Твори - Хвильовий Микола Григорович - Страница 183

Вас розбуркає лишень Марат 3.

А я (я не покину ранок!) і ваших і своїх дітей уберу у віяло фазана і поведу в майбутнє.

1

А вчора степ шумів...

Ох, як метушився степ!

Чекали у місто гостей троглодитного віку.

Тулились до будинків примари переляку, десь скавучав собака, а потім вив на хмари.

Було небо повне, як вагітна сіроока дівчина. Але була виснажена душа — кинемо її знову в лабети...

Ша!..

Серце моє, де ти?

Прив’язане на нитку

і мусиш під’агатити кров?

Невже воли і корови кізяками нагодують їх?

Невже мукання золотої телиці вартує ударів по ковадлові?

Ні! «Сила солому ломить», а їхня воля

за гратами біляозерного виховання.

Ах, я знаю цю в’язницю.

У ній і мені — атому мільйоноголового тіла

було гарно гріться

на комині з жеврівшими колоссями.

Я згадую: волошкова тиша, дзвіночки в вербах шарудять похило, а легіт припоясав межі, розпустивши бузкові крила.

Іржали десь на луках коні, і так боязко було кинути голосівку... Хотілось забрести до самих фараонів і дмухати на нетутешню музику.

Все це я знаю... Має насолоду і пелюшковий сморід.

І от на годину

у ланцюжку чоловічого життя ви маєте ще раз посьорбати отрути.

А я, як лаврик,

покину сад улітку під морозом своїм зраненим оком.

Хай! Я почекаю!

І брук мій — у глушінь, майдани

притаяться...

Я ж біля машини стану.

І ремінь заспіває про іншу перемогу, про авіо часи...

2

І буде так — я вмить скричу:

Гей, ігросторніш мені дорогу!

Це буде перший сказ.

За ним заспівають і перетворяться

в блискучу мантію

дійсності

казки утопістів...

Я не схотів бути Па-де Кале 4 і Ла-Маншеі? і роздирати землю.

Я хочу нести вісті з берегів електричного царства.

Але я — не Гастів 6, не Маяковський, не Єсєнін, я з української діжки беру хміль.

Я лишень (по-персіянськи) пенід.

І кому ж, як не мені,

мисль свою пускати амазонкою

в далечінь?

Я буду уїдливою нянькою біля вас,

бо ви розіб’єте коштовні вази, і будемо укупі плакати ще один вік.

Ви розумієте мене?

Я — це фуга!

Во ім'я ваших —

Отця і Сина, і Святого Духа —

Я — ми.

Слухай, чоловіче:

Да не будуть тобі бозі другі, тільки моє засмажене обличчя.

Це — не наруга — це сердешна порада, бо мені вклоняються не лишень Дніпрові русалки, але й океанські наяди...

Хто міжпланетних мрій таємність розпутляє?

Я.

Я лоно страдниці-землі в троянди уквітчаю, а кров

і бризки мозку під мечами перетворю в вино й желе.

А фаворити мої — бурі гієні очі попечуть, і потечуть часів Адама ріки...

Ах, швидкувати б, заарканити цю мить!

З

Степ замовк.

Мовчить.

Гризе наші виснажені крижі.

І я мовчу. І в цій мовчанці . ховаються зорі далекого-близького і трагедія сучасності.

Вулиці примружили єхидні очі і вийшов, вчорашній, тужу з приватною ініціативою в кишені. Чути на брукові крізь шум:

Ага!

Це до мене... Ну і що ж — не повернеться Мойсей у Єгипет, а сьогоднішній Прометей 7 умовно —

неприковано-прикований.

Одно зусилля в зусиллях вікових — і вільний заспіває вільним.

А місто і степи шпалерами пропустять уїдливих пророків до арки на тріумф.

Сплете вінки історія

з фіалок-сміхострумок, і уквітчає шлях.

Вона ж примусила іти

в прийдешнє.

Вона ж поклала колючок, бар’єри і паркани.

Вона! Це все вона!

І я, коли бракує палу, сітчаю розумом

всесвіт

життя.

І глум, плювки приймаю доброхітно — офіра це...

Ах, карнавальте свої оселі і огадючте оазу міст, я все ж упертий, хоч невеселий і неосяжний бажання плац.

Іду похмурий в крицевих дзвонах, розтаборився по всій землі... бори в задумі... ідуть колони... бори — колони...

То я іду.

по логаритмах —

бо вічний

ДУХ

мій.

4

І в цю хвилину вашого розгнузданого свята стою біля машини і слухаю пісню безмежності.

В руках румпель — веду корабель машинізації.

І повернути землю вже маю твердь.

0 Архімеде 8!

Твоя сива голова прострілена сяйвом.

Нащадок прадідів великих вже скрикнув —

Еврика!

1 із провалля літ нова Америка,

Месія і Колумб 9.

То —

Колектив, заліза міць і я.

І на минулого полову — притьмом беркут — огня.

Цього і досить.

А там, помалу, в реп’яхах, в мамуловатому коші хтось прогримить —

Т овариші!

І табуни проколе мрія і глузд творіння.

І хоч вовтузиться блакитноокий ведмідь і б’ється у бекёт з погрозами пожеж — і я бреду і ти бредеш вперед.

5

Так споконвіку було.

Одні упирались з ганчіркою в руці, а другі тяглися до стягу зорі і йшли за хвостами комет, горіх розкусивши буття.

І хіба посміє вічність шпурнути в моє обличчя докір?

Я почуваю, як мої плечі піднімаються у височінь.

Я проростаю мудрістю, величністю природи.

І не вам, льокаям склизької жабиної

пристрасті,

зупинити мене!

Я вже бреду по мрійній вогкості, по асфальтах прийдешнього.

Океани запінили береги і мелодійно музиканять повітря.

Обшир — до Оріона І0!

В моїх грудях товпиться легкоморозний цвіт осінньої турботи.

Мурашки золотої радості плазують по спині.

ї всюди бачу я електрики блискучі очі.

І всюди чую я

прелюдію машин до людського життя. А Україна, всесвіт — в купелі боротьби, і біля них — матуся неминучість.

Так крок кривавий тисячоліття свою одміряє добу.

Зітхне так легко людскість, і під березами незгод опороситься немовлям.

Але ще довго буде степ ревти.

Я знаю це.

Не раз іще гостей

з звіриними очима, що гірше татарви часів перегорівших, чекатиму до себе.

Хай буде так! — інакше і не можна... А я в той час у електричний вік ступатиму поволі і в електричний вік — прийду...

...На димарях похмурого завода

і на полях, в шматках крові — читаю, заповіт.

ПАМФЛЕТИ

тт

Випускаючи другу серію памфлетів, ми вважаємо за потрібне й на цей раз попрохати пробачення у читача: і тут не все буде зрозумілим для нього.

Але чого ж ми поспішаємо з виданням цієї брошури?

Тому, шановний читачу, що життя не чекає на нас. Ті ідеї, що ми їх кинули у своїй першій серії памфлетів («Камо грядеши», вид. «Книгоспілка», 1925 р.), шукають собі підтримки. Отже, той, хто стежив за літературною дискусією минулого року, очевидно, зрозуміє нас. Більше того, він мусить пробачити нам гостроту в виразах, бо, коли розв’язується майбутнє молодого мистецтва, сентиментальності нема місця.