Вогнесміх - Бердник Олесь Павлович - Страница 115

Його слова були, як марення, але промовлялися спокійно і навіть буденно. Вона жалібно усміхнулася, зітхнула:

— Я вже тобі сказала: лайнер, на якому я пливла, потерпів катастрофу. На нього упав гігантський метеорит. Мої супутники загинули. Я втомилася і потребую спочинку.

— Я поведу тебе до учителя, — лагідно озвався вік. — Ходімо. Він зрозуміє тебе і допоможе повернутися до своєї сфери.

Вів рушив разом з нею до невисокої гряди скель. Ішов легко, ніби плив над піском, але, зустрічаючись з перешкодами — великим каменем чи пальмою, — вів себе якось дивно: обходив їх досить далеко, по колу, а потім знову йшов прямо. Натренований погляд Жанни одразу відзначив цю аномалію, і в ній зародилося підозріння. Майнула думка: «Невже сліпий?». Вона вирішила потай перевірити його. Раптово зупинилася, намагаючись не дихати. Він пройшов кілька кроків, не обертаючись, запитав!

— Ти притомилася? Хочеш відпочити?

— Ні, ні! — вихопилося у неї. — Треба йти до твого учителя.

Вона знову порівнялася з юнаком, скоса поглядаючи на нього. Смарагдові очі були прикриті віями, вони жили якимсь окремим життям, ніби вдивлялися у незримість. Вона зважилася на грубу перевірку: помахала рукою майже біля його очей. Юнак, не повертаючи голови до неї, здивовано запитав:

— Що відбувається з твоїм сонцем? У ньому грубі збурення. І тіло твоє деформується, руки неспокійні.

«Сліпий», — похололо в грудях жінки. Стало жаль його, і цікавість до феноменальної істоти ще більш виросла. Може, втративши зір, він розвинув інші можливості організму та психіки? Вона обережно запитала:

— Ти бачиш моє сонце? А якого воно кольору?

— Бачиш? — перепитав юнак. — Що таке бачити? Я відчуваю його. І що таке колір? Твоє сонце потужне, високоенергетичне, багатомірне.

«Всі визначення поза баченням, — сумно подумала вона. — Він повністю орієнтується в цьому світі, але живе ніби в якомусь іншому вимірі. Хто ж його опікає?».

Із-за стіни пальм вдалині з’явилися дві постаті — одна тоненька, як стеблинка, дівчинка, а друга — високий величний чоловік у довгому білому вбранні, подібному до древньогрецького гіматію, із сивою бородою і пишною гривою волосся, що сягало нижче плечей. Вони поспішали явно до них, дівчинка жваво жестикулювала, але слів ще не було чути.

— Друже, як тебе звати? — поспішно запитала Жанна. — Ти врятував мене, а я навіть не знаю твого ім’я…

— Ім’я дається тим, хто звертається до мене, — лагідно мовив юнак. — Я вважав, що в тобі вже зародилося моє ім’я. Учитель кличе мене Космоандром… а ще — Зорептахом…

«Космоандр, — подумки повторила жінка. — Космічна людина… Дивні претензії його вчителя. Певне, ось він іде сюди. Невже й учитель сліпий?».

— А яке ім’я виникло в тобі? — цікавився далі юнак.

— Загублений, — зненацька сказала Жанна, бо це слово чомусь стукало в її свідомість. Справді, викинутий десь поза людським океаном на острів забуття. Їй здавалося, що юнак розгнівається або збентежиться, але він вражено запитав:

— Як ти вгадала? Я справді загублений. Учитель казав, що Зоряний Птах загубив кілька яєць у цій сфері, і вони могли б пропасти. Щасливий випадок допоміг. Мандрували неподалік чоловік і жінка, вони знайшли загублене і попросили учителя, щоб не дав їм пропасти. Учитель сотворив Гніздо Радості, зоряні птахи вилупилися з яєць, і він нас доглядає, учить для польоту у зоряну сферу. Він твердить, що колись ми прилучимося до ключа тих птахів, котрі літають у безмірності.

«Нова міфологія, — збагнула жінка. — Вони нічого не відають про довколишній світ. Скільки ж їх тут? І чого хоче досягти сучасний міфотворець?».

— Загублений — мені не дуже подобається таке ім’я, — з нотками вини в голосі сказала Жанна. — Краще я кликатиму тебе так, як учитель, — Космоандром… або Зорептахом…

— Як бажаєш. З твоїх вуст приємна будь-яка назва. Ти близька моєму серцю і сонцю. Дивно, я не думав, що при зустрічі з жінкою може народитися таке ніжне почуття рідності.

