Дзвінок - Винничук Юрій Павлович - Страница 3

— Що таке? — гукнув її чоловік.

Жінка хотіла щось пояснити, але забракло повітря. Щоб не впасти, зіперлася на підвіконня. Усмішка тим часом росла й виростала — ось вона спурхнула з обличчя і наблизилася до вікна, затуляючи собою квітник, і дерева, і вулицю, і будинок Марчуків, — наче велетенська скривавлена чайка, билась у шибу крильми, і сумні патьоки, чи то дощу, чи сліз, котилися по склі. Та ось вікно саме розчахнулося і разом з нічним повітрям влетіла ця усмішка, і кімната вся враз розступилася — стіни розбіглися в чотири сторони разом з меблями, лишилося тільки ліжко, в якому сидів господар і несамовито кричав, намагаючись перекричати шум вітру, котрий розгулявся довкола:

— Що таке?! Ну, що там таке?!

— Вона сміється! Вона до мене сміється! — гукнула жінка, жестикулюючи, але він ніяк не міг дібрати, що вона каже, — страшний вітер шматував її слова.

— Що таке?! Я нічого не чую!

— Сміється! Чуєш — сміється!

— Що сталося?! Скажеш нарешті?!