Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. - Страница 10

Розгон, здавалося, нічого не почув.

– Відпусти мене, банита клятий! – знову зашипів він.

– Ти вільний, – спокійно промовив Богун.

Усе ще недовірливо позираючи на оточуючих його козаків, Розгон переліз через облавок, сів на очеретяний кранець, що ним було обшито верх чайки, і незграбно скочив на вогкий прибережний пісок. За хвилину він швидко чимчикував берегом, відшукуючи очима отаманську чайку. З-під піл розхристаного каптана раз по раз виглядали його худі і довгі, немов у лелеки, ноги, а рука притримувала при боці неіснуючу шаблю. Здивовано він поглядав навкруги і бачив веселі, усміхнені обличчя, які ще зовсім недавно були похмурими і злими. Відшукував біло-червоний штандарт Барабаша і не бачив його. Серед наметів, що їх уже почали складати, видивлявся великий, з білої парусини, з двома ландскнехтами обабіч відлоги. Але не було ландскнехтів, не було й намету. Через десять хвилин лють, яка кипіла в ньому на хамську сірому і бунтівного Богуна, перетворилася на здивування, а ще через десять хвилин у грудях з'явилося передчуття незрозумілих змін, від чого спиною, чомусь, пробігав холодок страху. Нарешті ноги вивели Розгона до кручі над Дніпром, де вже закінчувався імпровізований табір. Тут, на вкритому молодою зеленню схилі, кільканадцять голих до пояса козаків, вимахуючи лопатами і заступами, рили досить велику яму. Поряд, викладені рівними рядами, лежали вкриті почорнілою кров'ю тіла порубаних жовнірів з охорони наказних отаманів. Уже без лат і шоломів, але при шпагах, у ботфортах, своїх коротких шароварах і оксамитових камзолах. Уражений несподіваною думкою, Розгон сів на землю і отетеріло поглядав, як козаки діловито зносили трупи в яму, потім засипали їх жовтуватою, з домішками глини, землею. Опам'ятався лише, коли, вишикувавшись у ряд перед свіжою могилою, козаки здійняли в небо мушкети. Один з них, очевидно, старшина, змахнув шаблею, і повітря розірвав залп, разом з яким у небо злетів розпачливий крик колишнього осавула Вороновицької сотні Брацлавського полку. Добру хвилину над вкритими імлою берегами Борисфену і темною водою Кам'яного Затону неслося оте хрипке, повне страху і розпачу «А-а-а!». Чайки одна за одною почали відчалювати від берега. Тепер у жодній з них не було місця для того, хто вважав себе дисциплінованим служником Речі Посполитої і захисником святої католицької церкви.

Розділ II

І

Грізне п'ятнадцятитисячне військо Стефана Потоцького ще позавчора залишило за спиною Крилов і тепер повільно, опоясавши себе багаточисельними під'їздами і дозорами, узгоджуючи свою швидкість руху зі швидкістю незграбних обозів, прямувало просторами Дикого Поля до Кодацького порога на Дніпрі, де під прикриттям мурів фортеці було вирішено з'єднатися з полками під проводом Барабаша з тим, щоб купно продовжувати похід до Томаківки і Микитиного Рогу, з води і суші блокувавши бунтівного Хмельницького.

Стугоніла земля під важким поступом закованих у залізо коней гусарії. По шість у ряд, поділені на хоругви в чотири-п'ять сотень вершників, виїздили гусарські товариші, виблискуючи у променях по-весінньому ласкавого сонця кованим золотою ниткою залізом панцирів, сегментованими крицевими наплічниками і шоломами-місюрками з високим верхом і кільчастими відлогами, які захищали шию. Закуті в залізо рукавиць руки велично підтримували прикрашені золотими або срібними бляхами вуздечки. Красені-коні гнули лебедині свої шиї та закусували вудила, хропли і били копитом землю під час зупинок, тоді, коли доводилося очікувати, доки підтягнуться обози з панським майном. За гусарськими хоругвами, як і перші, оповившись оксамитом та шовками штандартів, прапорів і значків, страусовим пухом султанів, залізною ходою прямували роти «чорних дияволів». Така назва, що перейшла до Польщі з батьківщини рейтарів – Німеччини вслід за ними самими, цілком і повністю характеризувала другу за значенням кінноту Речі Посполитої. Чорні лаковані лати, чорний оксамит камзолів і сап'ян чобіт. Вороні, з вогненними очима, коні й чорні округлі шоломи-бурґіньйоти на головах вершників. Серед цієї скупої і похмурої гами кольорів різнилися хіба що блискучі стволи бандолетів,[6] хижі леза сокир та золоті галуни на рондиках коней.

