Живий звук - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 30

Цікаві операції планує відділ майора Хмари!

— Ось він! — крикнув Карташ.

З якогось темного двору вилетів автомобіль із погашеними фарами.

Хмара вже сидів за кермом, і мені довелося стрибати до нього в машину буквально на ходу. Глипнувши на мене, Грузин не сказав ані слова, лише зціпив зуби і притиснув педаль газу до самої підлоги. Я озирнувся — опери на своїй тачці вже спішили за нами.

Південну Борщагівку я все ж таки знаю погано. Куди і як тут збирався тікати наш «клієнт», поняття не мав. Та якщо він, поставивши свій транспорт, як водиться, на віддаленні від місця зустрічі, все ж таки, тікаючи, вискочив просто на засідку, значить, саме в цьому місці можливостей для повноцінного маневру було не так уже й багато. Тепер виграє той, хто виявиться спритнішим у цій нічній грі в квача.

«Клієнт» дуже хотів утекти.

Тільки він не врахував одного: майор міліції Вова Хмара на прізвисько Грузин дуже хотів його спіймати. Через те шанси в гравців уже були не рівними.

Утікач мчав по прямій. Хмара, вивернувши руля вправо, спрямував свою машину перпендикулярно йому і, за всіма законами геометрії, обрав таким чином найкоротшу траєкторію. У втікача була можливість вирватися вперед, та Хмара почав погоню дуже вчасно: з усієї дурі впиляв у ліве заднє крило машини втікача. Від удару мене кинуло вперед, лиш дивом я втримався від того, аби протаранити головою лобове скло. Авто переслідувача від удару розвернуло на сто вісімдесят градусів, навіть крутнуло трошки. Фари Хмариного «опеля» розлетілися і згасли. Сам Грузин викотився з машини, коли її ще тягнуло по гальмівній смузі.

До нас на всіх парах наспівали опери.

«Клієнт» виявився на диво живучим — вистрибнув і, ледь накульгуючи, погнав кудись убік.

— Стояти, падло! — закричав Хмара.

Я, оговтавшись і вистрибнувши з «опеля», теж кинувся втікачу навперейми. Але мене випередили Карташ і Сазонов — фари висвітили спину втікача, та він, несподівано сахнувшись убік, зник у темряві. Скреготнули гальма.

Я підбіг до Карташа і Сазонова, які вискочили з машини. За кілька секунд біля нас опинився Хмара. Тепер пістолети стискали в руках усі троє.

— Там будівельний майданчик, не проїдемо! — пояснив Карташ, і мене знову насторожило, що ніхто не поспішає викликати підмогу.

— Огороджений? — коротко запитав Хмара.

— Аякже!

— Тоді — вперед, мужики! Спробуйте зловити його з того боку. Тільки, думаю, він захоче десь відсидітися. Подумає, що в темряві ми задовбаємося його шукати. Козел, бл-лін! Так, ви — туди, ми — навпростець! Ходу, хлопці, ходу, бо з хріном залишимось!

Отже, майор Хмара в ситуації, що склалася, сприймає мене за повноцінний штик. Приємно, чорт забирай, коли на тебе покладаються в бою…

Ми бігли назустріч шаленому собачому гавкоту.

Місце, де сподівався сховатися втікач, виявилося зовсім поруч, в кількох десятках метрів, за потворним панельним будинком. Над абияк зведеною огорожею мляво світив ліхтар, освітлюючи невеличкий темний прохід, що вів усередину. Просто з цього проходу на нас вискочив чоловік у плямистій куртці, натягнутій поверх светра з відкритим горлом, і таких самих камуфляжних штанях. Навіть у напівтемряві я помітив на його ногах величезні стоптані капці. Вони не пасували ані зовнішньому вигляду дядька, ані порі року.

— Стій! Хто такі! Куди вас усіх несе! — кричав він на ходу, перекрикуючи гавкіт.

Ще кілька кроків — і він міг налетіти на Хмару. Той зупинився, переклав пістолет у ліву руку, правою витягнув з кишені службове посвідчення, виставив його прямо перед собою. Ніби наштовхнувшись на бетонну стіну, чоловік зупинився, примружив очі, мало не вперся в руку з посвідченням лобом, а тоді для чогось виструнчився і хвацько взяв під козирок. Хоча ані шапки, ані кашкета на його коротко стриженій голові не було.

— Прапорщик Данькевич! — відрапортував він.

— Сторож? — запитав Хмара, ховаючи посвідчення.

— Так точно! Працівник служби охорони!

