Чотири шаблі (збірник) - Яновський Юрій Іванович - Страница 9

Київ стугонів на ніч і напускав на себе вечірні тіні. На горі на станції кричав «КІМ» – бронепоїзд, чекаючи командира. Командир Рубан міряв велике місто кроками, а хтось у передмісті, «милуючись місяцем, терзав свою гітару».

4. Латиш Матте

Машиніст бронепоїзда «КІМ»[73] брав коло водокачки воду. Звичайно, це була робота помічника, але останній десь гнив по дорозі від кулі командира. Згаданий командир – латиш Матте – був для машиніста мішком загадок. Ніякий спирт не мав впливу на командирову голову, і тим більше на командирів язик. Його прозвали «німий Матте».

Машиніст слухав, як булькала вода, і пильно стежив за безпечністю свого тилу. Командир міг з'явитись, як буря, а хіба тонка обшивка тендера врятує від кулі парабелума?

Вода дратувалась із машиністом і його майбутністю. Вже холодний піт почав проступати на чолі.

Нарешті якась крапка часу, якась жартівлива хвилинка переповнила командирову чашу: він вискочив із вагона й мовчки одсалютував у повітря одним пострілом. Друга куля мала йти на тендер паротяга. Задумливо дзенькали командирові остроги, й ліве око примружилось, як на полюванні.

В цю хвилину на перон вибігло двоє військових. Вони здивовано глянули на револьвер командира й не знали, що думати. Командир підняв на всякий випадок зброю.

– Товариш, – сказав старіший із двох – колишній полковник з довгими вусами, – я командир першого мортирного дивізіону. Мені потрібна ваша поміч.

Латиш Матте переклав револьвера в ліву руку й простяг праву руку гостю. Потім він почав дивитись у вікно апаратної телеграфу й стояв так увесь час.

– Ворожа артилерія сильно б'є по моєму участкові, – продовжував командир дивізіону, – очевидно, десь є гарний пункт для ворожого спостерігача. Я хочу послати свою розвідку й потім, за її відомостями, вдарити перехресним огнем по ворожих батареях: з моїх мортир і з вашого бронепоїзда.

– Я їду з вами, – сказав латиш і махнув пальцем на свого помічника.

– І зо мною двоє. Триматись під парами. Ти – командир.

Всі їхали верхи. Бронепоїзд мав свої коні. Латиш тис коня острогами й піднімав пил. Село було недалеко за щіткою сосен. Вечір ще не мав наміру виходити на зміну. А день мовчав, як вода.

На селі, коло хати, де жив тов. Доєнгардт (командир дивізіону), латиш прив'язав коня й пішов вулицею в ліс. Двоє його вірних ішло тридцять кроків ззаду. За селом Матте оглянувся й не сказав ні слова. Це значило, що латиш нічого не має проти, і люди можуть не боятись.

В лісі Матте вибрав високого дуба, скинув чоботи й подерся вгору. Люди стояли внизу мовчки, не рухаючись. Матте п'ять хвилин роздивлявся навкруги в бінокль.

Зліз, і всі пішли назад.

Раптом латиш скочив у кущі й ліг. За ним це зробили його люди, не розуміючи нічого. Скоро на дорозі виткнулось троє. Латиш придивився в бінокль і потім спокійно вийшов на дорогу з кущів.

Вершники побачили піших, і миттю серед тиші лісу лунко прокричали постріли. Багато берез було перепсовано кулями, а вечір злазив по драбині тихо й вештався вже в подихах лісу.

Латиш ішов просто на вершників і грався ліщиновою гілкою. Його хлопці йшли один за одним ззаду. Один вже волочив ногу, а другий витирав щось червоне з обличчя.

Вершники позскакували з коней і перестали стріляти. Вони тримали голови піших на мушках і терпляче чекали ворожих намірів.

– Стій! – крикнув один вершник.

Матте продовжував іти вперед, ламаючи гілку, а один з його людей похмуро вилаявся й сказав їм останній параграф «послужного списку» Матте.

– Гади чортові, – вилаявся вершник, – чому ж ви мовчали?

– Доволі, – вирішив один із людей Матте, – катись, доки не покуштував кулі!

Латиш проходив мимо спокійно й не дивлячись на тих, що стріляли. Тоді один з вершників заступив дорогу.

– Здоров, Шурка!

Матте підвів помалу очі й придивився. Потім подав руку, щось буркнув.

