Вогнесміх - Бердник Олесь Павлович - Страница 10

Видіння розтануло зненацька, ніби хтось вимкнув проектор кіно. Гриць відчув, що лежить на тапчані в своїй кімнаті, на чоло йому падає промінь ранкового сонця. Різко задзвонив телефон.

Гриць скочив з постелі, босоніж пострибав до телефонного столика. Зняв трубку. Почувся хрипкуватий голос редактора гумористичного журналу «Хрін»:

— Хто там на дротині? Чи не кочегар?

Гриць засміявся.

— Що за незграбні жарти, Саливоне Оверковичу? «Дротина», «кочегар»! Який я вам кочегар?

— Так «шофер» же означає «кочегар?» По-французькому чи що?

В трубці клекотів задоволений сміх. Гриць почухав потилицю.

— Оце ви ради таких дотепів мене турбуєте?

— Та ні. Діло серйозне. Намічається перелом у нашій роботі, і я згадав про тебе. Ти мені до душі, до сміху ставишся серйозно, я маю щодо тебе деякі плани…

— То кажіть же, не тягніть кота за хвоста…

— Хе-хе! Ось і ти почав говорити, як професійний гуморист, а то киснеш у всяких там філософських абстракціях. Кота за хвоста — це образно і смішно. Хоч і старезний вислів, але приємно… Мовчу, мовчу! Чекаю тебе надвечір у себе. Збираємо нараду всіх штатних і позаштатних співробітників…

— Яка нарада? Для чого? Засідання з приводу того, як уникнути засідань?

— Хе-хе! — вдоволено жебоніла трубка. — Ростеш, ростеш, кочегаре! Хвалю! Не бійся, нарада буде екстраординарна, виняткова! Намічається революція в нашому ділі! Поняв?

— Затямив, Саливоне Оверковичу! А коли приїхати? Бо я ось-ось виходжу на лінію, сідаю за кермо…

— Десь після шести вечора. Зможеш? Постарайся вдень свій план перевиконати, тоді пару годинок викроїш. Зробиш?

— Гаразд! — весело відповів Гриць. — Завжди готовий, як піонер!

— Тоді будь здоровий і не чхай! — задоволено прохрипіло в трубці. Почулися гудки.

Гриць застелив канапу, хутко зробив гімнастику. Вибіг у коридор, привітався до сусідки, вісімдесятилітньої бабусі Гапи, яка смажила яєчню на кухні.

— Знову на колеса, Грицюню? — прошамкала вона.

— Атож, бабо Гапо! — весело відгукнувся хлопець, пускаючи холодну воду в душ.

— А не набридає кататися щодня?

— А я не катаюся. Вивчаю людей, світ, життя…

— Нащо воно тобі?

— На старість як знахідка буде! — пожартував Гриць. — Зароблю пенсію, мемуари писатиму, спогади…

— Кому воно треба? — докірливо гомоніла баба Гапа, відганяючи від плити пухнастого сибірського кота, який жадібно принюхувався до запаху яєчні. — Вже гори тих книжок понаписували, що й не втнеш, за яку братися…

— Нюхом відчувати треба, бабо Гапо! — сміявся Гриць, обмиваючись прохолодною водою під душем. Так, як ваш котик: він нюхом чує, де смачна їжа!

— Так то воно так, — похитала головою баба, — та тільки багато сучасних молодиків нюх втратили… кидаються на таке чорти батька зна що, аж торопієш! Музика якась така… наче собаки з вовками зчепилися, або ревище бугаїв… або ж бійка п’яних мужиків… І пісні з вихилясами, немовби десь у шинку… Правда, тепер уже немовби схаменулися, інколи бачу по телевізору, що й народні, свої пісні передають… стародавні мелодії чуються…

— От бачте, — Сказав Гриць, обтираючись рушником, — не така вже й кепська справа з нюхом. Вітер з заходу дмухнув, похворіло деяке наше юнацтво нежитем імпортним, а потім перечхають, одужають. Нюх у народу зіпсувати тяжко…

— Дай-то боже нашому теляті вовка з’їсти, — пробуркотіла баба Гапа, знімаючи сковороду з плити. — Ти ж дивися, Грицюню, помаленьку катайся на своїй біді, бо така ж тіснота в городі, така тіснота, я так переживаю за тебе!..

— Помаленьку буду кататися, бабо Гапо, — весело крикнув Гриць, біжучи до кімнати, — а план хто за мене виконає — дядя?

