Століття Якова - Лис Володимир Савович - Страница 23

   Грім її слів був сильнішим од природного гучного грому, що востаннє недавно, десь перед другим яблуневим Спасом, гуркотів над Загорянами. Тоді блискавка вдарила в стару грушу в їхньому саду. Кажуть, що велика гроза та близька блискавиця приносять неждану звістку — й ось принесли. Ось принесли, али чого ж то Яків стоїть стовпом, весь пополотнілий? Мати Параска зрозуміла, що птах несказаної удачі залетів з волі Божої до їхньої вбогої хатини.

   — То правда, сину? — питає мати.

   Вона, на відміну від батька, знала польську мову, бо Платон Мех тико й того, що бачив колись Пілсудського, а Параска цільних сім літ служила покоївкою-прибиральницею на літній дачі графа Драницького. Колись, ще до ліворуції, і Платон підозрював, що як не Яків, то донька Гафія — польські, графські, панські вилупки. Не раз і бив жінку за уявну зраду, як добре напивався. На диво, Параска тилько раз сказала, що дурний єї чоловіка піп хрестив та чиряка у лоба засадив. На другий сказала, що точно, геть усенькі діти графські й вона сама скоро буде графиня... Ледь утекла після тих слів, цілісіньку ніч потім, поки чоловік не протверезів, у лозах продрижала.

   Все те прошуміло, з’явилося й прошуміло в голові. І вона ще раз спитала сина, ци то правда, що каже цяя розцяцькована ошметна пані?

   Яків од такої брехні Зосі спершу мало не присів, а тоді правець на нього напав — не знав, ци плакати, ци сміятися.

   Але то був виклик, нечуваний виклик. Ци, може, справді подарунок долі? А як же граф Собєський, мало не спитав та відразу збагнув — ніяк. Чи то щось розладилося, чи Зося просто взяла й покинула. Цяя вар’ятка могла і з власного весілля утекти. Її маленька рука у його великій селянській чоловічій лапі.

   І доля теж. Її і його доля в його руках, раптом зрозумів, перш ніж розтулив рота.

   — То є правда, тату й мамо, — сказав Яків. — Вибачєйте, що вам не сказав, бо Зося, когди руку її просив, не дала ще згоди, обіцялася подумати. Али я радий, що вона приїхала, що згодна вийти за мене замуж. Тому прошу вашого благословення.

   — Ой, синку...

   Мати зойкнула і краєчком дорогої хустки стала терти запорошене око, з якого викочувалася велика сльозаниця. Ну, хай тепер лопухом з великою ропухою підітреться Федотиха, що так погрумічила з своїм дурним чоловіком її сина. Син теперичка буде великим паном, поїде, хай і в приймаки, до города і житиме, певно, в палаці не згіршому, ніж у їхнього графа.

   Яків відчув, як Зосині пальчики ледь-ледь стисли його грубі шорсткі пальці. Струм пробіг його тілом, щось шугонуло в голову.

   — Благословіте, тату й мамо? — спитав.

   — Аякже, синочку...

   Параска звела руку і склала три пальці, щоб перехрестити. Платон, якого вона штурхонула другою рукою, і собі прокинувся од заціпеніння.

   — Пуждіте, тату й мамо, — сказав Яків. — Я повинен вам сказати, коли-сь ви благословити не проти, то матимете гарну й роботящу невістку.

   — Та добре, синку...

   — І вам добру помічницю, бо Зося приїхала, щоб жити у нас.

   Язиком Якова невідомо хто водив, який дідько, али слова ті у їхній хатині прозвучали. Зося збагнула й висмикнула свою руку. Знову зблідла й сказала своїми прекрасними вустами, що коханий Якуб жартує. Жартує, бо вона погостює у них, то правда, але через тиждень чи два поїдуть в Тарнув, а тоді в столицю, де вже є домовленість найняти помешкання.

   — Я не жартую, — сказав Яків.

   І тоді Зося, наче розлючена тигриця, кинулася на нього й почала бити своїми маленькими кулачками, а потім дряпати довгими червоними кігтями шию, лице, груди. Ще раз зойкнула мати Параска, затупцював на місці розгублено Платон.

   І тут на Якова напав дикий розкотистий регіт. Зареготав так, що, здавалося, стіни хатини задрижали й от-от заваляться. Реготав, а Зося била, дряпала, доки не стомилася й не зайшлася в істеричному плачі.

