Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В. - Страница 84

І він хитрував. Підсідав, вдавав, що заточується, жбурляв в обличчя супротивникові мідний дріб'язок, що його знайшов у кишені, перекидав з руки в руку слизьке від поту руків'я шаблі, наносив, використовуючи кільце для великого пальця на ефесі, кругові удари. Та все було марним. Козак бив швидше за нього, удари наносив точніше, усі хитрощі відгадував до того, як вони встигали принести користь ротмістрові…

Тицевський обов'язково б програв цей двобій. Він відчував це так ясно, що по шкірі спини починали повзати непрохані мурашки. Почував, як втрачає залишки сил у той час, коли запорожець нависав над ним, немов скеля, яка витримує лють буремного моря та залишається могутньою і нездоланною. Але, як вже було сказано вище, Тицевський був воїном і нізащо б не погодився просити помилування, доки мав у руках лицарську зброю. Скоріш за все, він мовчки б сприйняв смертельний удар і загинув, як більшість його предків – на полі бою, захищаючи честь корони, магнатів, усіх тих безкінечних Вишневецьких, Замойських, Оссолінських, які обдаровували скупо, але одвічно потребували щедрих пожертвувань крові своїх васалів, захищаючи свої, часто-густо зовсім не патріотичні інтереси. Та на цей раз доля милувала старого вояку.

– Досить! – забринів високою струною напружений жіночий голос. – Досить, пане Тицевський! Спиніться і не проливайте кров там, де в цьому немає ніякого сенсу!

І сталося диво. Може, повний емоцій крик Ганни, а може, й дещо інше, але щось примусило спинитися закривавлені леза. Знесилені драгуни, Тицевський, який дихав важко, немов ковальський міх, а разом з ними й козаки, всі поглянули на бліде обличчя дівчини, зупиняючи бій. Вона швидко сплигнула з коня і майнула до поранених.

– Вони спливають кров'ю, допоможіть же їм!

І ті, хто хвилину тому кипів ненавистю один до одного, почали діяти швидко та злагоджено, чітко виконуючи вказівки невисокої тендітної дівчини. З'явилося біле чисте полотно з сідельних козацьких саков, джерельна вода з баклаг, порох і горілка – традиційні засоби першої допомоги постраждалим у бою.

Коли все було скінчено, Ганна піднялася і дмухнула на непокірний кучер волосся, що впав на її розпашіле обличчя. Довгим поглядом обвела Богуна, Нечая і Савку, Тицевського, який походжав кроків за десять, нервово потираючи виголене підборіддя.

– Пане Тицевський, я воліла б перемовитися з вами кількома словами. Чи не були б ви таким люб'язним підійти до мене?

Тицевський без слів кивнув головою і підійшов до дівчини.

– Я слухаю вас, ясна панно, – коротко вклонився, позираючи в очі Ганни. В його погляді не було тепер азарту мисливця. Не було в ньому й прихованої люті людини, яка програла бій. У тих очах читалася подяка, і сивоголовий ротмістр сказав лише те, що мав на своєму чесному серці:

– Так, панно, я слухаю вас, і нехай піді мною розверзнеться земля, коли я хоч на йоту візьму під сумнів ваше шляхетне поводження зі мною і моїми нещасними драгунами. Як відомо, сила долає силу, і ці два хоробрі юнаки, спільно зі своїм третім старшим товаришем, довели нам правдивість такого висловлювання. Тож мені залишається лише захоплюватись їхнім військовим вмінням і вашим милосердям. Я цілком віддаюся до ваших рук, тож вам і вирішувати долю старого вояка! – і Тицевський приклав правицю до грудей та покірно схилив голову.

Ганна якусь мить дивилася на нього, на своїх супутників, які стояли, не втручаючись до розмови, і нарешті рішуче сказала:

– Пане Тицевський, Бог милував усіх нас. На цьому полі, не дивлячись на кількість пролитої крові, всі залишилися живими. Тепер я благаю вас: не переслідуйте нас надалі, маю-бо шляхетне право обирати власноручно свою долю і подальше життя. Так і вчиню… Ви кохали коли-небудь, пане ротмістре?

Довга мовчанка.

Нарешті Тицевський зітхнув:

– Я бажаю вам щастя, панно. Знайте і не дивуйтеся – коли настане пора вашого весілля, ротмістр Тицевський зуміє приготувати такий дарунок, який буде не соромно піднести племінниці коронного гетьмана і козакові, котрий у чесному бою постав, аби захистити своє кохання, і переміг. Як твоє ім'я, лицарю? – з останньою фразою він звернувся до Богуна.

– Іван.

