Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. - Страница 138

І ось поряд з ним лежить у скрині текст договору, рівного якому не було підписано навіть самим Хмельницьким. Зборівський, Переяславський, не говорячи вже про невдалий Білоцерківський договір популярного в народі Хмельницького, усі ці трактати лише підтверджували зверхність Польщі над Україною, надавали останній невелику автономію і регламентували козацький реєстр у межах, встановлених до початку війни (виключаючи хіба що Зборівську угоду). З видимою насолодою генеральний писар почав пригадувати текст документа, який знав напам'ять:

Вперше за весь час війни з Річчю Посполитою було документально підтверджено створення у складі її Великого князівства Руського, що означало рівнозначний союз між Польщею, Україною та Литвою, з обранням короля усіма трьома народами, з сенаторами у сеймі від усіх трьох націй. Вперше гарантувалась Україні повна автономія зі збереженням гетьманської влади, власного судочинства, створенням власної державної скарбниці і монетного двору, призначенням міністрів і військової старшини. Скасовувалась церковна унія, проти якої сини козацької нації боролися і помирали ще від 1596 року, заборонялось будівництво в Україні нових костьолів і прилучення до католицизму нових віруючих, а православна віра зводилась в один ранг з вірою католицькою. Чітко підводилась межа й у відносинах з Московською державою – у разі війни між Москвою і Польщею, Україна могла зберігати нейтралитет, у разі ж нападу Москви на кордони Великого князівства Руського, король зобов'язувався захищати їх. Далі мовилося про видання книг мовою руською, відкриття шкіл і колегій. Реєстр гетьманського війська встановлювався у 60 000 тисяч козаків, а крім реєстру, гетьману надавався десятитисячний корпус найманців.

Немирич наказує лакеєві відчинити вікно і налити собі келих вина. Він дихає на повні груди і підставляє обличчя степовому вітру, не помічаючи пилу, що його збивають у повітря кінські копита. Він насолоджується власною значущістю, він гордий тим, що саме ім'я Немиричів збережеться для потомків, пов'язане з історичним трактатом. А Виговський змушений буде визнати, яку людину він має в себе генеральним писарем. Урешті, й Виговський не вічний, а там, хто зна… Гетьманська булава була б достойною дякою за працю людини, яка вболіває за Україну…

У той самий час, коли в хмарах пилу, запряжений вісімкою добрих коней ридван ніс сповненого честолюбних мрій генерального писаря до Чигирина, у вінницькому замку приймали дорогого гостя – до полковника вінницького прибув із Запоріжжя кошовий отаман Війська Запорізького Низового Іван Сірко. Він, як завжди, зберігаючи на обличчі холодний вираз, слухав господиню, яка сиділа поряд з чоловіком і вела з гостем розмову, зміст якої надзвичайно зацікавив би Немирича, а відповіді Сірка на запитання Ганни надзвичайно б охолодили райдужні настрої генерального писаря з нагоди підписання Гадяцької угоди.

– Чули ми тут, – говорила Ганна, і Богун, позираючи на дружину, мимоволі милувався її гордовитою осанкою, манерами королівни й обізнаністю придворного дипломата, – що в Гадячі творилось останніми днями майбутнє України. Що там найкращі розуми гетьманської канцелярії готують трактат, рівного якому не знав навіть покійний гетьман у кращі свої часи, а Україна після його підписання перейде на новий рівень, зайнявши гідне місце серед європейських держав. Як на Низу ставляться до цього, люб'язний пане Сірко? Чи підтримає Запоріжжя гетьмана? Чи забуде йому Полтаву?

