Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. - Страница 142

Розділ IV

І

На охайному килимі трав у дельті Вісли стоїть могутня твердиня Мальброк. Оточена глибокими ровами, в які пустила Ногат – одну з проток, котрі стрімко несли води великої польської ріки до недалекого Балтійського моря, цитадель високо здійняла свої гостроверхі вежі. Мало рівних фортеці у Марієнбурзі. Мало рівних за неприступністю, потужністю мурів, військовою довершеністю й останніми інженерними рішеннями у фортифікації. Мало рівних і за красою. Мури викладені з червоної цегли, стрункі обриси веж, фортів і редутів, рівні, тендітні лінії зубців на тлі блакитного неба. Так, не кожна фортеця могла посперечатися тим, що, маючи потужність найміцніших з твердинь, радувала око охайністю, витонченістю і грандіозністю одночасно. І не лише тут, у східній Пруссії, але й у добрій половині усієї Європи. Найбільшою з цегляних фортець був Мальброк в усі часи, займаючи тридцять моргів землі, надзвичайно дорогої землі в дельті Вісли, там, де кожний її не залитий водою клапоть був справжнім багатством. Це зрозуміли ще лицарі стародавнього Тевтонського ордену, тож побудували тут свою фортецю, стверджуючи своє право на цю землю. Йшли сторіччя, мінявся світ, мінялося розташування королівств, герцогств, князівств і графств, мінявся розподіл сил на мапі Європи. Сходили до свого зеніту і канули у безвість цілі династії і навіть народи. А могутній Мальброк гордо ніс до небес свої червоні, немов сонце на обрії, мури і криті червоною черепицею дахи. Він і не збирався старітися чи зникати, подібно до тевтонських лицарів, які заснували його. Став лишень частиною Поморського воєводства Польщі і зайняв місце в обороні рубежів Речі Посполитої.

Але було в Мальброка ще одне призначення, окрім захисту північних кордонів Польщі, й саме його повинен був оцінити заарештований польською короною за численні інтриги проти влади і військ у Литві полковник Іван Богун. А саме – відчути на собі атмосферу тюрми, що на неї перетворилася фортеця тевтонських лицарів. Атмосферу темних і вогких коридорів, крихітних камер і казематів, лунких кроків пильної сторожі й жалюгідних променів світла, котрі насмілювались пробиватися у фортечні підземелля крізь мізерні щілини, що їх і вікнами не назвеш.

І заспокоїлися на час пристрасті у Варшаві. Нарешті був спійманий один з останніх бунтівників, що їх щедро наплодив покійний Хмельницький. Один з останніх, а на той час і найнебезпечніший для корони та сейму. Бо хто ще після смерті Кривоноса і Ганжі, Нечая і Морозенка, Тимоша Хмельницького і, нарешті, самого гетьмана, хто ще міг підняти за собою хмари поспільства і повторити зроблене чотирнадцять років тому Богданом Хмельницьким? Не було таких людей в Україні, і це добре розуміли поляки. Хто грошима, хто шляхетними привілеями, а хто й просто погрозами, всі більш-менш значущі козацькі старшини Правобережжя були знешкоджені, а Україну поділено між Польщею і московським царем по Дніпру. Бо хто завадить? Може, гетьман Хмельниченко? Той, котрий два роки тому отримав поразку від Польщі під Чудновим і змушений був підписати Чуднівський договір, повертаючи Україну під владу Речі Посполитої? Чи ті ласі до булави лівобережні Сомки, Золотаренки чи Брюховецькі, обласкані східним царем? Ні, їм достатньо й того, що мають поза Дніпром. І лише Богун бунтував народ, не в змозі змиритися з таким станом справ. Та ось знешкоджено і його.

– Каземати Мальброку вогкі й холодні, – хрипів, висунувшись з ридвана й притискаючи до рота батистову хусточку, схожий на мерця Славинський, коли повз нього проїздив віз із закованим по руках і ногах Богуном. – Хвороби не минають того, хто змушений знаходитись там кілька місяців, не в змозі побачити сонця. А ти, схизмате, просидиш там значно довше, аніж кілька місяців. На жаль, я, напевне, не зможу стати свідком твоєї паскудної смерті, я надто старий і хворий, щоб дочекатися, доки ти сконаєш. Але на смертному одрі мене зігріватиме думка, що ти заживо гниєш у підземеллях цієї фортеці й дуже скоро приєднаєшся до мене у пеклі!