Жанна спалахнула, збагнувши інтуїцією жінки та розумом лікаря, що в чутливій душі юнака, сліпого й відчуженого від бурхливого світу, пробудилося природне почуття потягу до протилежної статі. Вона промовчала, тим більше, що старий чоловік і дівчинка вже підходили до них. В іскристо-чорних очах патріарха відбивалися подив і збентеженість. Він зупинився і запитливо глянув на жінку, потім перевів погляд на юнака.

— Ваш вихованець врятував мене, — попередила Жанна запитання старого чоловіка. — Сталася катастрофа. Лайнер загинув. Тихоокеанський круїз. Я дуже вдячна… Мене звати Жанна Мішо… Я нейрофізіолог і генург з Пондишері, Індія… У мене своя клініка…

Патріарх підняв руку плавним жестом, і жінка відчула, що весь він сповнений дивної сили й певності. Почувся щирий голос:

— Ми раді вашому рятунку. Вихованець вчинив прекрасно. Синку, ти хоробрий Зорептах.

— Учителю, — дзвінко озвалася дівчинка, зацікавлено прислухаючись до розмови, — звідки з’явилася нова пташка? Космоандр врятував її? У неї поранені крила?

Жанна охопила поглядом субтильну постать дівчинки, відзначила погляд прозорих сірих очей, зупинений десь у просторі. Здивувалася небаченому кольору тіла — золотистому, мінливому, такому, як і в Космоандра. На ній теж був білий напоясник, а ледь помітні перса не прикривалися. Жанна схаменулася, що вона стоїть перед літнім чоловіком в далеко не пляжному вигляді, і зашарілася. Сивий патріарх ніби прочитав її думки, підбадьорливо усміхнувся. Потім поклав пальці на вуста, вказавши очима на юнака й дівчинку. Жінка зрозуміла, що при вихованцях цього дивного чоловіка не все можна говорити. Вона кивнула.

— Квіточко, — ласкаво озвався старий до дівчинки, поклавши долоню на її плече. — Врятована птаха потребує спочинку. Учитель візьме на себе дальші турботи. Синку, ви з Квіточкою вільні. Обмін думками й почуттями — потім, коли я допоможу врятованій. Ще раз кажу — ти вчинив прекрасно. Я щасливий за тебе.

Обличчя Космоандра осяялося, потім на нього набігла хмаринка.

— Я хочу знати долю цієї пташки, учителю. Вона мене здивувала. Я назву її Дивною. Чуєш, Дивна, я хочу знати про тебе все.

— Потім, синку, — спокійно й владно повторив учитель. — Гуляйте над морем, думайте, грайтеся з вітром. Слухайте пісню вічності.

Юнак з дівчинкою слухняно рушили до берега, але Жанна відчула, як її рятівник ніби незримими силовими лініями притягується назад, сюди, де стояла вона. Сивий патріарх теж, напевне, відчув щось подібне, бо в його погляді відбилася заклопотаність. Коли вихованці сховалися за скелями, він ввічливо й стривожено сказав:

— Великодушно пробачте, мадемуазель Жанно, що вас тут зустрічають, на перший погляд, дивно. Ви все зрозумієте.

— Я вже дещо розумію. До речі, я була одружена.

— Так, так. Що ж ви розумієте, мадам?

— Я зрозуміла, що юнак та, безумовно, й дівчинка сліпі.

— Ви не говорили йому про це? — гостро запитав патріарх.

— Не встигла. Але ж я не знала, що це табу. Я зрозуміла інтуїтивно, а потім по вашому жесту, що тут якийсь дивний експеримент. Тим більше, що факт левітації… Він буквально прилетів до мене, витяг з води, приніс до берега…

— Гм, — здивувався учитель. — Цього я з ним не експериментував ще. Колосальний стрибок. Стихія. Він зріє блискавично.

— Але я не розумію…

— Я все розкажу. Вам треба спочити, набратися сили. Такий стрес! Який лайнер затонув?

— «Клеопатра».

— Суперлайнер першого класу, — здивувався патріарх. — Дивно.

— Метеорит… Розпанахав корабель навпіл… Я не знаю, чи ще хтось врятувався.

— Яка неймовірність. Не можу повірити. А втім, що ми знаємо про ймовірність?

— Те саме я чула від своїх супутників за хвилину перед катастрофою, — гірко прошепотіла Жанна.

— Ваші близькі? — турботливо запитав учитель.

— Випадкові супутники. А втім… скажу, як і ви: що ми знаємо про те, хто нам рідний, а хто ні?

— Гарно мовили, мадам. Проте вибачте за це зволікання. Я, правду кажучи, розгублений. Прецеденту ще не було, щоб хтось сюди завітав. Окрім судна, що періодично привозить сюди припаси.