– Питання, що їх ставить вельможна пані, насправді є надзвичайно важливими як для Гетьманщини, так і для Запоріжжя, – ввічливо схиляючи голову, відповідав Сірко. – Доля України вирішується нині не на полях битв, а за круглими столами переговорів. Що ж до нашої підтримки дій гетьмана Виговського, тут неможливо відповісти однозначно. Вам, безумовно, відомо, що Січ не є чимось однорідним, і навіть моя влада кошового отамана не надає мені можливості скеровувати в потрібний мені бік силу цієї буйної стихії. Запорожець, пані полковникова, то, в першу чергу, людина вільна і вільна в усьому, – від вибору старшини, до обрання війська, на боці якого запорожець воліє виступити в тій чи іншій битві. Єдиним і непорушним для нас є лише боротьба за віру святу, решта – сама непостійність. Тому важко сказати, чи підтримаємо ми гетьмана після підписання Гадяцького трактату. Час покаже. За смерть Пушкаря і братчиків важку образу мають мої козаки на Виговського, але й це не головне, головне у тексті самого трактату.

– Що ж саме турбує низове братство і його славного кошового в Гадяцькому трактаті? – вступив до розмови Богун, відпиваючи з невеличкої чашечки темну ароматну каву – слуги якраз подали до столу напій і срібну тацю зі східними солодощами.

Узявши до рук свою чашку, Сірко кілька хвилин помішував у ній каву, ніби дослухаючись до чогось нечутного співрозмовниками.

– Нас турбує сам трактат, – відповів він нарешті. – Від першого аркуша й до останнього. Справа в тому, що сей документ, сей, як зволяють мовити деякі в Чигирині, верх сучасної української дипломатії, зовсім не є тим, чим намагаються нам його репрезентувати. Він скоріше є спробою Речі Посполитої відкупитися від козацької старшини, очолюваної Виговським, шляхетними привілеями, змінити сам їхній статус, зробивши цих людей нобілітетом і тим прийняти їх до свого кола, а Україну, себто князівство Руське, перетворити на частину Польщі. Цим кроком, як не дивно, закінчиться полонізація, яка триває вже багато десятиріч. Хіба не зрозуміло, любі мої, що саме на це робиться наголос у Гадяцькому трактаті, а прийнявши його, ми станемо тим лицарем, який переміг дракона лише для того, щоб самому перетворитися на дракона. А народ, просте поспільство, на чиї спини ліг тягар усієї війни, залишиться ні з чим. Народ зненавидить нас, і їхня ненависть буде цілком справедливою. І все це, хочу зауважити, у разі, якщо сейм взагалі ратифікує положення Гадяцького трактату. А він їх навряд чи ратифікує в тому вигляді, у якому вони є. Навіть зараз я можу сказати, що реєстр у шістдесят тисяч козаків Варшава не дозволить. Ляхи радше нададуть вагу найманому корпусу гетьмана, який допоможе їм контролювати його дії. Не погодяться там і на скасування унії, надто багато їх святості вклали коштів і сили для її просування на наших теренах. Не вірю й у заборону будівництва католицьких костьолів, рівність нашого духовенства з їхнім.

– З ким же ти, пане Іване? – кидає Богун на товариша погляд. І в погляді цьому, як і в самому запитанні, надто багато, щоб відповісти загальними фразами.

– З козацькою черню, – відповідає Сірко по хвилині роздумів і з насолодою п'є темну ароматну каву. – А зараз це означає скоріше бік Москви, аніж Варшави й Чигирина.

Мовчить Іван Богун. Гірко на душі в полковника. А як же має себе почувати, коли чує таке з вуст свого товариша? Бік Москви ближчий, аніж бік Чигирина для низових братчиків. Як же це так, хоче сказати Богун. Як же відокремлюєш себе від гетьманської столиці, ставши третьою силою, та ще й збираєшся попри волю гетьмана тримати руку Москви? Але він мовчить, яке має право винуватити свого гостя в симпатіях до Москви, коли вся Україна стоїть на порозі великої братовбивчої війни? Чи сам він вирішив, на чиєму боці буде йти в бій з метою зберегти хоча б крихти від здобутого Хмельницьким, завадити своїм і чужим ворогам шматувати беззахисне тіло Батьківщини? Хоча одне знає Іван Богун напевне – він не підпише Гадяцький трактат так само, як не підписав свого часу Переяславської угоди.