І потяглися довгі дні й ночі, котрі мало різнилися одне від одного, хіба скупими візерунками, що їх малював несміливий сонячний промінчик рідкої сонячної днини на вкритих пліснявою стінах камери. Двічі на день з грюкотом відчинялось невеличке віконце в іржавих дверях камери, і у ньому з'являлася глиняна миска з пісною баландою і кухоль з водою, після чого знову тиша і знестерпне відчуття приреченості й самотності. День за днем. Іван напружував усі сили, збирав у кулак сталеву волю, примушуючи звиклу до широкого степу душу не розбитися на тисячу дрібних скалок, не дати затьмаритись розуму, ізольованому від звичного світу міцними мурами Мальброку. А коли ставало зовсім важко, Іван затуляв очі й бачив привидів. Так, звичайних привидів. Але це були не видіння хворої уяви, не химерні, породжені безумством істоти, це були люди в минулому житті, близькі Богуну, ті, ким він дорожив і кого втратив у одвічній війні, ім'я котрій життя. Вони приходили і сідали поруч, вони розмовляли з ним, доки він не розплющував очей і не бачив перед собою шорсткого каменю й напівтемного простору. Вони, народжені лише його волею, допомагали йому триматися і, будучи часткою нереального, утримували від розриву з реальністю. Це були батько і Омелько, Нечай і Савка Обдертий, сміхотливі й ласі до чарки Макогін і Зоря, відданий до останнього подиху своєму полковнику Нечипоренко й повні трагізму у своєму нездоланному шляху до волі й справедливості велет Пилипенко й Іван Коваль. Життя зводило Богуна з багатьма людьми, і люди ті більшою мірою були людьми добрими й чесними, тож тепер, маючи вдосталь часу, аби перегорнути численні сторінки фоліанту на ім'я життя, Іван просто пригадував їхні обличчя, голос, намагався оживити в пам'яті поведінку, рухи і жести, вкладав в їх уста слова і подумки розмовляв з ними, часом так віддаючись цій вигаданій грі, що не помічав, як похмурий ранок змінявся темною ніччю, й минав ще один день триклятої неволі. Вирваний з життя день, який наближав його до жаданого кінця ув'язнення або смерті.

– Так, Іване, важко тобі тепер, – говорив до нього своїм низьким, але чистим голосом батько, – проте ти сам обрав такий шлях.

Світ недосконалий, і тобі це відомо. Честь, хоробрість і відданість своїм ідеалам не завжди приносять нам плоди, на які заслуговуємо ми, ставлячи на перше місце для себе такі чесноти. Чомусь поряд з нами завжди знайдуться люди, для яких головними чеснотами є підлість і обман. Вони, подібно Іуді, отримують свої тридцять срібляників і живуть на них. Подекуди їхня доля легша, аніж доля праведників.

– Але чому так складається, батьку? – поряд з батьком Іван був тим самим юнаком, котрий так мріяв вирушити на Січ. – Хіба Бог не бачить несправедливості?

– А чи маємо ми право засуджувати Його? Чи змогли б начистоту сказати, що протягом усього життя помисли наші були чистими, яку Нього, того, що прожив і помер заради людей, котрі закатували Його?

– Чому ж так важко, батьку?

– Терпи, Іване. Козак не таке лихо боров. За правду терпіти муки не так важко, як буває тому, хто викупив власну свободу ціною честі.

– Так. Ти правий. Ти завжди правий…

А ось і Омелько усміхається, лежачи на топчані в причепі діда. На грудях його бинти і кривава пляма на них, але Омелько, як завжди, веселий. На його обличчі немає потворного рубця, він молодий та вродливий.

– Нам є що згадати, Богуне! – каже він, і Іван майже відчуває дружній потиск руки старшого товариша і побратима. – Ми прожили гарне життя. Багато ворогів знайшли свою смерть, опинившись у нас на дорозі. Я радий, що ти був у мене. Як би я хотів мати такого сина, як ти! Я й вважав тебе за сина ще відтоді, як прийшов ти на Січ. А потім я зрозумів, що повинен стати тобі товаришем. Я не хотів, аби ти відчував над собою опіку, я просто хотів бути поряд, спрямовуючи твої сили й талант у найкращому руслі. Але ти не повинен думати, що зобов'язаний мені за те, ким ти став. То твоя власна заслуга.