Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. - Страница 103

Більше Богун не промовив жодного слова. Старшини, вражені дивною поведінкою кальницького полковника, ще деякий час шепотіли щось стиха між собою, після чого спочатку несміливо, а далі у відкриту випили та закусили раз і вдруге. Урешті музики заграли з новою силою, келихи і кубки задзвеніли і бенкет пішов так, ніби й не було кілька хвилин тому словесної перепалки між Богуном і наказним гетьманом Крисенком. Гуляв і Богун. Але хоча він і посміхався жартам та співав з іншими веселих пісень, в очах його був сум. І лише вірна полковницька дружина Ганна бачила той сум у очах чоловіка. Лише вона розуміла, чого було варте для нього виступити ось так проти гетьмана, привертаючи до себе його увагу, а заразом з тим і неприязнь. Неприязнь, а може, й ворожнечу.

VI

Далеко не всі проблеми було вирішено після зняття осади Вінниці на початку березня недоброго для України і козацтва 1651 року. І хоч військо Станіслава Лянцкоронського панічно відходило, втрачаючи в сотнях дрібних сутичок з місцевими повстанцями усе нових і нових жовнірів його величності, воно все ще пручалося. Спочатку Калиновським було вчинено спробу зупинити відступ на лінії Бар – Браїлів – Станіславчик – Хмільник, пізніше, коли коронний польний гетьман зрозумів, що утримати плацдарм не вдасться, продовжив відступ до Кам'янця. І хоч самі учасники рейду Калиновського прозвали свою епопею землями Брацлавщини «проклятою справою», військо готувалося дати реванш, зупинившись у Кам'янці, цій «самим Богом укріпленій твердині». Не зупиняла Калиновського навіть втрата за місяць бойових дій п'яти тисяч війська, більшої частини обозів і майже всієї армати. Гетьман був сповнений рішучості отримати перемогу над переслідувачами, а він не мав жодних сумнівів у тому, що його будуть переслідувати.

Не менш тривожні новини приносила пошта із самої Польщі. Добре була організована і розгалужена мережа таємних шпигунів українського гетьмана, серед яких, без сумніву, чільне місце займав камергер Яна Казимира Василь Верещага. Саме він повідомляв Хмельницького, що десятого березня, тобто саме тоді, коли відділок наказного гетьмана Крисенка підходив до оточеної ворогом Вінниці, королівська канцелярія випустила нарешті універсал «про створення і спосіб посполитого рушення», а після проголошення третього на початку квітня його королівська милість полишив пишний королівський палац у Варшаві і вирушив до Любліна, у табір до якого стікалася озброєна для нового походу в Україну шляхта з усієї Польщі. Довгими вервечками потяглися до Любліна обози з продовольством, фуражем та спорядженням для майбутнього походу, котрий обіцяв бути не менш масштабним, аніж трагічний для Польщі похід під Пилявці два з половиною роки тому. Сам папський нунцій при королівському дворі Речі Посполитої, превелебний кардинал Торрес благословив від імені найсвятішого понтифікат короля на священний похід проти схизми і бунтівників, на відновлення святої католицької церкви, потоптаної непокірними козаками. Ватиканський посланець особисто дарував королеві висвячений у костьолі Святого Яна меч і шапку з хутра найкращих горностаїв, символізуючи відношення Папського Престолу до короля Польщі як до володаря, призначеного Богом панувати на всіх теренах Речі Посполитої, до яких, безумовно, в Римі залучали й Україну. Залучали, забуваючи, що Київська держава, Україна існувала задовго до створення тієї самої Речі Посполитої і завоювання українських земель литовськими князями.

Але не дрімали тепер і в Чигирині. І не події на Брацлавщині, не тривожні листи Верещати, навіть не успіхи в багатьох перемовинах з володарями Європи й Оттоманською Портою пробудили Хмельницького від незрозумілої для багатьох пасивності, яка була викликана багатьма чинниками, не останнім з котрих стала одіозна постать Мотрони Чаплинської. Лист нещодавно призначеного на полковництво, досі мало кому відомого шляхтича з Поділля, Івана Богуна, – ось що пробудило гетьмана. Так, Хмельницький не вибачав такої нахабності своїм підлеглим, не вибачив і Богуну. Але разом зі злістю на полковника-вискочня прийшла жага діяльності. Тієї буремної діяльності, до якої він так звик і яку не виявляв протягом кількох останніх місяців, переживаючи особисту трагедію. І першим проявом такої діяльності став виклик кальницького полковника в Животів, куди сам гетьман вирушив для збору війська для майбутньої кампанії. Богун, котрий був внутрішньо готовий до такого виклику, прибув уже за кілька днів і був прийнятий гетьманом у вітальні палацу Хмельницького, звідки гетьман завчасно видалив усіх сторонніх.