— Ти, прапорщик, забери руку від порожньої голови. — Рука Данькевича слухняно опустилася. — Ми тут ловимо одного…

— Я вже зрозумів, товаришу майор! Заскочив на ввірений мені об’єкт…

— А ти, значить, спав на ввіреному тобі посту? — Хмара кивнув на тапочки.

— То в мене ноги в черевиках утомлюються і пріють… Перевзувся тільки недавно, чайок собі поставив…

— Я тобі не інспекція. Своєму начальству пояснювати про прілі ноги будеш, у нас часу нема тебе слухати. Як із ввіреного тобі об’єкта охорони найпростіше втекти і як там можна зараз, у темряві, когось знайти?

Прапорщик Данькевич кахикнув, озирнувся на паркан.

— Утекти вже ніхто нікуди не зможе. Ким би це падло не було — тепер котику звиздець. Наші хлопці, гм, собак тут пригодовують. Нас четверо таких, прикордонників. Я, наприклад, десять років у Забайкальському окремому військовому окрузі, крім усього іншого, відслужив. Коля Кагарлик ще в нас є — цей у Таджикистані. Ну, потім, звичайно, після розвалу Союзу дослужували тут, тільки…

— Забагато армійських мемуарів, Данькевич! Що там із собаками?

— А, ну так я і кажу: прикордонник без собаки — це як хохол без лички, — жваво відповів колишній прапорщик. — А хохол без лички, ви знаєте, як цеє… ну… ця… без затички…

— Ще коротше! — Хмара почав утрачати терпець.

— Собак у нас на території з півдесятка, значить. Ми їх годуємо, вони нас слухаються, заодно вночі несуть охорону. Навіть удень на чужого зуби шкірять, а серед ночі — ховайся! Можна навіть не напружуватися, краще за будь-яку сигналку спрацюють! Так що вашого гада наші песики вже кудись загнали. На свою голову він на нашу територію заскочив… Чи на свою жопу, як кому краще.

Ми з Грузином перезирнулися. Собачий гавкіт тим часом ставав усе лютішим.

— Ти можеш в разі чого забрати своїх собак? — швидко запитав Хмара.

— Без проблем, товаришу майор!

— Тоді вперед!

— Міліцію викликати? — діловито поцікавився Данькевич.

— А ми хто? — вирвалося в мене, і тепер Хмара зиркнув у мій бік із цікавістю. Справді, цікаво: кілька годин тому в ментовці його ногами топтали, тепер він себе міліціонером називає і не червоніє. Я сам не міг пояснити, чому в мене це вирвалося. Та й думати над цим не було коли — охоронець уже зник по той бік огорожі.

За дві хвилини будівельний майданчик з двох боків освітився прожекторами. Видно, Данькевич щось там натиснув, увімкнувши освітлення. Вимикав його, мабуть, аби світло спати не заважало. Коли ми зайшли на територію, охоронець уже виходив із невеличкої хатки-побутівки, так і не перевзувши капці, зате поправляючи на голові кашкета, який носять військові під час польових занять.

— Можу сирену запустити, — запропонував він.

— Собаки без сирени тут галасують, — хитнув головою Хмара. — Давай, веди, куди там.

Орієнтуючись винятково на слух, охоронець провів нас повз викопаний під фундамент котлован із вбитими на дні потворними палями, з яких хижо стирчала в різні боки арматура, пройшов до зведеного вже на три поверхи вгору остова забудови, ступив у пройму, що колись повинна стати центральним входом, кинув через плече:

— Тут буде офісний та торговельний центр, — а тоді голосно крикнув: — Альма! Гектор! Полкан! Полкан! Гектор! Альма!

Хор гавкаючих собак поменшав. А тоді з різних боків, мов у фільмі «Омен», до нас кинулися здоровенні пси. Мене ледь не збила з ніг вгодована кавказька вівчарка. Хмара сахнувся, коли повз нього югнув здоровенний кобель невідомої породи. Кудлатого собаку, який стрибнув з віконної пройми другого поверху, інакше як казковою потворою назвати було не можна. Сумішшю яких порід вона б не була, другом людини цього явного хижака я б не наважився назвати. Чотириногі сторожі радісно оточили двоногого.

— Це — Альма, — Данькевич почухав потвору за вухом, а тоді прокричав: — Ну, ти, недоумок! Давай вилазь, бо, чесне слово, піду звідси на хер чай допивати! А ти там у мене усцишся, чуєш?

— Забери собак, садюго! — почулося звідкись згори.