Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В. - Страница 77

От і все. От і все, чого можливо домогтися від цієї схизматки-напіврусинки. У двері тихенько постукали.

– Входьте! – роздратовано крикнув Конєцпольський. Крізь двері нерішуче прослизнув мажордом.

– Терміновий лист від пана Ястржемського, ваша…

– Подай сюди!

Пан Станіслав вихопив з рук дворецького листа, і той миттєво зник. Зламавши печатку, гетьман швидко пробіг очима рядки. Недбало кинув пергамент на вкритий золототканою парчею стіл.

– Панночко! – офіційним тоном звернувся він до Ганни. – Пан Ястржемський сповіщає цим листом, що в силу обставин, які склалися, він може прибути лише завтра вранці. Отже, ви маєте рівно добу на роздуми. Після неї ви або дасте свою згоду на одруження, або наступну ніч будете ночувати як послушниця в кляшторі святої Марії Магдалини. Я все сказав. Дворецький!

Мажордом з'явився через мить. Очевидно, як завжди, очікував під дверима.

– Проведіть панночку до її кімнати і прослідкуйте, щоб її не турбували. Вона повинна подумати над багатьма важливими для себе речами.

І лише тепер, після цієї надзвичайно важкої розмови, Ганна відчула, що втрачає самовладання. Очі наповнилися сльозами, у горлі зрадливо задряпало, а ноги відчутно затремтіли. Обличчя Конєцпольського попливло, віддаляючись, затанцювало серед язиків полум'я в мармуровій пащі каміна, змішалось з візерунками на драпованих криваво-червоним атласом стінах. У вухах пролунав багаторазово крик: «Ночуватимеш у кляшторі!», він чувся чомусь на тлі урочистих звуків органа і протяжного співу хору, який витягував псалми давньоримською мовою. Лише завдяки величезному зусиллю волі Ганна взяла себе до рук, присіла перед Конєцпольським у витонченому реверансі, і гордовито вийшла з кімнати. Тієї миті, коли йшла в супроводі мажордома довгими коридорами гетьманської резиденції, де лунали лунко найтихіші кроки, їй раптом захотілося прошепотіти: «Іваночку, врятуй мене!» Усе ж стрималася. «Я не потребую рятівника! – носилося в розпеченому мозку. – Мені потрібне кохання, або…»

II

Дорогу, яка залишилася до Бару, здолали швидко – на неї пішло не більше трьох годин. Швидко промчали запорошеним передмістям, повз кривобокі будівлі з почорнілими дахами і зяючими пусткою прорізами вікон, повз низькі тини і порослі запиленими вітами чорноклену пустища. Спинилися поблизу мосту, який вів крізь міську браму до міста. У вируючому потоці возів, комонників та піших барців, котрий рипів, гудів та розмовляв десятками голосів, козаки загубилися, немов нікчемний човник серед бурхливих хвиль. Нечай недбало вкинув у руку митника кілька мідних монет, розраховуючись за мостове, і грізно поглянув на Івана – той хотів йому перечити.

Проминувши браму, Нечай кілька хвилин помислив і, звертаючись до Богуна, мовив:

– До Руського Бару потрібно чимчикувати. Там знайдемо, де зупинитися.

– Воно і горлянку промочити б не завадило, – погодився Обдертий.

Богун лише схилив голову на знак згоди. Не гаючись, підігнали коней.

Коли навкруги потяглися невисокі вбогі хатки Руського кварталу, Нечай завернув коня до найближчого шинку, який являв собою приземисту, білену крейдою будівлю з досить широким подвір'ям, на якому зручно розташувались десяток столів під навісами з почорнілої соломи. Навіси утримувалися на міцних соснових ногах, укопаних у втоптану землю.

– Тпру! Стій, вороний, – натягнув повід Данило. – Тут би й зупинитися, як мислите, пани-браття?

– Добре, – коротко кинув Богун. Савка у відповідь сплигнув з коня і потягнувся, стукаючи срібними підковами сап'янців до пересохлої і утоптаної землі вулиці.

Спішившись, козаки передали повіддя дебелому чолов'язі зі скуйовдженим волоссям, у латаних полотняних штанях і такій же сорочці.

– Пшениці доброї всиплеш, – повчав того Обдертий, – та дивись мені, хлопе, щоб воду давав не студену.

– Як пан забажає! А я, того, коней догляну! Я, прошу пана, коней вельми добре умію доглянути! Го-го-го! Ой добрі в панів козаків коні, ой добрі!

– Не навроч! – кинув Нечай.

