Століття Якова - Лис Володимир Савович - Страница 15

   Капітан ударив свого коня стеком. Кінь рвонув і став набирати швидкість. За капітаном помчав і Яків. Десять кіл промчали вони довкола плацу. Дивна то була гонка.

   4

   Дивна то була гонка. Невідомо за ким мчалися і кого наздоганяли. Наче самих себе: ось попереду мчать капітан-улан і улан-солдат, за ними двійко таких же. Тільки чи то перших, чи других — ніхто не бачить, крім них самих. Вони розчинені в повітрі і все ж є.

   Гонка від тих двох? Чи за самими собою? Просто шалений скач?

   Ту гонитву згадував Яків, коли у вівторок пізно ввечері з Прокопом рушив з казарми, потім через загорожу перелазив. Вечір був волохатим, як звір.

   Та біля дому, де їх мали чекати дві кобіти, ждали два здоровенних гевали. Випірнули з темряви й ударили спершу чимось важким по голові (Яків ще якось встояв), потім нижче спини, десь по нирках (по бочках, казали у їхньому селі, переінакшуючи російське «почки»), і він упав. Почув лайку (звісно, по-польськи), перш ніж загусло в голові.

   — Ти живий? — то вже були перші слова, які почув од Прокопа, коли прийшов до тями.

   — Здається, живий...

   Здорово довбонули, — сказав Прокіп, як уже обоє звелися на ноги. — Ну, твою таку, ляхи, стрітимося.

   Довкола них панувала тиша. Тиша лагідної літньої ночі. Погідньої і зірної.

   — Ходімо, — сказав Прокіп.

   Щось знову кольнуло Якова. Не в бік, не під серцем. А де — не міг би й сказати... Мовби десь усередині, на такій глибині, де вже нема ні серця, ні печінки, чи чого там ще... Тих же бочок...

   — Не, — сказав він.

   — Не? Що нє? — здивувався Прокіп.

   Яків помітив видимий навіть у темряві синець у товариша під оком. Подумав, що й сам, певно, виглядає не ліпше. Як то буде завтра в строю показатися?

   — А те нє, — мовив затято, — що ни підемо нікуди. Мусимо хоч би окна побити.

   — Побити? — Прокіп сплюнув і стиха лайнувся — видно, боліло. — Та то навіть не їхня хата. Якоїсь пані Урсусі, місце для здибанок.

   — Тоді тим паче. Ти йдеш чи злякався, як заєць?

   — Та йду, йду, твою маму, герой...

   І вони пішли. Далі вже Яків пам’ятав, як у тумані. Нічному тумані, в якому вони підходили до вікна й чули за ним вовтузіння й любовні зойки. Як били те вікно й, відчинивши, вривалися крізь нього. Яку темряві скидали з ліжок і гамселили тих чортових ляських коханців. Цивільових. Як змусили їх геть ретируватися, добряче відлупцьованих. Репетували й вищали дівки. Вилітали з кімнати ті довбо...би.

   — Де тут світло? — кричав лютий-прелютий Яків.

   — Десь коло дверей, — то Прокіп.

   У цій міський оселі таки була електрика. І коли світло з’явилося, то вони побачили на ліжках двох дівок з натягнутими до підборідь ковдрами.

   Одна з них була Зося. Прекрасна Зося з розпущеним, чорним, як вороняче крило, волоссям. Вона дивилася... Як вона дивилася! Тисяча страхів, крізь які пробивався (так, так!) вогник захоплення, горіли в її очах.

   — О, мій пан улан... Славний лицар на червоному коні...

   — Мовчи, шльондро...

   — Цо пан собє позваля!

   — А те й позволяю, — сказав Яків. — Те й позволяю, ясна пані, — він казав українською. — Що пані зараз встануть і підуть звідси. Ну! — вже гаркнув.

   Стягнув ковдру. Гола-голісінька. У міру худорлява і довгонога. Маленькі груденята. Кущик волосся між тими звабними ногами. Не прикрила, а розкинула ноги.

   — Ґвалтуйте! Проше пана...

   — Вставай!

   Яків шарпнув її за ногу, потім за руку. Грубо й свавільно. Штовхнув. Прокіп тоді стягнув з другого ліжка іншу кралю, тоже доладно складену.

   — Цо пані собє позваля?..

   На порозі стояла якась розпатлана стара відьма в халаті. Хазяйка, зрозумів. Уруся, Урсула — як там її...

   — Вимітайтеся!

