Століття Якова - Лис Володимир Савович - Страница 32

   Ніч вдивлялася у нього стооким невидимим звіром, несла крадькома у чорній торбі сотню, а може, й тисячу звіренят, здатних рознести довкола біду.

   А якось забіг на подвір’я брат Гаврилко, здається, на Спаса то було. Розкуйовджений, очі палають, на плечі самопал на мотузку теліпається, в руках вила.

   — Гайда, братику, на польську колонію йдемо.

   — На польську, кажеш?..

   — Ну, на Зенюв.

   Яків різким порухом рвонув з братових рук сокиру. Тоді другу руку простяг.

   — Самопала давай.

   У Гаврилка мало очі з орбіт не вилізуть.

   — Ти що, брате, полякам продався? Щеби пак — маєш і в себе польську цяцю. Та виплодків ляських.

   — Дуройо...

   Яків ударив молодшого брата у підборіддя. Тоді за самопала шарпнув.

   — Зосю не чіпай, брате. І дітей не чіпай. Забув, якою вони мовою балакають? А за колонію тую ти за весь свій вік не одмиєшся...

   — А вони? Ти забув, що в Штуні, Вижгові, Висоцьку наробили? Церкви палять... Дітей на кілля... Слабак ти, брате...

   — Може, й слабак, — згодився Яків. — Али самопала тобі не віддам.

   Відступив і курок звів. Цівка дивилася маленьким, порожнім ще оком, у братові груди.

   — Гляди-но, не пошкодуй, брате, — сказав Гаврилко з притиском, злостиво.

   Та плечі в нього вже опустилися. І очі погасли. Мовби вітер дмухнув на теї жарини.

   Яків повернувся і побрів за хату. Над селом пливли велетенські журавлі — білі хмари. Кружляли, готуючись до відльоту у вирій, инші, справжні птахи — боцюни. Стояла десь там, за бором, що синів у далечині, осінь. Все було, як і завше. Тильки люде були не такими. Ішли одне на одного. З сокирами, вилами, самопалами.

   «Хто винен у тому? — подумав Яків. — Поляки? Совєти? Німци? А хто мого брата змусив узєти до рук сокиру? Господи, хоть би він не пушов на ту колонію з дурної голови».

   15

   Біда в їхнє село нагрянула негадано, коли вже ніби все довкола — бійня, підпали, напади — стихати стало: десь на п’ятий день по Покрові. За тиждень перед тим поляки напали на Полапи, майже сусіднє село. Спалили там церкву, а в ній чи не з півсотні людей. Після того рушили, певно, сп’янілі від успіху, на Загоряни. Та лісовою дорогою стрівся їм загорянець, старий Федько Бутмерець (бо з Бутмера, села коло Прип'яті, був родом, в Загорєни в приймаки пристав), то оточили його, стали розпитувати, як там, у Загорянах, все спокійно? А Федько зметикував, що біда до села їхнього суне — зі зброєю, тими ж вилами й сокирами в руках! З очима, ненавистю поїденими. І сказав, так, мов, і так (до того ж польською), в тему ахтемськім силі цілінька сотня «бульбашів» стоїть. Вчора ж прийшли й розквартирувалися.

   — Бульбаші? Банда УПА?

   — Атож, Гупа, — заливав Федько. — Крука сотня.

   Нападники тривожно поперезиралися, дали діду пару стусанів: чи не бреше старий пеньок? Однак, порадившись, повернули назад. І старого відпустили, як не дивно.

   Коли наляканий Федір розказав про те в селі, люди рішили, що до них тепер не поткнуться.

   Поткнулися. Пройшли крізь вранішній осінній туман безшелесними примарами. Виникли у дворах, коло хат, заходили в хати. Мали, певно, чітку інформацію — з якої сім’ї в УПА є, хто на колонію ходив.

   Зайшли і до Мехів. Двоє з рушницями в руках — молодший і старший. Наказали йти на зібрання до церкви. Тут до хати вступила Зося, котра якраз корову доїла, та, почувши шум, покинула. Відразу зметикувала, що й до чого.

   — Джєнь добри. То у нас гості такі статечні і поважні?

   Мабуть, прийшлі відразу за якимись певними ознаками — поставою, лицем, вимовою — визнали у цій жінці без страху в погляді свою. Своєї крові й роду.

   — Пані єстем полька? — спитав старший.

   — Нє тилько єстем, алє билам, єстем і бенде, — Зося ще більше випрямилася. — Проше пана, Зоф’я М’ялковська. Проше пана, полячка, шляхтянка і католічка. З кім мам защит розмавяць?