Робітник захрестився:

– Побий мене грім, якщо…

– Не клянись хоч. А коні добрі. Такі, як ми, – відмахнувся Нечай. – А де тут у вас добрим молодцям попоїсти?

– Та ви сідайте, сідайте. Зараз пан Мойсах вийдуть… або, якщо на те панська воля, до господи ідіть.

– Тю! – на обличчі Нечая відобразилась гидливість, погорда і тамована лють, – відколи це Мойсахи на Вкраїні панами стали? А чи ти, чоловіче, браги вихилив більше потрібного?

Чолов'яга кілька секунд помовчав, потім видихнув, замалим не схлипнув:

– На все Божа воля.

– Як же так?! – не вгавав Нечай. – А чи ти, чоловіче, не хрещений?

– Та хрещений я, хрещений! – закивав головою бідолаха, боязко позираючи кудись, понад головами козаків. Богун прослідкував за поглядом служника. На порозі шинку стояв, очевидно, господар. Років сорока п'яти, у зеленій опанчі, натертих дьогтем до блиску ялових чоботях і маленькій шапочці над смолистою бородою і звивистими пейсами.

– Завжди радий дорогим гостям! – повним самоповаги голосом звернувся він до козаків. – Сідайте лишень за стіл, який більше панам до вподоби. Пробачте, але вільні в цей час лише місця на вулиці. Про вас негайно потурбуються. – І, звертаючись до служника: – Іване, де Одарка?

– Пане Мойсах, я сам усе зроблю! Не гнівайся! Я і гостей обійду, і коней їхніх попораю. Я встигну!

– Давай, не барись, – кинув шинкар і зник за почорнілими від часу дверима.

– Та ви сідайте, сідайте! – заметушився Іван.

Богун з Нечаєм і Савкою попрямували до вказаного служником столу під солом'яним дашком. Скинувши запилені каптани, умилися водою з глечика, що його підніс Іван, витерлися чистими рушниками.

– Що подавати ясним панам? – запитав служник, коли козаки сіли на лаву.

– Вечерю подай. З того, що маєш, найкраще. Та горілки неси, у голові макітриться, – стомлено мовив Нечай. – А твій жид що не поворухнеться?

– Та де там… – тільки й змахнув рукою служник.

– Ти ж мав коней попорати? – запитливо глянув на нього Савка.

– Попораю! Усе зроблю!

– Ну то іди, порай. А я з жидом потолкую, – спокійно сказав Нечай. – Запанував на моїй землі, собаче плем'я. Він нам сам усе подасть, ще й на сопілці заграє, доки вечерятимемо.

– Ой не губи, ясний пане! – заблагав служник. – Він і так жити не дає, а ще ти допоможеш…

– Та що тут у вас?! – заревів Нечай, збуряковівши. – Чому під жида стелешся, православний?!

– Мушу.

– Мусиш?!

Богун поклав Нечаєві на плече руку.

– Стривай, пане Данило. Нам зараз зайвий галас ні до чого. Та й людина тебе благає – не чіпай ти того жида.

Нечай одразу ж заспокоївся.

– Добре. Коней доглянь, голодні. Ми зачекаємо…

За чверть години служник Іван упорався з кіньми, і на столі перед козаками почали з'являтися борщ, вареники, шинка, зелень. До них додалася об'ємиста сулія оковитої. Сонце, яке навіть у вечірні години припікало, тепер нависло на заході криваво-червоною сферою, примушуючи тоненьку стрічку хмар на обрії набирати того контрасту, що дозволяв роздивитися наймілкіший їх малюнок, робив його чітким, наповненим. Повіяв лагідний вітерець і доніс до стомленого спекою міста пахощі літнього степу, терпкі та солодкі, теплі й приємні. У недалеких заростях яворів закувала зозуля, доповнюючи картину спокою та відпочинку.

– Ну й що думаєш діяти? – задав Нечай Івану запитання, яке той не наважувався поставити сам собі.

– Піду за нею.

– Як?

– Так, як і минулого разу, муром.

– А далі?

Богун знизав плечима.

– Ну от що, – Нечай наповнив келихи оковитою, – запам'ятай: головне не лізти на рожен. Ти й Ганну збираєшся по стіні виносити, чи, може, панна вміє літати?

– Я поки що не думав над тим, як виходити.

– Отож-бо. Тут головою потрібно працювати. Агов, Іване, – підкликав він служника.

Той немов виріс з-під землі:

– Тут я, ясний пане!

– А сідай-но з нами. Випий, закуси.