Твори - Хвильовий Микола Григорович - Страница 190

Проте, які ж це живі люди? Як ми конкретніш розшифруємо цей термін?

Двигуном історії є, як відомо, так званий «змінний стосунок» — людина-природа. Інакше кажучи, ми маємо справу з боротьбою громадської людини проти природи. Отже, те живе творіння, що його ми ототожнюємо і психологічним фактором, і є по суті громадська людина,

І коли ми говоримо про психологічну категорію, яка «виштовхує» людськість із просвіти, то, очевидно, і маємо на увазі якусь суспільну одиницю.

Ці елементарні засади про роль людини в історії нам потрібні для того, щоб запитати себе:

— Чи не дала Європа якогось типу творіння, яке — в тій пропорції, що його наділяє так званий «змінний стосунок» і робить історію?

Ви питаєте, яка Європа? Беріть, яку захочете: «минулу — сучасну, буржуазну — пролетарську-, вічну — мінливу». Бо і справді: Гамлети 52, Дон-Жуани чи то Тартюфи були із минулому, але вони є і в сучасному, були вони буржуазні, але вони є і пролетарські, можете їх уважати «вічними», але вони будуть і «мінливі». Таку кокетливу путь держить діалектика, коли блукає в лабіринті надбудов.

Тут ми, нарешті, стикаємось з ідеалом громадської л ю д и н и, яка в своїй біологічній, ясніш психо-фізіологічній, основі вдосконалювалась протягом багатьох віків і є власністю всіх класів.

У цьому сенсі ми не маємо нічого проти того, щоби Леніна порівняти з Петром Великим: як той, гак і другий належали до одного типу громадської людини й саме ідеального, що його нам дала Європа. ї імператор Римської імперії Август і мислитель буржуазії ВольтерГ)|), і пролетарський теоретик Маркс — всі вони в цьому сенсі подібні один до одного.

Це зовсім не значить, що кожний з них, взятий в конкретному оточенні в конкретний час, буде міжкласовим явищем, І той, і другий, і п’ятий служили своєму класу. Але поскільки їхня служба, піднімаючи культуру їхнього ж класу, викликала розвиток нових сил, що характеризують поняття прогресу, що мусили прийти їм на зміну й часом були їхнім антиподом, остільки між Леніним і Петром Великим можна поставити знак тотожності. ї піп Лютер 57, і робітничий ватажок Бебель належать до одного типу європейської громадської людини, І той, і другий, і п’ятий, і десятий не відривались від своєї соціальної бази, але всі вони були двигунами історії у пропорції того ж таки «змінного стосунку». Стан їхнього інтелекту і вдачі дорівнювався даному соціально-економічному й політичному ладу. Цей класичний тип ми мислимо в перманентній інтелектуальній, вольовій і т. д„ динаміці. Це та людина, що її завжди й до вінців збурено в своїй біологічній основі.

Це — європейський інтелігент у найкращому розумінні цього слова. Це, коли хочет е,—

знайомий нам чорнокнижник із Вюртемберга58, що показав нам грандіозну цивілізацію і відкрив перед нами безмежні перспективи. Це — доктор Фауст, коли розуміти його як допитливий людський дух.

І зовсім помиляється Шпенглер: він везе на катафалку не Фауста, а «третій стан», бо доктор із Вюртемберга безсмертний, поки існують сильні, здорові люди.

— Ага... так от про що ви говорите! А ни нема тут, у вас, ідеалізму? — Подивимось:

Перша цитата з Мерінга59: «Історичний матеріалізм ніколи не відхиляє дії ідейних сил».

Друга цитата з Плеханова би: «Велика людина баче далі інших і хоче сильніш інших. Вона — герой. Не в тому сенсі, що вона начебто може зупините чи то змінити хід речей, а в тому, що її діяльність являється свідомим і' вільним виразником цієї необхідної і позасвідомої ходи. В цьому її значення. В цьому її сила. Але — це колосальне значення, страшна сила».

Саме ця страшна сила і є згаданий нами тип, і є психологічна Європа, що на неї ми мусимо орієнтуватись. Саме вона й виведе наше молоде мистецтво на великий і радісний тракт до світової мети.

