Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. - Страница 150

Обличчя Яна Казимира стало схожим на крейду. Руки його затремтіли, а спину під новою паризькою білизною вкрив неприємний холодний піт. На мить йому здалося, що козаки Богуна вже біжать сюди і ось-ось з'являться на порозі шатра, криваві й нещадні, як тоді, під Замостям, коли прорвали щільні ряди гусарії і нестримно наближалися до королівського почту, а зупинилися лише завдяки владному голосу Хмельницького, котрий вирішив припинити битву в такий несприятливий для польського війська момент. Стан короля одразу ж помітив Єжи Любомирський, який стояв поряд. Він швидко взяв зі столу пляшку з коньяком, плеснув з неї у великий келих добрячу порцію і подав королю. Той, кинувши на Любомирського вдячний погляд, жадібно випив напій.

– Богун посилав людей у Глухів та Новгород-Сіверський з метою підбурити людей для виступу і прохав ударити на ваше військо спільно з його козаками та кіннотою Брюховецького. Його задум полягає в тому, щоб оточити і повністю знищити польське військо.

– Скільки я маю часу? – усе ще намагаючись зупинити тремтіння в руках, запитав Ян Казимир.

– Достатньо для того, аби вжити запобіжних заходів проти зрадника, – шанобливо схиливши голову, відповів «козак». Його голос, а найбільше шанобливі манери, допомогли Яну Казимиру заспокоїтись більше, аніж коньяк.

– Панове, – він оглянув присутніх, – дозвольте рекомендувати вам пана Сопрановича. З деяких зрозумілих причин ви не мали можливості привітати його раніше. Довгий час пан Сопранович був моїми вухами і очима у ворожому нам таборі. – Король повернувся до Сопрановича і по-акторськи обійняв його, розцілувавши в обидві щоки. – Я не забуду твоєї відданості, жовніре! Ти отримаєш нагороду, достойну твоїх діянь!

І раптом погляд короля впав на Тетерю, котрий у оточенні кількох старшин сидів у кутку. Обличчя гетьмана було не менш блідим, аніж хвилину тому в самого Яна Казимира. Очі короля звузилися.

– Не менший ворог Московщини, аніж Польщі? Ти обіцяв доповідати про будь-які кроки лотра!

Тетеря мовчав. Він розумів, що будь-які виправдання зайві й лише ще більше роздратують короля. Але той вже відвів від нього свій палаючий погляд і оглянув присутніх.

– Я хочу, щоб не пізніше, аніж за годину, козаків Богуна було роззброєно, а ранком наступного дня його привели сюди і передали в руки ката. Все! Виконуйте, панове, раду закінчено! Лише після того, як я побачу холодний труп сієї найзлішої у світі людини, ми продовжимо наступ.

VI

Комань, що складалася всього з якогось десятка вбогих селянських помешкань, зустріла козаків пригніченою тишею і схожими на пусті очні ями черепа вікнами помешкань, звідки пішли, рятуючись від навали польського війська, люди, і дзюркотінням ручаю, котрий, місцями вкритий кригою, а місцями пульсуючи поміж позеленілим камінням, ніс свої води до недалекої Десни. Кінь збуджено заіржав, відчувши близьку присутність кобили, й Богун притримав його, примушуючи втихнути. Незабаром під одним з тинів помітив прив'язану до перекособоченої конов'язі винуватицю – ряба осідлана кобила пряла вухами і сторожко позирала в бік прибулих.

– Гасло! – раптово різонув у вуха чиїсь голос.

– Десна, – відповів Іван, натягнувши повід.

Одразу ж з-за ближньої хати показалися кілька козаків, ведучи коней за повіддя. Наблизившись, вони зачекали, доки Богун та обидва його супроводжуючі спішаться, після чого один з незнайомців подав руку для привітання.

– Радий познайомитися, вельможний пане, – з пошаною вимовив він, – дозвольте представити себе: сотник Коваленко. Я та мої товариші, – він вказав на мовчазних козаків у себе за спиною, – маємо щасливу нагоду виступити тут від його милості пана гетьмана Івана Брюховецького й узгодити наші подальші дії. Зарані можу сказати, що його милість погоджується на всі ваші вимоги, тож маємо обговорити лише кілька дріб'язкових питаннь по узгодженню вашого виступу.