Увійшовши, Іван зняв шапку і низько вклонився гетьману, після чого застиг, очікуючи на те, що мав сказати Хмельницький. Той кілька хвилин розглядав Богуна, і з його погляду було неможливо зрозуміти, які думки рояться в голові гетьмана. Нарешті він перервав мовчанку.

– Що ж, давно на тебе очікую, Богуне. Сідай, – гетьман вказав на фотель навпроти свого величезного столу. – Ну, оповідай.

– Про що оповідати, пане гетьмане? – не зрозумів Іван.

– Про все. Як я власній справі на заваді став, як вас немічних один на один з ворогом покинув, як Нечая на вірну смерть послав.

Іван схилив голову.

– Я від своїх слів, батьку, не відмовлявся і надалі так чинити не маю наміру. Все, що сказав, від серця йшло, а якщо образив, пробач, не для шкоди нашої спільної справи то зроблено.

– Образив, кажеш? Та ні, які тут образи. Хочу лише почути: в чому звинувачує мій полковник свого гетьмана, чи не в зраді часом?

– Ні.

– У чому ж тоді?

– У зволіканні, батьку! – сміливо поглянув Богун в очі гетьману.

– У зволіканні. Де ж ти його бачив? У Красному? Та не було б Красного, якби пан Данило, хай земля йому пером, краще б про службу військову дбав, а не про оковиту та жіночі спідниці! Так! – Хмельницький, помітивши, що Іван хотів заперечити, грюкнув кулаком до столу і підвищив голос: – Якби канчуками різних Шпаченків учив, як сторожу нести, не було б Красного! Якби сам стільки часу полк не тримав на пиятиках, не накрили б мокрим рядном! Так от, полковнику. А щодо нашої справи… Тут тебе не виню за різкі слова. Ти маєш під своїм перначем полк, отже, звик поки що мислити у своїх межах. Є багато речей, невідомих тобі, є дещо відоме, але з таємним вмістом, таким, який не дозволяє тобі, Богуне, осягнути всієї картини. Але коли вже насмілився ти мені докори робити, знай – стільки дипломатичної роботи, як було проведено за цю зиму, не було зроблено ніколи раніше. І ми маємо чим пишатися. Насамперед у питанні з Москвою. Нещодавно повернувся звідтам мій посол Суличич. І не сам – царського посланця, боярина Лопухіна привіз. З листами від Олексія Михайловича. – Хмельницький підхопив зі столу сувій жовтуватого пергаменту і, розвернувши, почав читати: – «…запороскіх дє Черкас своімі людішкамі счітаєм, понєже вєри одной с намі. Оттово войни с німі чініть нє намєрєни…» Ти знаєш, що це? Три роки Москва над нами немов той дамоклів меч, погрожуючи поєднатися з Польщею і придушити нас, вдаривши з двох сторін. А тепер в Москві готові переглянути свої пріоритети і надати допомогу скоріше нам, аніж Яну Казимиру. Це мало? Султан дав розпорядження виступити нам на допомогу володарям Трансільванії, Молдавії і Волощини, сілістрійському паші. Іслам-Ґерай нарешті погодився поновити наш союз. Ось так ми працюємо, полковнику. Ти задоволений моїм звітом?

– Я не мав наміру вимагати у вашої ясновельможності будь-яких звітів…

– Але ти мав нахабність звинуватити мене у зволіканнях та бездіяльності! Ти знахабнів до того, що почав звинувачувати мене в усіх бідах Вінниччини, котрі вона пережила завдяки нашестю Калиновського з Лянцкоронським. Забуваючи, що ти як полковник кальницький мав перейматися долею тих земель, а не я, твій гетьман. Урешті, полковнику, ти зробив стільки, аби порушити наші з тобою добрі стосунки, що само собою постає питання: твоя неприязнь продиктована лише тим, про що ти пишеш у листі, чи, може, ти не задоволений своїм гетьманом?