Соціалізм — це, з одного боку, теорія боротьби за царства свободи, з другого — конкретний етап боротьби людини з природою. Отже, треба подивитись на справу ширше і глибше, і не думати, що тисячі кащенків 61, хотя би й комуністичних, роблять епохальну справу, що вони «зададуть» тон гнилій територіальній Європі, що витягнуть її з болота, куди затягла її колись могутня і прекрасна, тепер стара й безсила буржуазія.

Так стоїть справа з психологічною Європою, що до неї антитезою є просвіта Гаркун-Задунайського 62°.

— Психологічна категорія є жива людина з мислями, з волею, з хистами. Жива людина є громадська людина. Класичний тип громадської людини вироблено Заходом. Як надбудова, він вплинув на економічний базис, на добробут феодалів і буржуазії. Він вплине й на добробут пролетаріату. Його соціальний сенс у його широкій та глибокій активності. Отже,' не можна мислити соціального критерію без Психологічної Європи.

— І все?

— Ні, тепер дозвольте ще зупинитись на просвіті.

КУЛЬТУРНИЙ ЕПІГОНІЗМ

МоИо те ж, що й до попереднього розділу.

«Нам передано изумительное литературное наследие, на нас, коммунистах, лежит тягчайшая ответственность за то, какую литературу даст нам новая Россия после Пушкина, Гоголя, Толстого».

Так в ересефесерівські простори сурмить і сурмить «Красная новь» ьз. Ми тут, на Україні, кричимо, хоч і на всі легені, але трохи інакше.

— В минулому лежать надзвичайні шедеври мистецтва. «Третій стан» — дав епоху Відродження, Байрона, Гете, Гюго і т. д. Ми, комунари, несемо на собі велику відповідальність: цілком від нас залежить, яке мистецтво дасть пролетаріат у добу своєї диктатури.

Але ця відповідальність ускладнюється, коли ми уясняємо собі, що це мистецтво мусить творити культурно відстала нація.

До цього часу ніхто ще не брав на себе труда з'ясувати заплутану ситуацію, з якою ми стикаємось в українській культурі.

Звичайно, не важко якомусь зміновіховцеві професорові Ключникову, поділивши етичну сферу на мораль, право та політику, вивести основні світові програми, і тим перемогти історичну ірраціональність. Бо все це зводиться до того, щоб підкреслити на якійсь 177 сторінці, що «Россия — первая освободительница мира». Не важко розв’язати цю проблему і якомусь тупоголовому петлюрівцеві. Але для нас, що не розглядають національний момент як самоціль, питання, зв’язані з цим моментом, ще більше ускладнюються.

Стоїть така основна й нез’ясована дилема:

— Чи будемо ми розглядати своє національне мистецтво, як служебне (в даному разі воно служить пролетаріатові) і як вічно підсобне, вічно резервне до т РГХ світових мистецтв, які досягли високого розквіту?

Чи, навпаки, залишивши за ним ту ж саму служебну роль, найдемо за потрібне підіймати його художній рівень на рівень світових шедеврів?

Ми гадаємо, що це питання можна розв’язати тільки так:

— Оскільки українська нація кілька століть шукала свого визволення, остільки ми розцінюємо це як непереможне її бажання виявити й вичерпати своє національне (не націоналістичне) офарблення.

Це ж національне офарблення виявляється в культурі й в умовах вільного розвитку, в умовах, подібних до сьогоднішньої ситуації, з таким же темпераментом і з такою ж волею наздогнати інші народи, як це ми спостерігали й у римлян, що за порівнюючи менший період значно наблизились до грецької культури. Ця ж національна суть мусить себе вичерпати й у мистецтві.

Коли наші погляди в цьому випадку зійдуться з «чаяніями» нашої ж таки дрібної буржуазії і навіть фашистів, то це зовсім не значить, що ми помиляємось.

Бо і справді: національне офарблення — це ні що інше, як звичайне офарблення культури того чи іншого народу. Його використовують усі класи. Найкраще за всіх його використав «третій стан». І коли дрібна буржуазія хапається за нашу ідею, то, по-перше, вона розуміє її, як націоналістичну суть, по-друге, коли справа йде до певної міри і про те, що ми говоримо — то й до певної міри тут беззаконного й антрадянського нема.

Словом, коли «націонал-більшовик» Устрялов Ь4 приймав програму компартії, то це зовсім не значить, що ця програма потребує корективів.