   Даремно вони намагалися опиратися. Благати про одіж. Вигнали їх голих-голісіньких надвір. Наказали йти, не озираючись. Старій відьмі — мовчати, бо... Бо уб’ю, кричав. Уб’ю, труп отут валятиметься. І смердітиме, гірше, як цеє кубло.

   Дівки вибігли за ворота. За ними, трохи перечекавши, й вони пішли.

   У темряві біліли, наче просвічуючи ніч, дівочі тіла. Ось вони спинилися, завагалися. Хочуть вернутися? Щоб він зробив, якби вернулися? Простив? Але за що прощати...

   — Що на тебе напало? — спитав Прокіп. — Цяя Зоська... Вона, щоб ти знав, шляхтянка. І брат у неї якийсь чиновник. Дивись, окошиться на нас. Хто ми для них? Хлопи, вояки... Тильки всього...

   Яків спинився. Відчув, як минули злість, шаленство, а на зміну приходить біль у голові і втома, страшенна втома.

   — Шляхтянка, кажеш? — Сплюнув і відчув, що кров виплюнув. — То чого ж вона... така?

   — Та щось про неї кажуть... Що була нещаслива любов, — сказав Прокіп і мацнув за бікта лайнувся — видно, таки боліло добряче.

   — Любов? Хіба од любові пускаються берега?

   — А чорт їх розбере, те панське насіння! Ходімо, бо ранком ми сонні повзатимемо.

   5

   Той чоловік з’явився біля їхньої хати, вже як викопали картоплю. Якову помагала копати й Оленка. Хоч що там у нього — латка на городі, свій пай віддав для обробітку Ольці й Тарасові. Ольці його приблуда тоже помагала. Олька перестала сердитися на дівчину, й відчув Яків — може, розказала Оленка його дочці про себе щось таке, що йому не відважилася.

   — Дєд!

   Він почув цей голос, мовби здалеку, з минулого, і озирнувся. Але перед ним стояла не Оленка, а молодий чоловік, у джинсах і засмальцьованій курточці, з розпатланим волоссям.

   — Доброє утро, дєд, — сказав молодик, і всередині Якова щось тенькнуло.

   — Доброго, коли не шуткуєте, — відказав. — Ви-те до кого?

   — Да, навєрное, к тебе. Ето ж у тєбя жівйот девочка Альонка?

   «Приїхав забирати? — подумав Яків. — Али хто ж він їй?»

   Хлопець був блідим, схожим на мерця, що раптом ожив.

   Бігали очі-очки, хоч було враження, що він їх намагається не те що сховати, а показати не такими, як є. Упевненішими, чи що? Не блудливими, а... Яків шукав слово і знайшов — погідними. Може, й не годилося, але чомусь прийшло.

   — Так єсть у тебя Альона? По глазам віжу — єсть. І врать ти, дєд, відімо, не пріучен.

   Хлопець обминув його, ніби Яків був кілком, що стовбичив посеред двору, й направився до хати.

   Та Яків теж собі туди пішов.

   Ступив і завмер.

   Вони стояли навпроти одне одного — хлопець, гість незваний, і Оленка. Хлопчисько блимнув на господаря насторожено і вороже.

   — Остав нас, дєд, на пару мінут. Ми давно не відєлісь, поговоріть надо. Ну?

   — Про що? — Яків не стримався, щоб спитати, бо вельми вже мулько на душі стало чогось.

   — Ну какой ти любознатєльний, однако. І нє вєжлівий.

   Хлопець рушив на нього. Та Оленка схопила його за рукав.

   — Едик! Не смій, — сказала чи швидше скрикнула. І до Якова: — Ми надворі поговоримо, Якове Платоновичу. Ми... справді довго не бачилися.

   Вони вийшли й хвилини потягнулися, довші за години. Яків був уже певен — цей Едик приїхав по Оленку. Приїхав звідки й нащо йому Оленка? З виду, як трясця, не інакше — наркоман. Наркоманисько. Ци не хоче повернути в своє кодло цю порятовану дівчину?

   Яків не стримався й таки відчинив двері в сіни. Прислухався. Голоси долинали ніби з-за хати. Різкий, крикливий чоловічий і значно спокійніший Оленчин. Сказала пару слів — не розібрав Яків, глухота стареча — і настала тиша.

   Яків одчинив зовнішні двері. І мало не зіштовхнувся з хлопцем. Той винирнув із-за хати, за ним — Оленка. Хлопець явно знервований, озирнувся посеред двору:

   — Смотрі, бля, пожалєєш. Зря отказиваєшся.

   Він грюкнув хвірткою, а далі, на вулиці, враз зіщулився, сплюнув, забурмотів собі щось під ніс.