Хлопець хутенько вбрався, натягнув на себе шкіряну курточку, надів шоферського кашкета. Заглянувши в дзеркало, скептично хмикнув. Кашкет явно не пасував до його видовженого засмаглого лиця, великих чорних очей, у яких ще хлюпалася радість приємного сновидіння, буйних брів, що зрослися на переніссі. «Мої брови — ліси захмарні!» — пробурмотів він рядок з вірша маловідомого поета, з яким колись дуже заприязнився. Ну — пора! Він схопив зі столика сумку з приготовленими книгами (у вільну хвилину перегляну на ходу!), крикнув на бігу: «Полум’яний привіт, бабо Гапо! Воюйте з комунальними домовими і не здавайтеся!» — і вискочив у клекіт липневого дня. Ранок уже набрав повної сили, світанкова прохолода випарувалася під потужними променями літнього сонця. У дворику гралися діти, билися за недавно розсипане пшоно голуби, голосно каркали ворони у верхів’ях вікових осокорів.

Гриць жив у будинку біля Фроловського монастиря. Вийшовши завулком до вулиці Артема, він сів на тролейбус, що прямував у бік таксомоторного парку. Розкривши сумку, почав переглядати книги, підшукані днями у центральній науковій бібліотеці. Вражений своєю кавказькою пригодою, хлопець настирливо думав про раціональну передумову того, про що йому розповідав химерний юнак. Ум ще підозрював, що став жертвою містифікації — веселої і ловкої, вишукано підготовленої. Але навіщо й кому це потрібно? Скажімо, такий мастак, як Акопян або інший ілюзіоніст, міг би й не такі фокуси продемонструвати, але щоб це зробити, та ще в такому місці, як Клухорський перевал, треба мати якусь далекосяжну мету, глибоку передумову. А що може бути спільного між ним і отим феєричним юнаком?

Ще минулого літа, у перші дні після повернення з мандрівки, Гриць мав зустрічі з деякими знайомими інженерами та вченими з Інституту кібернетики, розпитував, чи не пам’ятають вони такого випадку, про який оповідав йому кавказький супутник. Дехто пригадав, що справді один талановитий молодий учений тяжко захворів, потім чудоподібно одужав — чи то з допомогою голодотерапії, чи то скориставшись мудрістю народної медицини, — а потім безслідно зник, десь поїхав у інше місто. Вважали, що він поселився біля моря, в Криму чи на Кавказі. Але так воно чи ні — сказати певно ніхто не міг. Коротше, всі ті плітки могли дати лише слабку надію на те, що він знайде реальні сліди Радісної Істоти. І тоді Гриць почав нишпорити в книгах, часописах, вишукуючи інформацію про подібні феномени. Ось і тепер у нього в руках кілька таких матеріалів. Переклад книги Йогананди «Автобіографія йога»: в ній наведено кілька прикладів, коли люди осягали можливість жити й функціонувати без їжі. Німкеня Тереза Нойман та бенгалка Гірі Бала довгі роки жили тільки водою. Коли їх розпитували, що є основою їхнього життя, вони одностайно відповідали: «Світло». Це нагадує те, про що казав йому Радісний. Але повністю довіряти йогічним джерелам Гриць не міг, бо в названій книзі сильно відчувався струмінь містики і апології потойбічності. Йогананда був повністю у полоні релігійних індуїстських традицій, і вилущити з його оповідей раціональне зерно не так просто. Гриць звернув увагу на свідчення деяких часописів, що повідомляли про випадки довголітнього невживання їжі тими чи іншими людьми. Югославський «Світ техніки» оповідав про смерть вісімдесятилітньої жінки, котра від шістнадцяти літ не вживала нічого, крім джерельної води. Книга відомого німецького еволюціоніста доктора Ранке наводила дані про те, що англійська дівчинка Сара Джекоб до восьми років жила без їжі, пила лише воду з колодязя, але потім, коли з нею почали експериментувати лікарі, замкнувши її в палату, померла. Було ще багато розрізнених повідомлень про лікування голодом, про феноменальне оздоровлення, оновлення, омолодження організму та його функцій, але про можливості трансформації Гриць ніде не міг прочитати.

«Та де ж ти можеш прочитати про те, чого не було? — почувся десь в глибині свідомості голос Радісного. — Доки шкаралупа лялечки не прогризена, хіба може гусінь щось знати про політ метелика? Хіба що генетичні сни та мрії інколи пропливають в її свідомості — сни про політ, мрії про крилатість… але все те — ніби химерні тіні літнього дня. Тому — шукай в собі, шукай в житті. Життя — найкращий порадник, а ключ до його таємниць — радість!..».

Гриць отямився від задуми, склав книги в сумку, виглянув у вікно тролейбуса. Його зупинка. Пора сходити, звідси пішки до таксомоторного парку, до веселого ярмарку шоферів, машин, механіків.