Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В. - Страница 74

– Ні-і-і! – чулося у відповідь. – Не пали, чоловіче, дарма пороху!

– А я поцілю!

– Кажу, не поцілиш!

За цими словами гулко вдарив постріл. Іван поглянув на козаків, тамуючи злість. Один з них чухав потилицю і поглядав на глиняний горщик, який висів поверх тину кроків за п'ять від нього. У правиці тримав пістоля, з якого все ще курився білуватий димок.

– А що я тобі казав?! – зареготав другий. – Треба було одне око затулити!

– І то вірно! – сміялись інші його товариші. – Ти в який горщик цілив, у лівий чи у правий?

Іван відчув, як злість поступово полишає його, і на зміну їй приходить сміх – на паркані висів лише один глечик.

– А ти чому, козаче, такий сумний, невеселий? – це вже до Івана. Богун придивився до того, хто говорив, і з несподіванки схопився на рівні.

– Даниле! Це ти тут босякуєш, душа бурлацька! – радісно вигукнув він.

Добряче підпитий Нечай примружився, дивлячись на Богуна. Нарешті признав.

– Богу-у-н! Забирай чорт, оце так зустріч! Яким-то ти вітром?! Ну іди, іди, обіймемося, побратиме мій дорогий! – Нечай розкинув руки і ступив назустріч Іванові. Не дивлячись на значну кількість випитого, ступав твердо. Богун щиро розкрив обійми назустріч.

Почоломкались.

– А якби ти, пане Іване, знав, кого тут ще зі мною побачиш!

Та Богун вже й сам помітив за спиною в Нечая кремезну постать Обдертого. Заросле кількаденною щетиною обличчя побратима сяяло на радощах від зустрічі і немалої кількості оковитої, що її, очевидно, встиг вжити Савка.

– Ну ходи ще до мене, побратиме дорогий!

Розцілувалися і з Савкою. Богун ошелешено переводив погляд з одного побратима на іншого:

– Та як…Та як ви тут опинилися?! – нарешті видихнув він.

– Го-го-го! А якби ти знав! – заволав щосили Нечай.

– А ми ще й до тебе збиралися, Богуне, воно ж бо і привід є. Та клятий шинок який день не пускає! – змахнув рукою Обдертий.

Іван пригадав Чигирин і збори до Січі, й посміхнувся.

– Шинок не пускає? – примружився він.

– Та він, клятий! – зареготав Савка.

– А ви лишень знаєте, хто сей чоловік?! – звернувся Нечай до товаришів. – Ні, ви не знаєте, звідкіля вам знати… Але я, хай йому біс, виправлю таку прикрість! Ви напевне думаєте, це так-сяк, такий собі переїзжий козак? Ні! Та це ж сам Богун! То є найкращий у світі рубака, стрілець, бражник і, найголовніше, товариш! Ех і погуляли ми на Січі-матінці, – Данило огледів присутніх, – ох і залили туркам-татарам сала за обшивку… Пам'ятаєш Синоп, Богуне?!

– Пам'ятаю, Нечаю, – посміхнувся Богун.

Та Данило не вгавав:

– А Кумейки, Кумейки?!

– І Кумейки пам'ятаю!

– Січ! Доле козацька! – провадив далі Нечай, та раптом запнувся. – А то, братику, куми мої: отой, що у горщик влучити не подужає, то Петро. Он той здоровань – Хвилон. А той, що менший, ні, ти не дивись, що малий, – то теж знатний рубака! А кличуть його Михайлом!

– А я би влучив! – засперечався було Петро. – Мені заважали! Ти чого під руку патякав?!

– Ну, звісно, заважали, – знизав плечима невисокий Михайло. – А так ти муху на льоту поцілиш.

Усі четверо, окрім Петра, зареготали, посміхнувся й Богун.

– А ну вас до біса! – змахнув рукою Петро.

Нечай вихопився наперед друзів.

– От ми гуляємо, Богуне. Гуляємо?

– Та гуляєте, – погодився Іван.

– А чи знаєш ти, з якого приводу ми гуляємо?

– Не знаю.

– Він нічого не знає! – підтвердив Обдертий.

– Ну, звичайно! Ти ж досі нічого не знаєш! То я скажу! У мене ж син народився, Богуне! Теж Данило, чуєш?!

Богун простягнув Нечаєві руку.

– Поздоровляю, брате! – щиро вимовив він.

А хтось з-за спини вже простягав Іванові коряк, до країв наповнений пінистим медом.

– Випий за здоров'я мого Данила, – промовляв тим часом Нечай. – Нехай росте козацтву на славу, вороженькам на загибель.

