:

— Ну ти даєш!

«Наші тіла знайдеш на цеголці і коли їх оплачеш, то поховай в одній могилі у себе в саду і посади що захочеш. А на могилі напиши:

А коли надумаєш і собі через нас умерти, то допиши:

Отрути ми тобі лишимо».

— Напиши «цілуємо», — порадив Місько. — І підпиши. Але мене першим.

— Тепер діло за отрутою. Де її взяти?

— Як де? — дивується Місько. — Твій тато лікар чи нє?

Саме цього я й сподівався. Я побіг додому і відшукав у батьковій шафці з медикаментами пляшечку, на якій красувалася наклейка з черепом та кістками. Я її намочив, обережно здер і наклеїв на хлористий кальцій, яким мене «труїли» мало не щодня мої батьки.

Череп з кістками подіяв на Міська, як на кота холодна вода. Він зблід і похмуро засопів. Відступати було пізно.

По дорозі на цегельню я, як міг, тамував свій життєрадісний настрій, але, мабуть, це давалося мені важко, бо я помічав заздрісні погляди Міська. Він теж пробував усміхатись, та ці його усмішки були надто вже страдницькі.

Ми сіли на камінь, і він тремтячим голосом сказав:

— Не додумався взяти щось запити? Воно ж, напевно, гірке.

— Напевно.

— Може, я за яблуками побіжу?

— Та ну. Все одно вмирати.

— А ти не боїшся?

— Нє-а. — Я витяг пляшку. — А ти боїшся?

Місько обурився:

— Я? Ніколи в житті. Щоб ти знав. Давай пий.

— Я перший?

— А ти думав! Знаю я тебе. Місько вип’є, а ти втечеш. І тоді Нуська залишиться одному тобі.

— Дурень ти.

— Сам дурень. Пий.

— Хи-итрий! Як вірші підписувати — Місько перший! А як труїтися?

— Слухай, або ти п’єш, або я всім розкажу, який ти боягуз.

— Фу, налякав! Можеш розказувати. Я вже буду мертвий.

І я з трагічним виглядом, закотивши очі, зробив ковток. Гіркота перекривила мені рота. Хоча зараз пішло мені оце пійло набагато легше, ніж тоді, коли мама з татом примушували.

— Що, т-таке гі-гірке? — спитав Місько.

— Ще й яке гірке! Як наше життя, — відповів я улюбленою приказкою моєї бабці, бо життя міняється, а приказки залишаються. — Тепер ти пий.

На Міська було сумно дивитися.

Він витер спітніле чоло і взяв пляшчину.

— Ну, не тягни, — сказав я.

— А чому ти не вмираєш?

— Отрута діє через півгодини.

— Краще б зразу, — зітхнув Місько. І ликнув «отруту». — Ве-е, яка гидота. Нема нічого загризти?

На нашу радість, у мене в кишені знайшлася розлізла цукерка.

Місько закрутив пляшечку і поставив її на камінь.

— Як ти думаєш — Нуська теж отруїться?

— Не думаю. Вона нас так сильно не любить.

— От свиня! Ну за що нас не любити?

— І то правда.

— Про нас, напевно, в газетах напишуть.

— Що там в газетах! Про нас книжку напишуть. «Юрко і Місько — найбільші кумплі». От як вона буде називатися.

— Ні, не так, а «Місько і Юрко». Ми ж домовились.

Проте мені така назва не дуже подобалась, і я сказав:

— А ліпше буде ось як: «Трагічне кохання до зрадливої Нуськи». Правда, гарно?

— Еге, як у кіно… Як ти думаєш — може, про нас і кіно знімуть?

— Ясно — знімуть. Індійське.

— Чому індійське?

— Бабця моя каже, що індійські фільми найкращі в світі.

— Нуська подивиться — і гірко заплаче… Але вже буде пізно.

— На ній тепер ніхто не вжениться. Всі будуть казати: «І як ти могла довести до смерті таких гарних хлопців?» Скажи?

— Я думаю, що мій тато її заб’є. Він їй такого не подарує.

— Ясно — не подарує,— погодився я.

— Може, нам треба лягти? — запитав не в річ Місько.

— Для чого? — не зрозумів я.

— А що — сидячи вмирати?

— Звідки я знаю? Я ще ніколи не вмирав.

Ми лягли в траву і задивилися в небо.

— А давай після смерті будемо приходити до Нуськи і страшити її? — запропонував Місько.

Мені ця думка дуже сподобалась.

— Давай… А ще можна стати упирами і пити її кров.

— Ух ти! Точно?

— Ну!

— Тоді давай ще й з Кобри кров пити.

Це наша вчителька, ми її терпіти не можемо.

— Хе-хе! — втішивсь я. — Пам’ятаєш, як вона нам казала: «Доки ви, іроди, кров мою будете пити?»

— Тепер хай знає.

Ми замріяно замовкли.

Я подумав, чи не пора признатися Міськові, що його обдурено? Та, зиркнувши на нього, я побачив, що в цю хвилину він уже літає попід вікнами Нуськи і страшить: «Гу-у-у!» Навіть губи його були зараз в дудочку. Блажен віруючий, як не раз говорила моя бабуся.

Я відвів очі і намагався уявити, який же переполох зчинить наша передсмертна записка. Відлупцюють чи ні? Мусять. Але не це головне. Найбільше мене хвилює, чим будуть бити. Паском чи віником? Віник мені більше подобається.

— Може, й ти був тоді на цегельні, як вони з тим малим гранату знайшли?

— То, власне, ми з ним обоє і знайшли, — сказав я з такою втіхою в голосі, аж він сполохано глянув на мене. — Пробачте, я нехотячи зрадів… бо ви мене згадали…

— То це ти був із ним?

— Так, я. Ми обоє знайшли ту гранату.

— І ви з ним її викопали?

— Так.

— А потім обклали дровами й підпалили?

— Так.

— Обоє?

— Так. Нас тільки двоє й було.

— І коли вона вибухнула, ви були разом?

— Були разом.

Він дивився на мене, мов на марсіанця. Здавалось, ось-ось похитає головою: «Такого не буває».

— І коли вона вибухнула, були разом… — повторив, не зводячи з мене вологих очей. — Але ж… але ж…

Піт виступив йому на чолі, і затремтіли вуста. Він мене поволі впізнавав, і так само поволі поверталися до нього з давнини ті пекучі запитання, які колись душу карали. Він і тоді ніяк не міг цього збагнути — чому Місько? Чому саме він?