– Братішка, та ми ж умісті на «Коршуні» були. Зараз я в антилерії, їду на розвідку. А ти, братішка, що робиш?

Матте помалу одвів назад руку й кудись нею показав.

– Треба там придивитись до вітряка на горі, – сказав Матте й пішов дорогою. Через кілька кроків він вернувся й простяг товаришеві з «Коршуна» руку:

– На, братішка!

Тоді, як ніч розсипала на небі золоте просо й вітер куйовдив гриви коней, – товариш Матте гнав свою тінь аж до станції. Там він, як вихор, скочив у вагон і надушив кнопку дзвінка два рази. Це значило, що через п'ять хвилин буде три дзвінки, а потім, коли поїзд не зірветься з місця, – багато буде мертвих.

Поїзд рвонувся після третього дзвінка й пропав на далеких рейках.

Командира дивізіону тов. Доєнгардта здивував від'їзд із села тов. Матте. Коли ж закохкав на станції паротяг і поїзд Матте кинув по дорозі іскор, – тов. Доєнгардт здивувався ще більше. Ніяких розмов у них із тов. Матте не було – лише вислухали вони вдвох заяву чужого селянина про те:

що троє розвідників лежать покатовані коло вітряка;

що заманила їх дівчина в червоній хустці;

що в селі стоїть ворожий легіон;

що дівчина чужа, не наша, живе в селі з матір'ю;

що вона сказала розвідникам – нікого в селі немає, і що красива вона до біса.

Командир Доєнгардт зауважив, що треба ранком взяти з бою село, – і все. Чому ж латиш полетів до чорта й що прийде далі на його дурну думку, цього – командир Доєнгардт міг побожитися своїми вусами – не знав. Одного боявся командир – щоб Матте не став на перешкоді його, командира Доєнгардта, планам.

Поїзд Матте пролетів тим часом пару верст і став, як закопаний, від дзвінка з кабіни командира. Можна було дивуватися тільки, як не позривались із місць гармати!

Сам Матте вийшов із вагона на насип і понюхав теплі подихи ближчого болота. За лісом мало бути село, а зір до нього не доходив, бо хіба те просо, що ніч обсипає ним молодика, світить?

Матте виліз на дах вагона й довгий час стояв нерухомо. Поїзд мовчав. Була ніч. Люди чекали слів командира Матте.

Командир зліз із вагона й покликав до себе машиніста.

– Туди, за той горб. Дві верстви. Тихо, щоб і чорт не чув, – сказав Матте й, зайшовши в свою кабінку, заснув, ледве ліг на ліжко. Поїзд рушив.

Здається, снів у командира Матте не було. Він скочив на ноги, коли поїзд став. Як тихо не їхав машиніст, а Матте відчув це якимось інстинктом.

Був саме той ранок, коли ще й «чорти не бились навкулачки». Приладдя до денного освітлення десь блукало за горизонтом, і якісь кури стали потроху визбирувати небесне просо.

Командир Матте зловив у бінокль тумани над ворожим селом і зібрав помічників на нараду. Але в цей час блиснуло велике кресало, забігали луни по лісі, й командир дивізіону тов. Доєнгардт став крити ворога з мортир.

Командир Матте скривився, навіть декому здалося, що він хотів вилаятись, і показав пальцем на село. Це відносилось до «орначів» на бронепоїздові. Заскрипіли башти, і бронепоїзд «КІМ» став бити по флангові.

Білим осіннім ранком командир Матте заїхав на коні в село. Коло млина була юрба людей і на принесених столах лежали трупи розвідників. Один із них не був ще трупом, але мав уже для цього всі візи на своєму мандатові й на грудях.

Не треба розповідати про ці візи. Завжди буває, що люди вміють краще хижаків різати живих людей. Ці візи були – неохайно зроблені начерки зір, назва Республіки й прізвища Вождів. А розвідники були трупами від начерків гострими ножами!

Тихо стояв побитий гарматами вітряк, ошаліло дивився народ, і кусав свої довгі вуса тов. Доєнгардт.

Командир Матте ткнув повід коня комусь у руки й спокійно підійшов до розвідників. Нічого не відбилось на його обличчі. Це була залізна душа. Він уважніше подивився на товариша з «Коршуна», мимоволі глянув на свою зброю і хотів відійти. Тут якась рука вставила палку в фортунине колесо. Все пішло димом.

До гурту підбіг чоловік і крикнув:

– Дівчина в червоній хустці тікає в ліс!