– До ваших послуг, – кивнув, погоджуючись, Іван.

Коваленко посміхнувся.

– Тоді прошу, закусимо біля нашої скромної кабиці, вип'ємо по чарці оковитої і побалакаємо.

– Зачекалисьмо, – виступив з-за спини сотника усміхнений Микола Охріменко.

Поручник Почобут-Одланицький горів від нетерпіння. Усе навкруг нього діялося надто повільно. Повільно збиралися жовніри, призначені для експедиції до Комані в невеличкому й темному дворі-колодязі монастиря. Повільно радилися в королівських покоях офіцери, вирішуючи якісь другорядні питання його, Почобут-Одланицького, майбутньої експедиції. Повільно йшли коні, навіть пущені за наказом поручника риссю, алюром не надто комфортним для важко озброєних жовнірів. Молодий пан Ян Володислав не знаходив собі місця, з жахом уявляючи, як вони, затримані всіма цими безглуздими зволіканнями, застануть лише покинуте селище, а хитрий, немов лисиця, Богун вислизне з його рук, щоб дістатися у здобич і примножити славу когось іншого. О, тричі помиляються ті, хто вважає, що високе походження й родовитість самі собою гарантують положення в суспільстві, військову славу, а надто здійснення честолюбних планів амбітної молодої людини, якою, безумовно, був поручник Ян Володислав. Адже всі його вчинки мимоволі будуть порівняні з подвигами знаменитих предків, кожен крок нелегкими сходами до слави і благополуччя зіставлений з їхніми славними діяннями, проаналізований і безліч разів обговорений у колі родинних рад, після чого, звісно, залучений до надто блідих виявів кращих рис родин Почибутів і Одланицьких. Так, вони надто прискіпливі, ті старовинні поборники родинної честі, й задовольнити їхні надто високі критерії непросто, особливо коли на твій вік не випали славні й переможні війни з османами та степові рейди на татарські улуси. Навіть Хмельниччина залишилася позаду, залишивши молодому поручнику для здобуття слави лише цю незрозуміло тягучу війну з Московським царством, відсутність великих битв і можливості відзначитися. Тож хіба міг поручник дозволити собі втратити нагоду прославитись, як людина, котра взяла в полон ненависного добрячій половині Польщі полковника Богуна? Пов'язати своє ім'я з падінням з п'єдесталу козацької слави одного з найближчих поплічників Хмельницького, того, хто зупинив Мартина Калиновського у Вінниці й вивів з-під носа всього коронного війська козаків під Берестечком? Так, доля, без сумніву, піднесла пану Яну надзвичайно гарний дарунок, і лише від нього залежало, як він скористається з такої нагоди. Якщо вірити Сопра-новичу, лотрів у Комані усього кілька десятків – Богун вирушив на перемовини сам, не бажаючи привернути увагу до своїх дій до того, як кавалерія Брюховецького підійде впритул до місця їхньої ймовірної зустрічі. Це й є його помилка. Ось тільки б коні йшли швидше, тільки б жовніри передчасно не сполохали звіра…

– Тому, хто візьме Богуна, триста злотих від мене особисто! – гукнув поручник, звертаючись до жовнірів, і з задоволенням побачив, як запалали їхні очі, як пожвавилися обличчя. За три сотні злотих вони викладуться повною мірою, тож у загнаного в пастку Богуна буде ще менше шансів.

За версту від Комані, як і було умовлено раніше, загін розбився на три частини і почав стискати коло навкруг селища, намагаючись до останнього не відкрити своєї присутності, у чому немало допомагали зарості верболозу, що ними було вкрито болотисті околиці села. Окрема півсотня драгунів зайняла позицію за півтори версти від Koмані в напрямку Новгород-Сіверського – місцевість тут являла собою порослу лише степовою тирсою кручу, котра вела майже до самого міста, тож проглядалася на значну відстань, а Почобут-Одланицький, боячись передчасно виказати свою присутність, був надто обережним. Не минуло й години після того, як король Речі Посполитої віддав наказ припинити злодіяння Богуна, як лещата навкруг нього почали невпинно стискатися…

– Я радий, що ми змогли порозумітися, – сотник Коваленко піднявся з-за столу й вклонився Богунові. – Мушу йти, рейментарі призначених вам на допомогу полків очікують новин від мене. Пан наказний гетьман залишиться в Комані?