– То є добже ім'я. А як ім'я батька твого, роду твого? Повір, не задля помсти, не задля шпигунства запитую тебе. Потрібно воно мені тільки для того, щоб сказати його моїм синам, як приклад мужності і військової майстерності.

Богун трохи помовчав. Ще не осіли в душі спомини про блискуче лезо, що його хвилину тому посилав йому на згубу цей лях. Але щось почуте в голосі поляка, щось непомітне, про що говорив лише погляд Тицевського, підказувало йому – ротмістр цілком щирий з ним. І Богун приховав зверхній тон, котрий вже готовий був пролунати у глузливих словах.

– Іван Теодорович Богун, сотенний хорунжий Вороновицької сотні Брацлавського полку, – стримано відказав він. – А поряд зі мною стоять Данило Степанович Нечай, теж козак шляхетного роду, який став мені побратимом ще на спекотних берегах Анатолії, і Савка Обдертий, наречений так січовим лицарством, і той, хто має повагу того лицарства за хоробрість свою під час багатьох битв. Щиро дякуємо тобі, пане, за лицарську наснагу, а тепер вибачай, мусимо продовжити свій шлях. Ця жінка моя, і я кістьми ляжу, захищаючи наш союз. Так і передай Конєцпольському. Вибачай.

Більше не було сказано жодного слова. За хвилину Савка, Нечай і Богун, до плеча якого віддано притискалася Ганна, рушили своєю дорогою. Через годину у протилежному напрямку потяглися двійко вирубаних з молодих грабків поволокі. Двоє вцілілих, але вкрай виснажених коней повільно тягли ці вистелені грубим шаром зелених пагонів поволоки, у яких марили четверо перев'язаних закривавленими бинтами жовнірів. Тицевський, який крокував попереду сумної кавалькади, мав задумливе обличчя.

Коли сонце сіло за найближчим гаєм на заході, й пахощі польових трав набули найбільш гострого аромату, а сутінки додали таємничості і краси картині вечірнього Поділля, загін ротмістра зустрівся нарешті з паном Ястржемським, коня якого вів за повід захеканий жовнір. Обладунки варшавського гостя виглядали блискуче на тлі вечірнього сонця, проте були зовсім недоречними й без міри хвалькуватими після останніх подій, які відбулися з ротмістром Тицевським.

– О, пан Єзус освєнцоний! – скрикнув Ястржемський, коли помітив, у якому стані знаходиться загін. – Я не вірю своїм очам! Невже ви зустріли дорогою татарський чамбул?!

– Ні, мостивий пане, ми зустріли лише вашого суперника, – з гіркою іронією промовив ротмістр. – І я заклинаю вас святим Франциском – тримайтеся від нього подалі. Інакше вас не врятує навіть панцир, кований семиградськими майстрами. Утім, ви все добре самі зрозуміли, не дарма так зручно зболили відстати.

– Прошу?! – звився Ястржемський.

– Мені байдуже до ваших емоцій, боягузе, – махнув рукою Тицевський, наче відганяючи остогидлу муху. – Я лише сказав вам правду.

Розділ IX

І

Ось і проминули перед очима читача короткі уривки довгого життя нашої багатостраждальної нації на початку знакового як для України, так і для всієї Європи XVII сторіччя. Того сторіччя, яке, немов яскравий слід падаючої зорі, що на мить перекреслив темний небосхил, перекреслило життя й героїчну боротьбу за волю і незалежність України справжнього сина свого народу – Богдана-Зиновія Хмельницького. Саме його справа призвела до того, що навіть тепер, коли проминула ціла ріка часу, відокремлюючи нас від тих славетних подій, історію України звично поділяють на Україну до Хмельниччини і після неї. Купи паперу списано, десятки й десятки праць присвячено великому гетьманові. Проте для нас і дотепер залишається надто багато загадок, розходжень у поглядах на події тих часів серед відомих істориків, краєзнавців та біографів. Семирічна війна супроти Речі Посполитої експлуатувалася, напевне, всіма колонізаторськими владами, які сотнями років панували в Україні. Під різними кутами проливалося світло на ту війну, аби висвітлити події у вигідному тому чи іншому урядові світлі, але все ж вони сприймали Хмельниччину як визначну, доленосну подію. Московські імператори, комуністичні сатанократи і навіть власні недовірки, сини колись славного козацького народу… скільки ж їх перебуло тут? Це вони в потугах породили міф про «возз'єднання» України з Росією під час Переяславської Ради. Возз'єднання, якого не могло відбутися лише з тієї простої причини, що возз'єднати можливо лише те, що раніше було розділене. А Україну, на щастя, ніколи і нічого не об'єднувало з тюркською Москвою та її царями – потомками азійських завойовників Київської держави.