Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. - Страница 20

– Сідайте, шановний тезко, – вказав йому Потоцький на широку, обшиту коричневим сап'яном лаву. – Я маю до вас цілком конфіденційну розмову.

– Цілком до послуг вашої милості! – мотнув головою Чарнецький і сів на вказане місце.

Кілька хвилин, немов не наважуючись розпочати розмову і сказати те, що повинен був сказати, Потоцький розглядав своє відображення в дзеркалі. Нарешті зітхнув і поглянув на Чарнецького:

– Пане ротмістре, не буду приховувати: я розбитий, знесилений і я… я…Чорт забирай, як соромно! Я не сподівався на такий нещасливий вигин долі! Кляте хлопство покинуло нас, це катастрофа!

– Прошу помітити: вони не лише покинули наш стан, вони досить активно протистояли нам під час битви, – Чарнецький, на відміну від Стефана, був спокійним та врівноваженим. – Але смію вас завірити: це ще не катастрофа. Ми знаходимося в добре захищеному таборі, крім того ми, стонадцять кіп дзяблів, лицарі! Нам звично дивитися в очі смерті. А ля гер, ком а ля гер, як кажуть французи.

– То так, проше пана, – поспішив згодитися Потоцький, – поля Марса для нас не новина! Але… Розумієте, я хочу бути зрозумілим… Щоб ви зрозуміли мене…

– Я розумію вас, мостивий пане, – Чарнецький схилив голову і в очах його зблиснули насмішкуваті вогники, яких, утім, схвильований Стефан не міг помітити. – Ви сподівалися на… гм, на дещо інший перебіг подій. Вам наш похід здавався чимось на кшталт повного пригод променаду. Що ж, настала пора бути відвертими і визнати: ви помилилися. Ми опинились серед диких степів, які завжди були негостинними до нас. Якщо не сказати більше. Крім того, ми тепер у меншості, тому що ваш батечко, достойний Signum stupidiatis,[17] не виявив бажання прислухатись до порад людей, які ніколи не порадять поганого. Co modo[18] наш регімент складався більшою мірою з вовків, яких, як відомо, скільки не годуй… Результат не примусив на себе довго очікувати. Крім того, я змушений засмутити вас ще більше. Не далі як чверть години тому я отримав приватного листа. У ньому, проміж іншим, повідомляється про прихід на допомогу Хмельницькому сорокатисячної орди на чолі з самим ханом, Іслам-Ґераєм.

– Неймовірно! – Потоцький скочив на рівні і закрокував по шатру. Приголомшлива новина примусила його пустити повз вуха навіть глузливі слова на адресу власного батька.

– Але, не дивлячись ні на що, це схоже на правду. Дані підтверджуються і поведінкою коронного гетьмана.

– Прошу?

– Мене повідомляють, що його ясновельможність, не дочекавшись надвірних військ відомих нам мостивих панів, вирушив було з п'ятьма тисячами жовнірів на допомогу нам. Але, очевидно побоюючись нової Цецори, спочатку зупинився поблизу Тясмина, після чого повернувся за мури Черкас. Мій добрий товариш полковник Коряцький, якому і належить вище означений лист, намагається підбадьорити нас тим, що його ясновельможність пан Миколай надіслав листа до візиря Османської імперії Ахмеда-паші, у якому висвітлив останні події у вигідному для нас світлі. Мовляв, згідно договору з Високою Портою, Річ Посполита заборонила козакам розбійницький похід на Чорне море. А ті лотри, у відповідь на дотримання нами угод, об'єдналися з татарами і загрожують Польщі громадянською війною. Тут ставка на те, що султан пам'ятає наші недавні домовини з Венецією та Папським престолом щодо війни з Туреччиною, точніше, їхні негативні наслідки. А оскільки руки падишаха зв'язані вічними негараздами в територіальних суперечках з Персією, він намагатиметься не псувати стосунків з Варшавою і натисне на Іслам-Ґерая… Це, звичайно, за умови, якщо до рук султана ще не попали викрадені Хмельницьким у Барабаша королівські грамоти.

Потоцький кинув на співрозмовника швидкий погляд.

– Пан обізнаний з тим, що діється навколо нас, краще, ніж я!

– Дякую.

– Але, пшепрашам, то не є комплімент!

– Що ж тоді?