У Стефана, який їхав на чолі війська під великим гербовим штандартом роду Потоцьких, груди здавлювала хвиля захвату і гордощів за власний статус рейментаря усіх цих пишних хоругв і рот. У такі хвилини він на чолі чималої свити гнав коня чвалом вбік від напрямку руху похідних колон і завмирав, милуючись картиною могутньої величі власного війська. У вуха били бравурні ноти військового маршу, що їх старанно видували з міді труб та ріжків музики, серце наповнювалось відчуттям власної значущості, п'янким розумінням сили й непереможності. У пам'яті спливали давно прочитані рядки Овідія, Тацита й Светонія Транквіла. І ось уже не двадцятишестирічниф молодший син і надія коронного гетьмана на чолі війська, ні! Він Гай Юлій Цезар, який серед лісів Галлії веде свої непереможні легіони до стін Герговії, щоб покарати на горло бунтівного Верцингеторікса. Він Сципіон Африканський, якому волею долі призначено закінчити шлях варвара Ганнібала спекотними долинами Кампанії і схилами Альп. Він Септимій Вар, що за наказом божественного Октавіана Августа дарує світло цивілізації варварам холодної Германії… Утім, останній приклад невдалий – Септимій Вар утратив у хащах Тевтобурзького лісу три легіони і сам загинув, не змивши ганьби найдошкульнішої поразки війська за всю історію імперського Риму. Але така дрібниця не спроможна засмутити Стефана. І ось він, зажмуривши очі, бачить, як він сам, сидячи в сідлі бойового коня, на високому пагорбі швидким рухом вихоплює з піхов короткий меч-гладіус і спрямовує його блискуче лезо вперед, туди, де перед темною стіною соснового лісу чорним накипом збилися натовпи бородатих, одягнених у лахміття та звірині шкури варварів. І вслід за цим його рухом могутній ритмічний гуркіт охоплює все навколо – то зрушили з місця закуті в залізо лорік легіонери. Підкованими калігами ударили вогку землю, здійняли над головами ліси пілумів, вдарили ними до обтягнутих червоною шкірою скутумів[7] і стіною пішли до неминучої перемоги. У повітрі з моторошним шипінням загули боліди, що їх зметнули до небес велетенські катапульти, а в уяві Стефана чомусь каркаючий голос урочисто продекламував: «Senatus populus que Romano![8]»

І от уже Стефан, сміючись від ейфорії, яка охопила його після таких видінь, летить знову на чоло війська, вимагає вина, здіймає келих і п'є старе угорське разом з найближчими товаришами. Старий венгржин, у свою чергу, ще більше розпалює молодого Потоцького, і він відчуває себе по-справжньому щасливим. О, так! Це сам пан Єзус послав йому бунтівника Хмельницького. Недаремно перед від'їздом батько шепнув йому: «Іди, і нехай історія напише тобі славу!»

Переночувавши в урочищі Княжі Байраки, Стефан повів своє військо далі й у вівторок другого травня вийшов до річки Жовті Води. Нашвидку оглянувши місцевість, він без довгих роздумів віддав наказ переправлятися на її протилежний, лівий берег. І хоча нічого не віщувало небезпеки, першими на переправу пішли ті, кого менш за інших цінував пан рейментар – Переяславський та Білоцерківський полки реєстрового козацтва. Гусарію та рейтарів до часу було залишено у двох похідних колонах, проміж які повільно втягувався обоз і драгуни ар'єргарду.

Стефан розглядав у далекозору трубу як перші три сотні Переяславського полку, долаючи болотистий берег, заглибилися в неглибоку, але досить широку після весінньої повені річку, коли почув стукіт копит за спиною і нерішуче покашлювання людини, яка намагалася привернути до себе увагу. Ще деякий час він спостерігав за тим, як коні реєстровиків ідуть до грудей занурені у брудну воду, як метушливі козаки в синіх жупанах швидко розхоплюють на плечі мішки з возів, аби не дати їм попсуватися від води, як вони до пояса у воді переходять Жовті Води вслід за комонними, одразу скидаючи там у вози своє добро і похапцем викручуючи шаровари та поли жупанів.