– Нехай росте здоровим, батьків радує! – не сперечаючись, здійняв Іван руку з коряком. – І нехай має в серці відвагу, у руках силу та вправність, у голові гострий розум, веселу та безжурну вдачу. Одне слово: нехай буде таким, як його батько!

А з шинку вже виносили сулії з медами-горілками, хліби, свинячі та баранячі окости, смажених у сметані коропів, зелень. Швидко виставляли все на стіл, за яким ще хвилину тому Іван сидів наодинці зі своїми думками.

– Не жалкуй, шинкарочко, старого вина, – промовляв до опасистої шинкарки Нечай. – Найкращого подавай! За все щирим золотом заплачу! Син у мене народився, чуєш?!

І хоча Богун весь час поривався щось сказати, Данило наче не чув його.

– Ох і славно, що я тебе зустрів, брате мій любий, – промовляв захмелілим голосом. – Є нам з тобою про що згадати-мовити! Та бери, Богуне, чарку. Пам'ятаєш, як з Павлюком пили за славу козацьку, за Україну… Агов! Куми-браття, чом у вас келихи порожні? Чому зажурився, Савко, старий мій товаришу? Вип'ємо ж і ми за те, за що пан гетьман загинув, за що самі кров проливали!

І Іван пив чарку за чаркою, занурившись у спогади, які, немов скеля з густої імли, виринули і постали перед ним. Постали обличчями побратимів по зброї, загиблих під Кумейками, гуркотом битви і карканням вороння над вкритим трупом бойовищем. Він пив, доки й сам добряче не сп'янів. А Нечай і Савка, здавалось, і не п'яніли більше, ніж у ту хвилину, коли Іван побачив їх вперше. П'яненько розтягували слова, але поглядали хитрувато і трималися справно.

– Великі переміни надходять, Іване, – підморгнув нарешті Нечай Богунові. – Великі та славні. Скоро знадобиться ляхам козацтво. А за тим і нагода привілеї свої давні повернути з'явиться! Що у вас у Вороновиці мовлять про майбутню турецьку кампанію?

– Різне мовлять, – знизав плечима Іван. – Що з того?

– А-а, не кажи так! Маємо в разі походу на турків позбутися собачих ординацій, запроваджених на Масловому Ставу. Кумекаєш?

– Добра нагода… – байдужно хитнув головою Богун.

Нечай примружився:

– А чому це ти, чоловіче, сумний-невеселий?

– Пусте…

– Ти тільки послухай, друже! Кажуть: приїхав до Варшави посол венеційський. Приїхав, аби розпочати переговори із сеймом про спільний виступ Венеції, Іспанії та Речі Посполитої супроти Оттоманської Порти. І, – Данило багатозначно підняв палець вгору, – нібито ясновельможні дійшли згоди. Складаються плани майбутнього наступу. А тепер найголовніше! У плани ті входить залучення до майбутньої операції Запорізького війська. Тепер пани ляхи мають на меті організацію великого морського походу до берегів Туреччини. А хто в цій справі найвправніший і найдосвідченіший? Вірно, ми, козаки! Богуне, та тут є цілком реальна надія на збільшення реєстру. І не тільки…

Іван мовчав. Слова побратима запалили й у ньому слабкий вогник надії на зміни. Але він, той вогник, жеврів зовсім слабо. З часу, котрий минув від сеймової ординації 1638 року, реєстрове козацьке військо було обмеженим у самоврядуванні рівно настільки, аби це не дозволяло їм будь-яких самостійних виступів у політичному житті України. Суворий контроль влади розповсюджувався від нижчих ланок війська, чи то пак його залишків, до найвищих і не цурався навіть безсоромного нагляду за колишньою генеральною старшиною, яка тепер обіймала посади на рівні сотні, поступившись на генеральному старшинстві людям, призначеним польською владою. Не дозволялось обирати гетьмана – його місце зайняв сеймовий комісар. Не дозволялося обирати генеральних суддю, писаря, пушкаря, хорунжого, бунчужного і навіть довбиша – їх призначали так, як того хотілося ясновельможним у Варшаві. На чолі майже всіх полків стали представники католицької шляхти…

– Човни побудуємо, людей наберемо, – перервав думки Івана схвильований голос Нечая. – Охочих знайдеться, тільки поклич! Ось тоді й можемо показати, що ми велика сила і потребуємо гідного до себе ставлення. Оберемо послів, напишемо листи Володиславу. А там, дасть Бог, і збільшення реєстру доможемось, землі втрачені повернемо, повагу. Володислав завжди за козака стояв. Якби ж то не сейм, не Потоцькі з Конєцпольськими та Вишневецькими!