– Це… Це неподобство! Мої підлеглі діють украй погано. До цієї миті я не мав у своєму розпорядженні ні послів його ясновельможності, мого коханого батька, а ні «язика» з табору триклятого баніти!

– Не треба хвилюватися, мій друже. Дякувати Богові, ми все ж маємо потрібні відомості. А вам я повинен сказати: тепер не час гратися у великого полководця. Час рятувати військо.

Потоцький від несподіванки застиг на місці, немов на голову йому вилили відро крижаної води. Неймовірно! Але як може читати його думки цей сорокарічний ротмістр?! І Стефану раптом стало до болю соромно за свої хлоп'ячі мрії, за невдалу переправу через Жовту, за суперечку із Сапєгою. Він сів, майже упав у крісло і затулив обличчя долонями. Коли підвів голову, очі його дивилися на Чарнецького, наче в побитого цуценяти.

– Я згоден з вами, пане Чарнецький, – з важким зітханням вимовив він. – Власне, й про це я хотів… порадитися.

Чарнецький підбадьорливо махнув головою.

– Радий що ми з вами змогли порозумітися. Що ж, яких заходів ви плануєте вжити? Маю надію, ви розумієте – в ситуації, яка склалася, було б цілковитим безумством намагатися відійти на з'єднання із силами його ясновельможності коронного гетьмана?

– Так, я усвідомлюю.

– Тож…

– Тож прохав би вас розпочати переговори з Тугай-беєм.

У виразі обличчя Чарнецького годі було й помітити лукавство чи будь-що, окрім праведного обурення.

– Але, прошу пана, це приниження слави нашого шляхетного лицарства, позаяк кожний, хто вважає себе шляхтичем, звик діяти супроти ординців своїм мечем, а не за допомогою політичних реверансів!

Потоцький пополотнів ще більше.

– Що ж нам робити? Невже краще домовини з Хмельницьким?

– О, ні! В жодному разі! Це являло б собою ще більше приниження. Крім того, з такої справи годі сподіватися приварку. Хмельницький тепер – дикий тур з налитими кров'ю очима, котрі бачать червоне навіть там, де його немає.

– Молю вас, пане Чарнецький, підкажіть вихід, і я ваш боржник довіку! – палко вигукнув Стефан.

Чарнецький обвів поглядом розкішні нутрощі шатра. Перські килими на стінах і на долівці, вишукані меблі у надмірній кількості, цілий оберемок шовкової білизни на постелі, золоті канделябри у вигляді маленьких амурів, які натягували тятиви своїх крихітних луків; розкішні пахощі парфумів та ароматичних свічок. Так, цей шмаркач їхав не на війну, а на веселу, повну пригод прогулянку. У свої двадцять шість він отримав призначення командувати реґіментом коронного війська, тоді як сам Чарнецький, котрий присвятив королівській службі більше ніж двадцять років, всього лише ротмістр у його війську, гірше, поручник при особі ясновельможного рейментаря. Тьху! Звичайно, бути сином польного, а потім і коронного гетьмана, то є велике щастя. Але не всі ж стусани на голову ротмістра Чарнецького! Так, він прекрасно розуміє: єдиний вихід для них зараз, – це можливість домовитись з татарами і за будь-яку ціну втримати їх від сприяння Хмельницькому. У такому разі вони ще мають шанс скористатися перевагою над козаками в кінноті й зламати хребта здрайцю. Правда, невідомо, що принесуть ті самі переговори. Тож нехай ініціатива непопулярних серед шляхетних кіл домовин з кочівниками, а якщо вони, ці самі домовини, вийдуть з-під контролю, то і цей факт, нехай все буде пов'язано з іменем Стефана Потоцького. Про що ротмістр його королівської милості Чарнецький і розповість при нагоді вельможному панству, доповнивши розповідь саме такими подробицями, на які заслуговує цей нездара, котрий уявив себе Гаєм Юлієм Цезарем.

– Вихід ви назвали самі, – нарешті озвався Чарнецький голосом, у якому бриніли нотки щирої дружби. – Звичайно, вихід не найкращий для хороброго лицаря, але… Ні, мовчіть, мовчіть! – замахав він руками, побачивши, що Потоцький мало не захлинувся від образи. – Все розумію, все! Виключно pro bono publico.[19] Пан Єзус відвернув від нас своє обличчя, і то єдине пояснення усіх наших бід.