   Вона поволі стала осідати, Яків підхопив і посадив на лавку. Зося хлипала, а Параска підійшла й почала гладити, мов маленьку, по голові.

   Зося підвела голову з очима, повними сліз. Глянула затуманено, геть би ображене дитя.

   — Мамусю кохана, цо той дурень муві? — сказала, мішаючи польські й українські слова. — Я уродзона шляхтєнка і хочу щєстя для него, бо кохам вашего сина, як пана Бога. Але цо він муві, кохана пані?

   «Чимось вони схожі», — подумав тоді Яків і здивувався цій думці.

   ***

   ...Тепер же останній вітер стукав у його вікно. Враз йому здалося, що то не вітер, а щось інше стукає. Хтось інший. Зося? Боже мій, милий Боже, коханий Боже, сказала би Зося, вона не повернеться, з того світу ще ніхто не вернувся, али тогді хто?

   Яків ураз стрепенувся. То ж Оленка, Оленка приїхала. Вернулася, а значить — жива. Жива, ось що головне.

   Він, як був, у спідньому, встав з ліжка. Босими ногами подибцяв до дверей. Об щось перечепився, ледь не впав, подумав, що, певне, чобіт. Як він тут опинився, перед порогом?

   А за порогом нікого не було. Ні в сінях, ні за другим порогом — надворі. Рвучко вдарив об груди вітер, ледь з ніг не збив. Шмагонула по лиці, руках, босих ногах мокра зимна хвиля.

   Нікого. Тиша над нічним селом, сповитим густою темрявою, яке батожить холодний осінній дощ. І серед цієї просякнутої холодом і дощем тиші біліє, мокнучи, старий, майже столітній дід. Не в силі зрушити з місця, чогось чекає посеред своєї самотності.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

МИР І ВІЙНА

   1

   Господи, ци міг він сподіватися на приїзд Зосі? Вона лишилася як болісний спомин, як рана, яка невідомо чого виникла й невідомо чого не хоче чи не може загоїтися. Задавав собі не раз болюче питання, ще й ще питав — себе, її? — нащо тоді на його слова «Хто я тобі?» сказала, що він солдат, жолнєж, яких багато. Довго думав, що то була правда, тому й жаліти нема за чим. Але враз прийшла здогадка, і чим далі, тим більше упевнювався: вона сказала неправду. Нащо? Не міг відповісти. Не мав би питати? Може, й так. Али ж не міг не спитати. Не міг. Час спливав. Час — мука. Він забував Зосю й не міг забути. А потім була та поїздка-мука до Варшави. Поїздка, що начеб спалила всі мости. Не спалила. То він добре відчував. Скільки б не казав «курва», боліти не переставало.

   І от тепер, коли знову спізнався з Улянкою, коли зустрів Гандзю, з’явилася вона. Так несподівано й по-чудернацьки. Виклично. Аж занадто виклично. Він прийняв той виклик. Просто так здатися не міг. Дідько чи хто там язик смикнув. Али вже відступитися не міг. Така в нього була порода, така натура.

   Виплакалася Зося, вдала, що все добре. Повечеряли. Зося привезла якісь консерви і ковбасу. Печиво і цукерки. Зроду-віку не їли в цій оселі таких лагодзінків. Вона панське вино привезла. Після вечері Параска відкликала Якова:

   — Де ж вона спатиме, цяя пані?

   — Зі мною, мамо.

   — З тобою? Та ви-те ж не повінчані!

   — То й що?

   — Свят-свят. О, Боже мій милий... Що люде скажуть?

   — А хіба ми їм повімо?

   Ага ж, перед тим прибігала Федотиха. То Параска розпустила хвоста — і хустку показала, і сказала, що Яшко до самісінької Варшави поїде жити. Очі ж сусідки як два великі баняки поробилися. Ой, кумасю! Сплеснула, зойкнула. Вихором з хати полетіла.

   — Свят-свят...

   — Накрийте голову рядном, мамо.

   — Може, вона не тико з тобою спала, цяя пані...

   — Тико, мамо, тико... У нас любов, мамо.

   Навіть не відчував, що матір обманює.

   — Ой синочку, то звір ненадьожний... За вовка гірше... Тая любов...

   — Мовчіть, мамо...

   Гаврилка відправили ночувати до тітки. Їм же довелося довго чекати, доки старі заснуть.