   Її спитали, не відповідаючи: хто та звідки, як вона тут опинилася? Зося відповіла, що вийшла заміж за жолнєжа, улана Війська Польського, який уже захищав Жечу Посполиту од ненависних швабів. Тому й приїхала сюди жити — на креси всходні, одвєчну польську зємє, і цим дуже гордиться, бо принесла сюди польській дух і єнзик[20] польській. А ось мій, проше вельможного пана, муж Якуб, капрал Войска Польскєго, який захищав Жеч Посполиту, а то наші доньки — Зоф’я, Генефа і Юліана, а в колисці спить, проше ласкавого пана, донька Ядвіга. Звісно, Зося ризикувала, називаючи инші імена... Але після її слів той старший, з виразними мішками під очима, приклав руку до військового кашкета:

   — До відзеня, пані Зоф’я. Щенслівего жиця...[21]

   Коли вони вийшли, Зося заціпеніло опустилася на лавку. Здавалося, от-от заплаче, але вона не заплакала. Тико спитала:

   — Що вони казали?

   — Веліли йти до церкви, — сказала Параска. — Тамечки збирають людей. Мабуть, як у Полапах, палитимуть...

   Зося підвелася, погладила по голові перелякану Парасочку, потім Зосечку. Тоді вийшла з кімнати. Як виявилося, пішла до комори. Щось там загриміло.

   — Що вона робить? — Параска спитала схарапуджено.

   — Хіба я знаю, — сказав Яків.

   Зося вернулася, несучи на руках давню свою блузку, в якій приїхала сюди, спідницю, куртку-кожушок, чобітки, капелюшок. Зберігалися вони не знати для чого, бо навіть на великі свята не вдягала. Тико хіба час від часу діставала і просушувала. Після того вдягала, проходжувалася подвір’ям і знову ховала до куфера.

   — Що ти задумала? — ступив до неї Яків.

   — Я піду туди... До церкви...

   — Нащо? Ти хочеш смерті?..

   Почувши страшне слово, до мами з плачем кинулися старші доньки, а за ними й Уляночка.

   — Не плачте, маленькі, — Зося пригорнула доньок, тоді повернулася до чоловіка й свекрухи. — Я мушу туди піти. Чуєте, мушу! Я не хочу смерті. Але піти мушу. І не стримуйте мене. Я все одно піду. Може, пощастить...

   Не доказала. Але у її очах була та рішучість і затятість, яку вони вже добре знали.

   — Тоді і я піду, — сказав Яків.

   — Ми повернемося, — пообіцяла Зося, коли виходили з воріт.

   Параска плакала. Кричала в істериці Параска-молодша. Заливалися сльозами менші. Зося із закаменілим обличчям вийшла на вулицю. У селі густо лунали крики й плач. Горіло кілько хат. Бахнув один постріл, другий. До церкви од них було зовсім недалеко.

   «Куди я йду? — думав Яків, приречено переставляючи ноги. — Куди йде цяя шамашедша жінка? Хто же доглєне наших дітей, Божечку мій...»

   Проте йшов. Поруч Зосі із міцно стуленими вустами. Виструнченої. Не схожої на себе.

   Людей вже загнали в їхню стару дерев’яну церковку. Двоє хлопців з рушницями обкладали церкву соломою й сіном, біля сходів стояла каністра, з відчинених дверей храму, біля яких стояли ще двоє з автоматами, долинали плач, зойки і гамір.

   На подвір’я якраз завели невелику групу людей, які здивовано дивилися на вифранчену пані, підвели до чоловіка з виправкою офіцера, біля якого знаходився і той, з чорними мішками під очима, котрий приходив до Мехів-Цвіркунів.

   Зося і Яків, котрий стискав її руку, підійшли до чоловіка з виправкою. Той подивився явно здивовано, Зося привіталася і сказала, що вона, Зоф’я М’ялковська, ревна католичка, шляхтянка з древнього польського роду, відомого ще з часів королів П’ястів, спадкоємиця по прямій лінії полковника Януша М’ялковського, відзначеного світлої пам’яті королем Яном Казиміром за походи проти запорізьких здрайців, правнучка Конрада М'ялковського і донька Броніслава М’ялковського. Якщо пан... пан...

   — Капітан Армії Крайової Збігнєв Куртовскі, — таки представився чоловік.

   — Якщо пан капітан не вірить, — сказала Зося. — То ось мій паспорт, а ось наша родова грамота, видана королем Яном Казиміром.